Тероборонець Микола Тополь з Чернігова дивом уцілів після бомбардування школи №18. Відбулося це у Чернігові третього березня 2022 року.
— Хлопчина просунув чотири пальці у щілину між плитами, — розповів чернігівський ДСНС-ник Максим Жилко.
Урятований мешкав на вулиці Богуна, 46, незадовго до бомбардування прийшов у приміщення школи, бо там був штаб місцевої тероборони, пишуть «ТЕКСТИ».
Ця історія - лише один з епізодів, пережитих чернігівцями у три страшних дні у березні 2022 року, коли російські літаки бомбардували житлові квартали і школи міста, доки два з них не збили.
«Думав, ребрами серце проб’є, а голова трісне, як кавун»
— Накрило нас о 12:35. Я сидів у класі на другому поверсі на стільці біля стіни. Свисту бомби ніколи не забуду. Наче потяг гуде тобі у вухо. І зрозумів: це все, кінець. Відчув пил в очах і впав разом з плитами. У темряві розплющив ліве око. Поворухнутися не міг, лежав під величезною плитою: голова внизу, ноги згори, права рука й нога нерухомі. На правому оці лежав уламок, на голові плита. Ліва рука не придавлена.
Чув крики й гул сирен: швидка допомога, пожежники, поліцейські. Ні на секунду не втрачав свідомості й не панікував.
Відчув, як з ока щось потекло. Подумав, капец, витекло. З вуха текла кров. Усе було засипано щебенем. Холодно, мене так колошматило. Кричав про допомогу, поки було сил. Потім почався обстріл і всі служби роз’їхалися. Пізніше рятувальники повернулися, діставали тих, хто був зверху, живих і мертвих. А мене не чули. Коли стемніло, всі знову роз’їхалися.
Лівою рукою намацав дірочку, пальцями пробив її. Пішло повітря. Думаю: «Живемо, Колян, до ранку протримаюся». Прибрав каменюку з ока. Пів години ще боявся помацати його або те, що від нього залишилося.
Лівою рукою намацав дірочку, пальцями пробив її.
Плити час від часу осідали й іще більше притискали мене. Якоїсь миті зрозумів, що не можу дихати. Здавило ребра. Дірочка, через яку надходило повітря, забилася. Думав, ребрами серце проб’є, а голова трісне, як кавун. Металеві прути тиснули в голову, спину, сідниці, стегно. Молився, щоб померти швидко. Бо така довга смерть страшніша за миттєву. Увесь час піді мною дзвонив телефон, разів 30, а я не міг його дістати.
«Почув, як півні кукурікали»
Потім почув, як півні кукурікали. Думаю: «О, Колян дожив до ранку! Зараз усі повиходять на вулицю, поратися почнуть. Треба кричати». Десь о 8 ранку почав. Просив води. А приблизно о 9-й повз школу проходила якась бабуся. Місцева, все хотів її потім знайти й подякувати. Вона мене почула, підійшла, глянула. Кажу: «Здрастє, покличте когось на допомогу. Можете не спішити, я ще трішки тут полежать зможу». Вона покликала сусіда. Чотири пальці просунув через дірку, показав, де я. Вони мені подали трубочку з водою. А тоді вже приїхали рятувальники.
Риють, а з-під мене гранати випадають
Риють, а з-під мене гранати випадають. Тікають. Кричу: «Не бійтеся, там запалу немає». А вони: «Ага, пішов ти в ср…ку, знаєш, скільки таких бачили?». Почався обстріл, але вони мене не покинули. Витягли, обкололи знеболюючим, у лікарні зробили знімки – виявилось, усе ціле, жодного перелому. Лікарі прізвисько дали — Мураха.
Довго не міг зігрітися, тремтів. Медсестра принесла бульйону. Випив, добавки попросив. Ще молока принесла. Я наминаю, медсестри сміються з мене: «Ви кого нам привезти, їсть без упину».
До 20 березня був у лікарні, а коли там почався обстріл, лікарі всіх ходячих відправили додому. А мені й іти не було в чому, то я зняв з мертвого чоловіка взуття, коли допомагав загиблих у морг заносити.
Удома, у квартирі на Богуна, 46 було дуже холодно, бо вікна повилітали. Ще два місяці після того все тіло боліло — довго сходили синці, погано загоювалися рани й подряпини. Згодом у Миколи погіршився зір і слух, але він і далі служить у теробороні.
«От Колєнькі нє так лєгко ізбавіться»,
— жартує він.
