Народився я за власним бажанням, помиратиму за скороченням штатів, а скорочення скасовується, 7
років життя додається, — жартує ювіляр. - Ох і швидко пролетіли ці сто років! Однак помирати я не
збираюся. Ще є чим зайнятися. головне ж для мене — дочекатися Перемоги над рашистами!
І це не просто слова. Перемога для Івана Дмитровича направду дуже важлива, адже хто, як не він, знає, скільки
горя принесли росіяни українцям лише за останніх сто років.
Нас у сім'ї було четверо: Оксина, 1919 року народження, Петро, 1921-го, я та Галя, 1925 року. Батька я
пам'ятаю погано, його не стало в 1928 році. Вони з мамою купили кату, перевозили сюди речі з-за Десни, і батько
впав у воду. Після того дуже захворів. Лікарі діагностували туберкульоз... Невдовзі він помер, - згадує Іван
Дмитрович. - Мама ж прожила до 90 років. Сестри тож були довгожительками: Оксина так само до 90 дожила, а Галя - до
95. Лише брат Петро пішов рано — у 69, помер через травму. Я ж завжди був малим, як цівеня, а он до яких
років дотягнув! Хоча пережити довелося багато.. Сім'я наша була не з бідних, тож жили ми за тими
мірками непогано. Страшні часи почалися в 1933-му. Голод... Люди помирали прямо на вулицях. Чого ми
тільки тоді не їли! В'язове листя, цвіт. Та хіба ж такою їжею наситишся? Виснажені були всі. У Петра від
голоду вже й ноги почали пухнути. А я в дитинстві був справжнім верхолазом. Це тоді нас і врятувало. У нашому
парку тоді жило багато ворон. То я вилазив на дерева і скидав униз вороненят, які тільки но вбилися
вбилися в колодочки, а Петро та сусід Іван збирали їх у мішки. Потім ми іх несли додому. Спочатку мама
пробувала іх смажити, але м'ясо дуже гірчило, то ми почали їх варити. І виходило непогано, на курятину
схоже. Мама нам давала по одному вороненяті раз на два-три дні, так ми й вижили.
***
Тільки-но українці відійшли після страшного голодомору, як почалася війна.
У 1941 році коли німці зайшли в село, молодь одразу ж погнали в Німеччину. Там я пробув цілих п’ять
років. Галле, Цайц, Цинцендорф, Лейпциг, Грімма... Сидів у тюрмах, концтаборах, працював на підприємствах і
чотири рази пробував утекти. На жаль, щоразу мене ловили і переводили в інше місце. Так упіймали мене і
коли я втік із тюрми в Цайці. Тікав лісами, а там стільки малини було, та смачної! Я наївся, нарвав тієї малини
ще й у шапку, добіг до пшеничного поля і ліг спати. Раптом крізь сон чую, як мене хтось торсає: ”Афштейн,
афштейн, камарат”. Розплющив очі, а біля мене собака великий сидить. І німці поряд. Схопили мене і
повезли на якийсь завод. Посадили в карцер і ввімкнули парове опалення, хоч і літо було. Мені жарко страшенно! А там
вікно було майже під стелею. Роздягнувся я і в чому мати народила поліз до того вікна. Так до ранку на ньому і
просидів. А вранці повезли мене в Лейпциг у тюрму. Пробув я там близько місяця в одиночній камері, а
потім разом з іншими українцями мене повезли у концтабір. Тільки-но ми зайшли на його територію,
побачили кілька трупів - вони лежали просто неба. Як виявилося, був у цьому концтаборі свій кат, який
знущався з полонених. У спеціальній кімнаті там стояв стіл, в'язня ременями прив'язували до нього
за шию, руки і ноги й катували гумовою нагайкою. Коли нас пригнали, з тієї кімнати саме виволокли трьох наших.
Один уже зовсім сходив кров'ю, було видно, що лишилося йому недовго. Така доля чекала й на нас. Та нам
пощастило. Якраз приїхали троє німців набирати собі працівників на виробництво. Один із них — молодий
чоловік, якого ми між собою охрестили комісаром, - майже зразу підійшов до нас, підняв 11
чоловік і почав вигонити за ворота. І тут біжить кат. Кричить “комісару”, що той небитих на
завод забирає, а цьому ж здорові робітники потрібні. І таки вирвав нас “комісар” і повіз у своє
місто — Грімма. Тижнів зо два на роботу нас не виганяли, відгодовували, бо всі були дуже
виснажені. Потім уже ми почали працювати на заводі.
Саме там я зустрів своє перше кохання - німкеню, яка мене підтримувала, підгодовувала. Коли в 1946-му нас
звільнили, вона дуже просила, щоб я залишився, але мені хотілося додому...
Поверталися ми через фільтраційний табір у Раві-Руській (Львівщина. - Авт.) Усю дорогу тягнув я із собою Івана
із Західної України, з яким були на заводі. Пройшли разом і цей табір. Іван пропонував їхати до нього
все-таки ближче, та я відмовився. Отак ми і розійшлися, навіть адресами не обмінялися. Більше не бачились,
а жаль... — зітхає Іван Дмитрович. - Із Києва я добирався попутками. Пам'ятаю. їхала на
Чернігівщину вантажівка, везла якісь дошки, то я застрибнув на неї і лежав тихо на тих дошках, щоб ніхто
не побачив. Доїхав аж до Кіптів. А там стрибнув на ходу і пішов у Чемер. За селом саме косарі косили. Йду мимо, а
вони мене вітають, радіють, аж клубок де горла підкотився. Підійшов я до батьківського двору з боку
городу. Виходжу з кукурудзи, а сестра біля веранди з дочкою сидить. Мала мене одразу ж помітила: "Мамо, якийсь
дядя у нашій кукурудзі”. Сестра глянула і як кинеться до мене! Отака зустріч у мене з рідними була. На щастя,
у нашій родині всі війну пережили.
***
Почалися звичайні будні сільської радянської родини, однак Давиденків вони не радували — у період
колективізації радянська влада забрала в них усе, що родина довго заробляла власним трудом. А після війни ще й
почала примушувати працювати у колгоспах і радгоспах. Іван Давиденко на таку роботу ходив без охоти,
бувало, що й взагалі відмовлявся гарувати за трудодні. І зрештою отримав вісім років у таборах за...
неробство.
- Судили мене свої ж, — гірко посміхається у заслання я потрапив у Верхоянськ (місто в Якутії. яке
вважається найхолоднішим у світі — авт.) Протримався там півтора місяця і втік. У тайгу. І це в 40-градусний
мороз. Не знав чи виживу, але ризикнув. Виявилося, у тайзі також були стодоли із сіном. Я зробив в одній із них
собі нору й заночував там. Їв зимові мерзлі ягоди, що росли на кущах. За кілька днів я вибрався з тайги, якось
добрався до Кірова, а звідти - до Москви. Там у мене був знайомий - циган Дмитро. Випросив я в адресному столі
його адресу (бо ж довідка платна, коштувала цілий рубль, а в мене ні копійки за душею). Знайшов потрібний
будинок аж у Підмосков'ї. Дмитро з дружиною мене прихистили, а потім Діма купив мені квиток на потяг
до Білорусі. Уже звідти добрався до рідної Чернігівщини. Хотів заскочити додому на 10-15 хвилин, щоб рідні
знали, що зі мною все гаразд, і тікати далі, бо якби впіймали, то додали б до моїх восьми років за
неробство ще вісім за втечу.
Проте вдома я й перевдягнутися не встиг, як на порозі вже стояла міліція: "Ну що, Дмитровичу, приїхав
?” А до засудження я з цими хлопцями дружив, то вони мене пожаліли і... відпустили. Сказали, що
за добу маю виїхати з території району. Подався я в Західну Україну, назвався там Іваном Дембицьким, знайшов
роботу на Іванківському спиртозаводі. А там працювала моя землячка з Чемера Марина Горбаченко. Почали ми з
нею зустрічатися, а згодом і зійшлися. Народився в нас син В’ячеслав. Однак подружнє життя не склалося.
Через сім років Іван і Марина повернулися в Чемер, а вже тут розійшлися. Кожен жив у батьківській хаті, малий
же Славик ночував то в мами, то в тата. Зараз Вячеславові 68 років, він і досі живе в Чемері, спілкується з батьком,
а також з зведеними братом і сестрою.
- Із Мариною ми не були розписані, як і багато хто тоді. Я дуже хотів, щоб вона записала Славика на моє
прізвище, однак він носить жінчине — Горбаченко. А ось діти від другої дружини Катерини - Вітя (йому 62
роки) і Таня (їй - 55) носили вже моє. 3 їхньою мамою ми одружилися офіційно. Познайомились тут у селі,
вона жила на сусідній вулиці. Працювала в колгоспі, туди ж пішов і я. 22 роки проробив комбайнером. Усякого в
сім’ї бувало - і лаялися, і мирилися, але Катя була моєю справжньою супутницею життя. Десять років тому
її не стало.
***
Зараз Іван Дмитрович радіє своїм дітям, що як можуть піклуються про нього, приїжджають у гості (Віктор і
Тетяна зі своїми сім'ями живуть у Києві). У ювіляра — п'ятеро онуків і двоє правнуків, які дуже його люблять.
— Знаю, що йти в засвіти мені ще не час, — сміється Дмитрович. Планую прожити, як і казав, як мінімум до
107 років. Взагалі ж мрію побити рекорд довголіття Книги рекордів Гіннесса (зараз серед чоловіків він
становить 116 років. — Авт.). Чому це там ще й досі немає жодного українця? Секрет довголіття,
думаю, в русі, а тому я щодня знаходжу собі роботу, щоб не сидіти і не лежати. Тому, впевнений, ми з вами ще не раз
зустрінемось на моєму дні народження.
І ми цього щиро бажаємо, шановний Іване Дмитровичу! А Вам іще бажаємо — здоров'я, оптимізму і
наснаги! У таких людях, як Ви, закладений справжній код нашої нації, який має жити і передаватися з покоління в покоління!
Джерело: газета "Гарт" від 23.02.2023, Катерина ДРОЗДОВА
Інформація із сайту gorod.cn.ua
Приєднуйтесь до Телеграм каналу https://t.me/My_Nizhyn та Вайбер
