Ольга Кисіль з Чернігівщини з відкритою душею зустрічала біженців

Ольга Андріївна Кисіль із села Атюші не тільки зустрічала своїх переселенців з борщем, а й спекла торт на іменини та приготувала кролика в дорогу. Ось такі наші українці - щирі і гостинні. Мрія Ольги Андріївни, як і кожного українця, аби скоріше закінчилася війна. Хочеться миру для своїх дітей і онуків, для всієї України.

Борщ для переселенців

Коли тривали запеклі бої за Чернігів, місто жило в оточенні - без води, світла, газу і тепла понад місяць. Не всі виїхали у перші дні, багато містян залишалося у Чернігові. Але згодом усе більше чер­нігівців стали тікати з блокадного міста єдиною дорогою, яку назвали дорогою життя, у громади, де не було боїв. Серед них і родина Коробець - Наталія, Віктор та двоє їхніх хлопчиків - одинадцятирічний Михайлик та шістнадцятирічний Саша. Їхали на Коропщину, бо сюди виїхали зна­йомі до своїх знайомих. Стали і їх кликати: «Приїздіть. Десь і вам підшукаємо житло». Отож тікали від війни у невідомість. Їх із радістю прихистила Ольга Андріївна Кисіль із Атюші, яка працює продавчинею у сільському магазині.

- Увечері зателефонував до мене наш староста, попросив вийти, поговорити. Каже, люди хороші з Чернігова хочуть приїхати, чи не надамо житло. А я кажу: «Та яка різниця - хороші чи погані. Війна. Горе яке». Хоч і далеко ми від боїв були, але відчула на собі. Син мій із невісткою і двома дітьми у Гостомелі проживають. Також тікали від війни. А у нас хата материна у селі, з газом. Мені що, хіба шкода було? Я тільки зраділа, що хоч комусь до­помогти зможу. Не дай Бог у такій ситуації опинитися, як вони.

А наступного дня гості вже завітали до обійстя Киселів. Господар Михайло Сте­панович, як почалося широкомасштабне вторгнення, на заробітках був під Києвом, добрався додому тільки через три тижні. Уже був на той час вдома. Зустріли бі­женців гостинно, як своїх дітей. У Киселів будинок великий, отож першого дня роз­містили їх у себе.

- Якби ви бачили, які вони, бідненькі, вийшли з машини. Одяг у пилюці, змучені. Три тижні в укритті просиділи. Кажу, за­втра підемо до хати, а сьогодні давайте обідати. Я борщу наварила, нагодувала. Усі помилися у ванні, бо ж без води жили, перевдяглися, відпочили. Кімнат у нас ба­гато - усім місця вистачило. А наступного дня пішли до материної хати. Чоловіки воду у систему залили, натопили, а ми все прибрали, бо хата самотиною рік про­стояла. Там усе необхідне для життя є. Дала картоплі, тушонки, консервації. А потім атюшани, як дізналися, що у нас переселенці, то стали нести і нести їм всякої їжі. Багато всього, що у селі нічого не коштує, бо у городі виросло. У мене корови нема, то молочного не могла дати, але сусіди принесли їм молока і сиру. Зна­йшли прального порошку, бо купити його вже не було де, щоб випрати весь одяг, який просочився пилюкою.

І торт для іменинниці

За словами Ольги Андріївни, її пере­селенці три тижні провели у підвалі. Дітей з укриття і не випускали. Тільки мама піднімалася у квартиру, аби нагріти чаю. А коли не стало ні води, ні світла, а ворог усе бомбив місто, вирішили виїздити. Коли вже були в Атюші, меншенький Михайлик уночі був неспокійний, крізь сон, плачучи, говорив: «Мамо, не виходь, уб'ють». Що пережили діти в окупованому Чернігові, який героїчно вистояв рашистську навалу, важко і уявити. Вони не повинні були зна­ти, що таке війна. Але довелося пізнати бомбардування, життя у холодному бом­босховищі, страх і жах.

Через п'ять днів після приїзду в Атюшу у Наташі був день народження - 45 років. Як було не відзначити. Ольга Андріївна спекла великий торт із волоськими горі­хами, приготувалися і відсвяткували юві­лейну дату. Приїздили і рідні переселенців, які на той час перебували у Коропі, також біженці. Були серед запрошених і Киселі.

А коли прийшла радісна новина, що ворожі війська втікли з Чернігівщини, то ро­дина повернулася до міста. У їхній квартирі шибок не було, то спершу чоловік їздив вікна позабивати, а тоді перевіз і родину. Ольга Андріївна не відпустила їх з по­рожніми руками, бо стали за цей короткий проміжок часу, як рідні. У дорогу зарізала кролика, дала картоплі, поклала до сумки сільських гостинців.

- А як же інакше. Вони ж приїдуть, а в них там нічого немає, - каже Ольга Андріївна.

А вони їй подарували вазу із дерева, зроблену старшим сином Сашею. Коли Ві­ктор їздив до Чернігова, взяв її з дому, аби віддячити Ользі Андріївні за гостинність.

Зараз, хоч відтоді пройшло чимало часу, жінка підтримує зв'язок зі своїми переселенцями. Каже, дуже порядні
люди. Запрошують і в гості. Збирається поїхати. Але чоловік зараз на роботі під Києвом. Ось коли повернеться, щоб було на кого залишити господарство, планує до Чернігова.

- Заріжу качку, візьму домашньої ков­баски, ще чогось придумаю на гостинець, цукерок дітям куплю, та і поїду хоч на один день. Бо просять, - каже.

А свої тікали з Гостомеля

У родини Киселів - двоє дітей та четве­ро внуків. Менший син із сім'єю вже давно проживає у Польщі. А старший працював на філіалі заводу Антонова у Гостомелі, на тому, де «Мрія» стояла, поки її не знищили. Уже 24 лютого у них гриміло і палало, у Гостомель спустився десант. Ольга Ан­дріївна дуже переживала за своїх дітей, внуків. Каже, що діти вікна матрацами закривали, аби якось вберегтися. Виїхати з Гостомелю вдалося наступного дня. Поки тривали бойові дії, проживали у сватів на Волині. А коли визволили Київщину, по­вернулися. Волиняни завантажили синів автомобіль гуманітарною допомогою, тож віз її жителям свого будинку. А їхня чотирьохповерхова новобудова після рашистів залишилася без даху. У всіх квартирах повиламувані двері. Там жили російські військові.

-У синовій квартирі нічого не взяли з техніки, на місці телевізор і унітаз. Окрім чоловічого одягу, навіть спідній одяг забрали. Напевне, перевдягалися. Усе у квартирі було перевернуто догори дригом, - розповідає Ольга Андріївна. - Будинок уже відремонтований. Спершу зібрали з жителів будинку гроші, та і самі відремон­тували дах. А потім держава компенсувала людям витрати. Згодом за державний кошт все ще і переробили.

Найбільша мрія Ольги Андріївни, як і кожного українця, аби скоріше закінчилася війна. І хоча у нас спокійно, а про війну чуємо тільки з новин у телевізорі, та нага­дують постійні відключення світла, але на душі неспокійно. Хочеться миру для своїх дітей і внуків, для всієї України.

Джерело: газета "Нові горизонти" від 19.01.2023,

Людмила КОВАЛЬЧУК, фото авторки