Рік тому на Чернігівщині тривали запеклі бої. Окупанти намагалися взяти під контроль місто Чернігів. Для цього вони оточували місто з різних напрямків, один зі шляхів пролягав через село Лукашівка. 9 березня 2022 року російські війська підішли до села та почали вести обстріл українських позицій, зав’язався запеклий бій. Той страшний день згадують працівниці ФГ «Роса», приміщення якого опинилося на лінії вогню. Прийшовши на роботу зранку, вони одразу потрапили під обстріл. Більше - у матеріалі
«Ось тут я була з дояркою, а ось тут за стовпом сиділа інша. А там син був», — Алла Коробко, працівниця ферми.
Сім з половиною годин вони провели лежачи, спершу на бетоні, потім – на мішках, навколо все гриміло, сипалось і руйнувалося. Рашисти вели прицільний обстріл по фермі та навколо.
«І корови, і телиці, і телята були. Але половина і загинула, моя половина вся загинула. Бо поки ми тут лежали, хлопці вбігали і один казав, що чия права сторона – вже там корів немає, всі побиті. І там дірки були в стіні, вони стріляли, побили і корів, і воду. Це жах був. Ми і до 30 березня тут лежали б, якби мій чоловік із сином не прийшли по нас. Настав момент тиші, ми вирішили йти. А нам український військовий і каже: як будуть йти російські військові з червоною пов’язкою, то щоб не відгукувалися в жодному разі та не ворушилися. Бо вони спершу стріляють, а потім дивляться. Ну, ми і лежали, а ж чуємо – хтось іде. А то мій чоловік іде і каже: напевно, всіх постріляли, тиша, немає нікого. Ми й вилізли тоді вже звідти», — Наталія Пац, працівниця ферми.
Дорогою додому вони побачили руйнування та вбитих українських військових.
«Нас вивели в обід, десь о 15-й. І коли вже ми виходили, вони (рашисти) стояли біля нашого погреба, стояли їхні машини та гармати з такими великими дулами. Ми думали, як зараз по нас бахне, але добре, що не зачепило. Ми поміж кошарами йшли, вже стирчали «урагани», вони ж по фермі лупили, то недольоти були, то перельоти. Зерновий склад уже розбитий був, плити лежали. Корівник уже теж побитий був. З іншої сторони трактор теж розбитий був. Водонапірна башта теж пробита була, вода текла і заливала корів. То мій син перекрив ще воду.Де вже йшли, то й мертві лежали, розбиті хлопці та розбуті. І гроші наші лежали кругом. З сусіднього села чоловік лежав, впритул розстріляний був», — Алла Коробко, працівниця ферми.
Пані Валентина каже, що хоч і вже рік минув, від спогадів і досі холоне кров.
«Ми йшли ось поза фермою, там є дорога, називається «кринка», там було двоє вбитих наших солдатів. Один лежав у соснах, другий схилившись був у рову. А Наташин син і каже: ви не дивіться по сторонах, під ноги дивіться. А як же ж не помітити? Їхні рюкзаки вже були витрушені, таблетки валялися, гроші де в кого були. Рушник, ложка, чашка. І босі, вони вже були розбуті», — Валентина Лученко, працівниця ферми.
Пізніше одяг і взуття українських військових місцеві жителі бачили вже на рашистах.
«Ходили вони в чому попало, де в кого що. Де в кого кросівки зняли, бо приїхали вони в плащах АЗК, гумові чоботи та рукавиці гумові. А потім почали по селу ходити, наших хлопців, коли повбивали, то одразу пороззували», — Алла Коробко, працівниця ферми», — Алла Коробко, працівниця ферми.
Пані Алла з сином добиралися додому перебіжками – з одного підвалу до іншого. До свого двору вони дійшли вже 10 березня, утім, тоді виявилося, що їхній дім був зайнятий окупантами.
«10 числа нас забрали, посадили в погріб. І 10-го його ж виводили на розстріл, командир їхній ставив на коліна та нібито розстрілювати збирався. А мене в погребі держали. Потім ще три дні нас тримали, випускали тільки по нужді. Потім нас випустили, але знову через три дні рашисти понапивалися і забрали його. Почали допитувати, порізали ногу, на стегні сухожилля розрізане було. Він втрачав свідомість. Потім ще прийшли їхні командири, у нас у сусідньому дворі багато БТР стояло їхніх. То не дали вбити, зупинили та випустили його. Він помалу прийшов додому, добу сходив кров’ю», — Алла Коробко, працівниця ферми.
На фермерському господарстві рашисти також похазяйнували – корів, які вижили після обстрілів, різали собі для їжі. Інструменти та цінні речі вкрали.
«Скот різали, на піддонах і голови, і шкури лежали. Люди бачили, якщо швидко виходили, то теля зарізали, а якщо довше – то корову. Багато і тільних корів порізали, лежали і телятка поряд», — Алла Коробко, працівниця ферми.
Ті дні були найкривавіші та найстрашніші як для мешканців, так і для українських військових, адже сили рашистів переважали й у кількості, й у техніці. Після запеклих боїв довелося відступити, 21 день жителі Лукашівки перебували в окупації, доки нашим військам вдалося вигнати окупантів. 9 березня 2023 року місцеві жителі та родини загиблих військових вшанували пам’ять полеглих біля зруйнованої церкви, де тепер встановлений пам’ятний хрест.
Журналіст: Марина Кирієнко
Оператор: Сергій Бутько
