Тільки з віком і набутим досвідом починаєш розуміти, що такі люди, як Олександр Козаренко на життєвій дорозі – це милість Божа. Пригадую, як директор Ніжинського академічного українського драматичного театру імені Михайла Коцюбинського Віктор Гаврилюк на початку 90-х років завів у художній відділ Ніжинського краєзнавчого музею невисокого, худенького молодика і представив його як свого заступника з творчих питань, автора музики до вистав, кандидата мистецтвознавства і піаніста. Я влаштовувала тоді музичні вечори у формі салонного музикування, і Козаренко запропонував лекцію-концерт «Микола Лисенко – відомий і невідомий. П’ять салонних опусів». Вокальні твори Лисенка відомого виконували викладачки Гоголівського вишу Алла Хоменко і Валентина Коробка, сопрано і мецо-сопрано, разом з концертмейстеркою Галиною Брюзгіною.
Пам’ятаю, як за пів години перед початком Олександр розігрувався, а я прибиралася в горішній кімнатці, і слухаючи його, на якусь мить випала з реальності, настільки захопила мене образність виконуваного. Саме про таке враження говорили після концерту і глядачі. А Олександр напередодні схвильовано запитував: «Пані Надю, яка тут публіка? Щоб я не сказав нічого дуже розумного чи дуже дурного…»
По-коломийськи шляхетний, Олександр на всі кпини і невдоволення «ображався» мовчанням. І через те був своїм у колі аматорів і професіоналів. Він тонко відчував режисерський задум, і тому його музика не була супроводом вистави, вона доповнювала її зміст. Актори, котрі грали «Для домашнього огнища» Івана Франка, казали мені, що музика Козаренка налаштовує їх на необхідну інтонацію. Отаку спорідненість відзначав і режисер «Пігмаліона» Бернарда Шоу Сергій Архипчук.
Відданий культурі інтелектуал у великих центрах і провінційних містах надихав нас бути великими і в малій ролі. Для нього культура була там, де він знаходив талановитих однодумців.
Другий творчий вечір у музеї називався «Дон Жуан з Коломиї». Олександр Козаренко виконував власні авангардні твори. Вступне слово сказав Юрій Чекан. Сприйняли неоднозначно. Обговорювали за фуршетним столом, для якого моя мама, котра шанувала освічених людей, приготувала вареники з сиром на парі. Олександра це так зворушило, що щоразу зустрічаючись зі мною, він передавав їй подяку. Тепер він і сам перейшов у ті світи, де моя мама перебуває 15 років, і вони зможуть насолодитися і бесідою, і варениками.
Ми всі страждаємо від недосконалості земного світу, але люди мистецтва потерпають найбільше. І ми відчуваємо цей гострий біль у музиці Олександра Козаренка, який назавжди залишається з нами.
З молитовною пошаною Надія Онищенко
На фото: Олександр Козаренко в Ніжині після творчого вечора в музеї
