Напередодні 79-х роковин березневої Корюківської трагедії, у якій загинуло близько семи тисяч мирних жителів, у місто знову зайшов ворог. Ворог вже інший, але не менш жорстокий — наш підступний сусід, який наважився вбивати. Що відчували корюківчани до росіян, котрі зухвало курсували містом? Історія про це від подружжя підприємців, чий магазин стояв на шляху пересування російської техніки, пишуть «Сусіди.city».
Подружжя корюківчан Тетяни Симончук і Геннадія Бузіяна багато років займається торгівлею в Корюківці. Мають ятку зі свіжими овочами та фруктами на щоденному ринку, а також орендують «Мінімаркет», де торгують продуктовими товарами.
«Мінімаркет», повз який навесні 2022 року Корюківкою йшла вся російська техніка. Останній місцеві за звичкою називають ще четвертим магазином. Він розташований поблизу перехрестя вулиць Шевченка, Галини Костюк і Вознесенської. Усі ворожі колони, які йшли містом, проходили повз цю торгову точку.
Остання зупинка гармати
Тетяна пригадує, як торік наприкінці лютого російські колони сновигали через Корюківку, шукали цистерни з пальним, які прибули на залізничну станцію Низківка. Чужинці блукали, бо вказівники були познімані.
Тетяна Симончук, Автор: Наталія Рубей
— І хоч Гена фарбою з балончика написав на стіні, що магазин не працює, та ми розуміли, що орки у будь-який момент можуть навідатися, тим більше, що у деяких магазинах вони вже пошастали, — пригадує Тетяна. — Боялися, що залізуть, а тому готувалися до прийому — наколотили їм лимонаду зі щурячою отрутою, залишили на прилавку в склянках і в пляшки додали, виставили наперед. Та, на жаль, наші «смаколики» залишилися непочатими, бо росіяни не побували в магазині. Хоча під магазином ходили зі зброєю.
Тетяна пригадує, що 28 лютого вона з продавчинею Світланою були в магазині. Нічого з продуктів у продажі не мали, тільки хліб через день. Того дня саме чекали, коли Геннадій привезе його з Семенівки. Раптом повз магазин пішла чужа техніка. Тетяна почала телефонувати чоловікові, щоб не їхав, бо ворог під магазином.
— На той час усередині були тільки ми зі Світланою й одна покупчиня Юля з райлікарні, — розповідає Тетяна. — Спочатку я трохи зняла на відео рух цієї колони з вікна магазину, та потім швиденько замкнула двері й усі сховалися на задньому дворі. Мама Юлі почала телефонувати, що йде по неї. Я дуже просила, аби вона не йшла, бо видасть нас трьох! Ми боялися виглянути з-за рогу магазину, бо там ішла колона. Десь на перехресті почулися постріли й кулі рикошетили від нашого сараю. Може, хтось спровокував їх там, чи просто хотіли, щоби люди боялися виходити на вулицю.
Утекти з двору на той час жінки не мали змоги через щільні господарські будівлі й паркан, який виходить на проїжджу частину. Пізніше відірвали декілька дощок у паркані й не забивають досі. А тоді просто ховалися за туалетом, лежали на землі та надіялися на диво. Згодом побачили, як один окупант з автоматом підійшов до паркану, заглянув у двір. Там ще автомобіль Тетяни стояв.
На щастя, він нас не побачив, не зайшов у двір, бо страшно уявити, що могло б бути. Могли й розстріляти на місці, або забрати з собою нас, жінок - Тетяна Симончук
Але колона пройшла — й страх минув. Тетяна та Світлана вийшли на вулицю й побачили, що біля магазину орки загубили гармату, в якої відпало колесо. Що робити з таким «подарунком»?
— Швиденько зібралися місцеві чоловіки, — пригадує Тетяна Симончук. — Свєта кричить: «Тягніть пушку у двір магазину!» Кажу: «Куди? Там місця мало — дуло стирчатиме на вулицю!» Я винесла ніж, чоловіки взяли лом і такими підручними пристосуваннями швиденько розкурочили ту гармату, як змогли: порізали колеса, витягнули запал, розбили оптику.
Години за дві росіяни повернулися за пушкою. У магазині вже нікого не було. Сусід розповідав Тетяні, що орки були дуже злі й кіпішували навколо гармати. Потім так-сяк потягнули той триколісний непотріб і, кажуть, десь за колишнім маслозаводом кинули, бо корюківчани добряче постаралася, щоб ворожа пушка більше не стріляла.
Ціна хліба
Підприємець Геннадій Бузіян — один з тих корюківчан, хто першим почав возити хліб, коли Чернігівщина перебувала в окупації. Чоловік каже, що страху не було й ніхто його не змушував їздити по хліб. І про прибуток взагалі не йшлося. Це був його власний вибір, аби зняти напругу серед людей, адже постачальники відмовлялися їхати.
Геннадій Бузіян, Автор: Наталія Рубей
— Востаннє Віктор, постачальник семенівського хліба, привіз нам продукцію 25 чи 26 лютого 2022 року, — розповідає Геннадій Степанович. — Тоді на розвилці в Холмах він зустрівся з ворожою колоною, яка зупинилася на трасі, і не зміг її об’їхати. За деякий час російська техніка повернула на Хлоп’яники, а хлібовоз — на Корюківку. Обійшлося. А в іншого їхнього водія під Грем’ячем орки забрали і хліб, і телефон. Дивом залишили автомобіль. Тож власник хлібопекарні припинив доставку продукції.
Тільки небагатьом підприємцям відомо, якою ціною доводилося доставляти людям продукти найпершої необхідності: завалами, корчами, лісами, де на той час ще перебували орки
Тоді, навесні, під «Мінімаркетом» у Корюківці збиралося по декілька сотень людей з різних куточків міста. Навіть той, хто ніколи тут не був, ішов сюди, бо тут був хліб. Через день Геннадій Бузіян їздив власним транспортом у Семенівку, щоб привезти в Корюківку білі та сірі буханці. За один раз вдавалося взяти від 400 до 700 хлібин. Просили всіх брати по одній на сім’ю, щоб вистачило більшій кількості родин.
Коли ж росіяни почали часто курсувати повз їхній магазин, Тетяна й Геннадій вирішили торгувати хлібом трохи далі від магазину, щоб не наражати людей на небезпеку. Перейшли на територію поблизу колишньої четвертої школи.
— Це були страшні часи, — пригадує Тетяна Симончук. — Війна, ворожі колони, нерозуміння, як жити далі. На початку лютого у мене померла бабуся, а за два дні не стало мами. І досі не знаю, як я це витримала. Однак треба було працювати, відпускати хліб. А люди тим часом і матюкали нас, і проклинали за те, що не могли взяти стільки хліба, скільки вони хотіли. Дуже прикро було чути від декотрих, що вже й наморозили того хліба, й насушили, але все одно йшли купувати. А деякі потім на смітник викидали мішками цвілі буханці. Шкода, що люди не цінували наш труд і не поважали інших корюківчан, які в цей час, можливо, сиділи без окрайця. Хочу сказати, що, торгуючи таким «важким» хлібом, ми мали на кожному буханці лише одну гривню. Вторгованих коштів вистачало тільки на пальне, і то не завжди. Ми не збагатилися, як дехто вважає.
Геннадій Бузіян пригадує, що інколи люди ділилися пальним, бо його теж не можна було придбати. А коли семенівська хлібопекарня не могла випікати хліб, бо не було чим опалювати, допомогу надало деревообробне підприємство «Слав-Форест». Дві тонни пелетів Геннадій доправив у Семенівку, щоб бути з хлібом.
За щастя було розширити асортимент експортними пряниками, які Щорський завод продтоварів у той час не мав можливості продавати за кордон. Пізніше в «Мінімаркеті» почали з’являтися інші продукти, які Геннадій доправляв із Черкас і Києва: заморозка, печиво та багато іншого. Все з накладними й необхідними документами, але ціни підскочили.
Чоловік розповідає, що поїздки тривали по декілька днів, адже в путі заставала комендантська година. Було, що й перевертався бусик з продуктами, але через те Геннадій Бузіян не відмовлявся їздити Україною, щоб корюківчани були з продуктами.
Автор: Наталія РУБЕЙ
