Розкажи свою історію війни… Мільйони українців стали свідками безпрецедентної для всього цивілізованого світу жорстокої війни росії проти України у самому центрі Європи. Багато людей вимушені були покидати свої домівки через повномасштабне вторгнення зі сторони дикого сусіда, під назвою – росія.
MYNIZHYN.com познайомився з родиною, яка вимушена була залишити свій дім через повномасштабне вторгнення окупантів на нашу землю.
Це родина Дейнеги Лілії Олександрівни, яка має двох дітей.
Вони перемістились до Ніжина із м.Пологи Запорізької області.
Лілія Дейнега розповіла нам свою історію війни.
Що довелося пережити цій сім’ї - читайте в нашому матеріалі.
- Доброго дня, розкажіть, де вас застала війна: ранок 24 лютого?
Доброго дня! 24 лютого ми мирно спали вдома, як і більшість жителів нашої країни. О 5 годині ранку чоловіку зателефонував знайомий з поліції і сказав, що за 20 років служби, ще такого не було! Що все дуже серйозно, потрібно збирати тривожні валізи, заправляти повний бак бензину, бо…почалася війна!
Ми з чоловіком вирішили, що поїдемо до моїх батьків у село. Воно знаходиться за 20 км від нашого міста. Село маленьке, тихе, тому, скоріш за все, там буде безпечно.
- Коли окупанти почали наступ на ваше місто та область?
- В м. Пологи ми тільки відкрили магазин, тому чоловік кожного дня їздив туди. 3 березня о 10 ранку прогримів гучний вибух. Ми почули, що це було в Пологах! Тоді ж пропало світло і зв'язок. А о півдні ми вже чули страшні бої, які тривали годинами. Це зайшли окупанти. Мій чоловік того дня не приїхав…
- Що в ті дні відбувалося у вашому місті, як поводили себе окупанти, як виживали люди в ці дні?
- Декілька днів поспіль ми чули вибухи, автоматні черги, над головами весь час «шелестіли» гради і літали ракети. Це було дуже страшно! У батьків за городом ґрунтова дорога, що веде в Пологи. Вдень і в ночі туди йшли колони техніки. Зв’язку з чоловіком не було і думки були лише найгірші.
6 березня окупанти зайшли вже і в наше село. Поставили блокпости з гарматами і заселили комендатуру у вільні будинки. Жителів села почали перевіряти.
До нас зайшли 2 буряти і чеченець. Всіх нас і дітей також приставили до стіни з документами на перевірку. До моїх батьків, у « безпечне місце», також приїхали мої дорослі племінники. Хлопців роздягли до білизни та прискіпливо перевіряли телефони. У старшого була робоча автівка, то її забрали.
До нас з мамою і до тата говорили нормально, навіть заспокоювали.
7 березня мені прийшло повідомлення від чоловіка : «Я вас дуже люблю, бережи дітей». Я звичайно зраділа, але було з розуміло, що в Пологах просто пекло! Було нестерпно боляче і дуже страшно від думки, що ми вже не побачимось.
- З якими жахіттями прийшлося зіткнутися вашій сім’ї: чи ховалися ви у підвалах чи погребах, чи була у вас їжа, вода, ліки? Чи у вас було більш- менш спокійно?
- 9 березня до нас у двір заїхав автомобіль і це був мій чоловік! Я не можу передати це відчуття! Коли він зайшов до хати, змучений, чорний, а в руках чотири букети зів’ялих тюльпанів…
Сказав,що дуже хотів привести вчора, але не зміг. Тоді він нам і розповів про всі жахи. Він з нашими сусідами всі ці дні сиділи в підвалі, бо весь час гатили.
Тоді коли 3 березня пролунав перший вибух, наша тер оборона підірвала міст, який веде на трасу до Запоріжжя. Колона, яка йшла в той бік, повернула в наше місто. Там був автомобіль з червоним хрестом і наші його обстріляли. Окупанти розізлившись почали гатити куди очі дивляться.
Десятки розбитих будинків, багато постраждалих, яким повідривало кінцівки, безліч смертей…Майже віх з тероборони розстріляли в той же день. Така м’ясорубка тривала до 8 березня, а потім вони просто захопили наше місто.
У селі ми у підвал декілька разів збиралися, але не спускалися. До градів і ракет з часом звикли.
Місяць ми жили без світла і без води. Запаси питної води були у моєї тітки, тому її ділили на всю вулицю: одне відро на сім’ю. Для власних потреб використовували дощову воду.
Як зазвичай у селі - їжі було достатньо.
Батьки пенсіонери та діти, звичайно, ми запаслися ліками, як тільки дізналися про початок війни.
- Коли ваша сім’я вирішила залишити домівку і їхати з міста? Як вам вдалося виїхати? Чи вцілів ваш будинок?
- Так, як в село понаїхало багато молоді у «безпечне місце», ми збиралися на вулиці, щоб обговорювати хто і що почув нового. Одного разу (2 квітня) почали говорити про наступ ЗСУ. Люди казали: «Пригнали таку техніку, що земля горітиме! Потрібно терміново їхати, доки є виїзд!»
Я два дні вмовляла батьків їхати, просила, плакала, а вони - ні в яку. Я розуміла, що у мене діти і більш за все мене лякала відсутність медичної допомоги. Лікарня була розбита, аптеки не працювали і у випадку потреби швидкої допомоги моїм дітям би ніхто не допоміг.
4 квітня, поки мій чоловік сходив в сарай за дровами, я вже зібрала сумки. Він прийшов і я сказала йому про те, що ми їдемо прямо зараз! Звичайно, він мене переконував не поспішати та я була вже налаштована категорично. Батьки пообіцяли, що продадуть худобу і приїдуть до нас. Я їм повірила, за що і досі себе картаю.
Ми приїхали в Пологи додому. Зібрали речі, а ночувати поїхали до кумів. Наш будинок не отоплювався, бо газу вже по місту не було. По дорозі до них ми побачили всі жахи окупації. Місто було розбите, магазини всі відчинені і пусті, від слова «зовсім»! По місту їздили танки, БТРи та інші військові автомобілі. Їх було дуже багато всі Z і V. На кожному перехресті стояли їхні блокпости. Я не могла повірити в те, що я бачу…В селі було спокійніше.
Своїх кумів ми також вмовили їхати.
О 10 годині ранку ми виїхали до Запоріжжя. Проїхали ми 16 блокпостів, 10 з яких були російські. Вся околиця дороги, де стояли російські війська, була закладена мінами, зупинятися не можна було. Завдяки тому, що в автомобілі була маленька дитина, нас довго не тримали. Коли ми під’їхали до блокпосту з нашим рідним прапором, від серця відлягло і дихати стало легше.
У нашого будинку вирвана душа…Ворожий снаряд його не зачепив, та кляті «асвабадітєлі» винесли все, що можна було нести. В будинку все, що можна було розбити - розбите, стелі порізані.
До нас тричі заселялися і останні мешканці зробили таке, що там більше ніхто не житиме. На жаль, чи на щастя, мої родичі не захотіли прислати мені фото. Сказали, що рука не підніметься таке фотографувати.
- Чим ви і ваш чоловік займалися, де працювали до війни? Скільки дітям років?
- Мій чоловік працював на одній із торгівельних компаній старшим фахівцем з продажу. Я перебувала в декреті і вела татову бухгалтерію, в нього було невелике фермерське господарство. Також на той час ми придбали собі магазинчик, про який довго мріяли і тільки почали в ньому працювати. У нас були такі плани на майбутнє…
Нашій старшій донечці Поліні 10 років, а молодшій Євангеліні 3 роки.
- Як ви обрали саме місто Ніжин? Чи не було думок їхати за кордон?
- У серпні чоловікові запропонували дві вакансії у Львові та у Ніжині. Я знову взяла ініціативу в свої руки, знайшла будинок і сказала, що ми їдемо в Ніжин!
В Запоріжжі тоді вже було не безпечно і були часті прильоти, тому кращого варіанту було годі й чекати. Хто б міг подумати, що життя нас закине за 700 км від дому!
Мій чоловік дуже хотів нас відправити за кордон від своєї роботи, де можна було б жити безкоштовно, та я ніколи не бачила нас окремо. Я не змогла б кинути свого чоловіка самого. Звичайно, якщо буде необхідність і в Україні не буде безпечного місця, то заради дітей я поїду куди завгодно, але ми віримо в те, що ми всі скоро будемо вдома!
- Де ви зараз живете, як влаштувалися? Чи в порядку ваші рідні?
- Ми живемо у приватному будинку. Влаштувалися досить не погано, компанія, в якій працює мій чоловік, нам в цьому допомогла.
Поки що наші рідні в порядку. Мої батьки та батьки чоловіка, на жаль, залишилися в окупації. Вже другий рік живуть з цими нелюдами поруч.
В селі, де мої батьки, непрохані гості живуть у кожному вільному будинку, але людей не чіпають.
У Пологах, де чоловікові батьки, ситуація дуже важка. Гатять кожного дня. Повне беззаконня. Добре живуть лише колаборанти.
Ми з нетерпінням чекаємо на деокупацію та якнайшвидшу зустріч з нашими рідними!
.jpg)
Фото з архіву сім'ї та фото руйнувань м.Пологи Запорізької обл
