Ювенальні поліцейські Прилуцького районного відділу поліції втілили в життя дитячу мрію 12-річного Сашка Радчука, пораненого росіянами в Маріуполі на початку російського вторгнення. Бабуся Людмила вивезла онука з-під окупації, подолавши чотири кордони. Від моменту повернення бабусі з врятованим онуком до Ічнянської громади, ювенальні поліцейські Прилуччини тримають в полі зору цю родину та опікуються долею хлопчика.
— Ми втілили в реальність дитячу мрію Сашка, подарувавши йому боксерську грушу та рукавички. Ми завжди на зв’язку з цією родиною, всіляко намагаємось допомагати та підтримувати, – каже начальниця сектору ювенальної превенції Прилуцького районного відділу поліції Тетяна Кузьменко.
А ось приголомшлива історія 12-річного Олександра Радчука з селища Дружба Ічнянської громади Чернігівщини.
Хлопець народився на Ічнянщині, тут же відучився в початковій школі. Згодом родина переїхала до Маріуполя. Виявилося, це було зовсім незадовго до початку російського вторгнення в Україну.
Від російських обстрілів хлопчик із мамою Сніжаною та 3-річною сестричкою Вікою переховувався в підвалі сусіднього будинку. Проте одного дня Сашко невчасно опинився за межами підвалу, коли неподалік знову залунали вибухи.
— Я відчув, що в око мені попало щось гаряче, око дуже пекло, і це був уламок, — згадує підліток. – Ми пішли з мамою шукати українських військових, щоб вони відвезли нас на завод Ілліча, де були лікарі. Згодом армія російської федерації оточила завод і сказали всім здаватися. Після цього нас із мамою відвезли на машині у фільтраційний табір. Там я востаннє бачився з мамою.
Сашко розповів поліцейським, що його від мами забрали і навіть не дали попрощатися.
— росіяни сказали, що я мамі не потрібен і вони мене везуть в дитячий будинок. Потім мене усиновить інша родина. Пізніше я дізнався, що мою маму забрали в полон, бо ми були разом з нашими військовими, і росіяни вирішили, що мама теж військова. А мене привезли в Донецьку травматологічну лікарню. Там мені лікували око, – розповідає Сашко.
Хлопчик наполегливо повторював медичному персоналу, що в нього є бабуся, вона проживає в Україні, і що він дуже хоче до неї. Це подіяло на медиків, і вони зрештою вчинили всупереч початковій волі окупантів: допомогли Сашкові розмістити оголошення про розшук бабусі в соціальній мережі.
— Так я дізнався бабусин номер телефону. По вайберу я зателефонував їй і повідомив, де я. Соціальні працівники сказали бабусі збирати документи, щоб мене забрати, – каже Сашко.
Бабуся Людмила проїхала чотири країни та під обстрілами змогла забрати онука. У квітні 2022 року вони удвох таким же далеким і непростим шляхом повернулися з Донецька до селища Дружба на Ічнянщині. Долю Сашкової мами їм дізнатися не вдалося. Людмила вірить, що її донька Сніжана жива і згодом обов’язково повернеться.
На Ічнянщині Сашко пішов навчатися до Дружбинського ліцею. Наразі закінчив сьомий клас. Каже, що з усіх навчальних предметів найбільше полюбляє алгебру. А в дорослому житті мріє стати рятувальником, як його дядько, — гасити пожежі та рятувати людей.
Хлопцю дуже подобається займатися спортом. Не може відмовитись від такої активності, навіть попри застереження лікарів, адже наслідки поранення ока даються взнаки. Залюбки грає з однолітками у футбол та волейбол, виконує вправи на турніку.
Попереду літні канікули. Сашко у передчутті тривалого відпочинку, хоче купатися і грати на свіжому повітрі з друзями. Та це ситуативні бажання, а найголовніше — незмінне:
— Мрію, щоб скоріше закінчилася війна, і побачити маму та сестричку, яка залишилася з вітчимом. При зустрічі хочу маму міцно-міцно обняти.
