13 Жовтня 2023
1250
Війна – страшна річ. На початку широкомасштабного вторгнення росіян у всіх був момент розпачу та розгубленості, проте лише момент. Потім ми зібрались і почали давати відсіч окупантам. Для декого зберегти дітей, сім’ї стало першочерговим завданням у тогочасному хаосі.
Журналісти MYNIZHYN мали можливість поспілкуватися з Вікторією Матвієнко, котра виїхала до Німеччини разом з дітьми. Яке ставлення у німців до українців, чи допомагають адаптуватися, чи підтримують Україну на демонстраціях – читайте у матеріалі.
– Вікторіє, до якого саме міста у Німеччині ви вирушили та яким складом сім'ї?
– Ми виїхали одразу в перші дні повномасштабного вторгнення. Тоді була паніка і відсутність розуміння, як краще вчинити, куди їхати, у маленьке село чи залишатися у великому місті. Війна застала нас у Києві. Ми швидко спакували маленьку валізу, де майже все місце займали документи, їжа для дітей, памперси, серветки й деякий теплий одяг для дітей, корм для собаки. Виїхали. Потім ще декілька днів жили в Чернівецькій області, і тільки опісля вирушили до Німеччини. Я їхала з двома маленькими дітьми (на той момент старшому було майже три роки, меншому – рік), подругою та собакою. Ми знаходимося у невеличкому містечку неподалік від міста Майнц.
– Щойно ви приїхали до місця призначення. Як вас зустріли місцеві мешканці? Що ви особисто могли побачити на їх обличчях? Поглядом засуджували чи підтримували?
– Нам усі щиро допомагали по приїзду, оскільки ми їхали практично без речей (у мене взагалі нічого не було, лише те, у що була вдягнута), бо збиралися поспіхом через паніку, то місцеві жителі принесли багато одягу та взуття для дітей, потім дещо і для дорослих. Люди справді хотіли допомогти.
З таких щирих моментів у перші дні згадаю наступне. Уперше, як вийшли гуляти з дітьми на вулицю, це був березень, досить прохолодно, то мій молодший син заснув у колясці. Нас побачив сусід і просто мовчки виніс дитячий плед, щоб вберегти дитину від холоду. Це був гарний жест, але це так людяно і приємно. Потім, через декілька днів, до нас у двері постукали. Я відчинила і побачила на порозі зграю дітей років восьми-дев’яти, котрі простягнули нам гроші зі своїх збережень, якими вони хотіли поділитися з моїми дітьми. Це було близько десяти євро дрібними монетами (мабуть, із кишенькових грошей), але це показує, як діти співчували іншим діткам. Згодом ці ж самі діти приносили свої іграшки нам під двері, і в їх очах було стільки добра і переживань за долю інших… Також ці дітки розповіли, що попросили батьків відправити частину коштів для діток, котрі в Україні.
Ці дві історії можливо про матеріальне, але коли ти потрапляєш в іншу країну без нічого, це дуже допомагало.
– Чому ви серед усіх інших країн обрали Німеччину? Чи володієте іноземними мовами?
– Ми обрали Німеччину, тому що тут живуть родичі мого чоловіка. Вони нам дуже допомогли з дорогою, знайшли житло, меблі, допомагали з оформленням документів. Щиро вдячна їм за допомогу.
На жаль, я не можу похизуватися знанням іноземних мов. Я розмовляю лише англійською на рівні знань зі школи, складно дається, але, як-то кажуть, у складній ситуації згадаєш все, тому шкільна англійська дуже допомагала перший час, адже німецької мови я не знала, жодного слова, і для мене це був просто суцільний шум. Далі вже за необхідності користувалася голосовим перекладачем і вивчала елементарні фрази німецькою.
– На скільки легко адаптуватись у Німеччині з маленькими дітьми? Яку б ви особисто країну порадили тим, хто шукає прихистку від війни закордоном?
– Щодо адаптації я можу сказати лише за себе – мені нелегко. За свої 30 років я ніколи не хотіла жити в іншій країні, у моїх планах не було ніяких переїздів, тому це вимушена міра задля безпеки дітей.
Перші пів року взагалі просто випущені з життя, адже цей час не розумієш, куди ти потрапив, що робити, коли додому і взагалі – ми їхали на два-три тижні. Моя подруга повернулася в Україну за півтора місяця, чому я їй по доброму заздрю, бо вона в рідній країні. Наше ж сімейне рішення – залишатися поки що тут. Далі, після перших пів року, починаєш розуміти, що війна не закінчується і треба щось робити, якось адаптуватися. Хоча, це й досі відбувається важко, адже інша країна, інша мова, інший менталітет, інші закони і всі ці нюанси. Я навіть зараз постійно щось нове для себе відкриваю.
– Німеччина - одна з країн, де є багато прихильників росіян. Чи стикались ви зі схожими проблемами? З власних джерел маю інформацію, що були пошкоджені автівки українців, іноді траплялись бійки через політичні погляди.
– Особисто в мене не було ніяких конфліктів у Німеччині з росіянами. Можливо, це через те, що я живу в маленькому містечку, але тут є багато російських німців, які уже народилися тут або живуть тут по 10-20 років, у багатьох це навіть родини, наприклад, чоловік з України, жінка з Росії чи навпаки. Тому усі, кого зустрічала я, підтримують Україну. Єдиний раз лише, під час демонстрації, якийсь чоловік кричав щось на зразок «як ці українці вже дістали» (з нецензурною лайкою), але на нього ніхто не звертав уваги.
– Ви, судячи з ваших фото, підтримуєте проукраїнські мітинги у Німеччині. Як часто вони там відбуваються? У якій атмосфері це все проходить?
– Перші місяці я не знала про ці всі демонстрації, хоча тоді їх було ще більше. Далі вже познайомилася з українцями, і була більше проінформована. Демонстрації проводять організації українців у різних містах. Я з дітьми були лише в Майнці та Франкфурті.
Демонстрації іноді плануються заздалегідь (до свят в Україні – День вишиванки, День Незалежності тощо) або скликаються негайно у зв’язку із сильними обстрілами тощо. На цих демонстраціях виникають протилежні емоції: це біль від того, що переживають українці, які вибралися з окупованих територій, які втратили все, у яких рідні військові, і водночас радість від зустрічі з українцями, від спілкування рідною мовою, від відчуття єдності, коли йдеш вулицями чужої країни і співаєш українські пісні. Я вважаю, що обов’язком кожного українця за кордоном є виходити на такі демонстрації, адже це вклад до інформаційної війни, це привернення уваги до подій в Україні. Під час демонстрацій часто приєднуються німці і люди інших національностей, виступають місцеві політики, які мають бачити, що українці не просто приїхали пересидіти, а вболівають за свою країну і намагаються зробити все, аби пришвидшити її Перемогу.
– На ваш погляд, підтримка від німців щира? Чи більшість переслідує у цьому власні мотиви?
– На мою думку, так, підтримка справді щира. Ніколи не забуду перші дні, коли всі допомагали збирати меблі, приносили якісь побутові речі... Людина, якій байдуже, не буде цього робити, а просто пройде повз. Я зустрічала багато людей, допомогу яких ніколи не забуду. Вони допомагали і ділом, і словом. Люди й досі цікавляться як наші справи, як мої рідні в Україні, і хоч багато хто пише, що німці емоційно закриті, але на моєму досвіді це не так. У нашому містечку місцеві пенсіонери почали допомагати з вивченням мови, організували своєрідний курс, де можна було приходити раз на тиждень і вивчати мову. Вони зробили це безкоштовно. Власноруч закупили книги, знайшли приміщення і, головне, виділили свій час і ресурс, аби допомогти людям, яких зовсім не знають. Спочатку нас було багато (десь до 20 людей), потім більшість записалися на інтеграційні курси (вони проходять щодня і завершуються екзаменом на рівно В1) і нас залишилося четверо. Жінка, котра допомагала нам з перекладом, говорила, що хто нас уже буде вчити, коли така мала кількість, але ми продовжили навчання.
Потім до нас ще приєдналися люди з Сирії, Пакистану і Афганістану. Ми були тими, хто ще не мав змоги ходити на інтеграційні курси з різних причин. Я не могла ходити, бо мій молодший син не мав місця в садочку, а курси з доглядом за дітьми були далеко в іншому місті. Тому я так і ходила, раз на тиждень одну-півтори години з одним або ж з двома дітьми. Завдяки праці вчителів я можу хоч щось сказати німецькою чи зрозуміти прості речення, за що дуже вдячна.
У вересні всі мої одногрупники записалися на офіційні курси, і я залишилася одна. І що ви думаєте? Вчителі сказали, що подовжать навчання! Тобто, люди рік навчають мови саме тому, що хочуть допомогти! Це справді щиро. Чесно скажу, я дуже рада, що на моєму шляху в Німеччині й справді зустрічаються хороші люди.
– Якою є ваша думка на те, що кажуть "Україну треба підтримувати в Україні"?
– Я не в Україні, тому мені важко підтримувати цю фразу. На мою думку, усі ми – дорослі люди, і кожен несе відповідальність за своє життя (у моєму випадку я несу відповідальність ще за два маленькі життя) і свій вибір. Я багато вже почула в свою адресу через виїзд за кордон, але я не вважаю, що через це я перестала бути патріотом чи щось подібне. Можна підтримувати країну і за кордоном. Я долучаюся до акцій та зборів так само як і люди в Україні. Тому підтримка має бути всюди, на всіх рівнях.
– Які настрої панують у Німеччині щодо війни в Україні? Чи розмовляють люди про це, чи вже у звичку ввійшло і ніхто не звертає уваги?
– Перший рік у мене постійно розпитували, як мої рідні, як проходить день в Україні під час війни, яка ситуація зі світлом, теплом і зв’язком. Запитують і досі. Особливо багато питань після новин, якщо їх показують у Німеччині (що ще раз показує важливість інформації і постійного нагадування по війну). Елементарно навіть запитували про розташування України, як багато спільних кордонів з Росією, чому українці говорять російською тощо. Звичайно, зараз питань уже менше, але я завжди намагаюсь в розмові згадати про Україну, адже це важливо для мене, бо усі мої рідні в Україні. Тож, спокійно жити, навіть коли ти в безпеці, не виходить.
– Що б ви хотіли побажати українцям та ніжинцям у ці нелегкі часи?
– Я хочу побажати усім бути дружніми і людяними, за можливості підтримувати одне одного і добрим словом, і корисним ділом. У перші місяці війни я памʼятаю, якими ми були згуртованими, але потім усі «закрилися». Щойно ми приїхали у Німеччину, мені писали в соціальних мережах однокласники і люди, з якими я вчилася в університеті, які на той момент уже мешкали в Німеччині, і питали, у якому я місті чи треба допомога. Люди, з якими я роками не спілкувалася, але вони відгукнулися, коли ми були у біді, а могли б і не писати. Ось оце і є людяність і підтримка. Ніхто в житті не чекав і не хотів війни, ніхто не знає, як себе поводити і де правильні рішення, але, якщо ви можете чимось допомогти знайомій чи незнайомій людині, то зробіть це, якщо ні – мовчки пройдіть повз, без критики і зайвих слів.
Зараз важко морально усім: тим, хто залишився, і тим, хто поїхав. Звичайно, у кожного різні проблеми, але душевний стан у всіх розбитий. Тому усім нам, українцям, де б ми не були, треба бути єдиними і, як кажуть, не їсти один одного, а підтримувати. Лише разом нас чекає Перемога!
Фото: Вікторія Матвієнко
