13 Жовтня 2023
1544
Війна – страшна річ. На початку широкомасштабного вторгнення росіян у всіх був момент розпачу та розгубленості, проте лише момент. Потім ми зібрались і почали давати відсіч окупантам. Для декого зберегти дітей, сім’ї стало першочерговим завданням у тогочасному хаосі.
Журналісти MYNIZHYN мали можливість поспілкуватися з Вікторією Матвієнко, котра виїхала до Німеччини разом з дітьми. Яке ставлення у німців до українців, чи допомагають адаптуватися, чи підтримують Україну на демонстраціях – читайте у матеріалі.
– Вікторіє, до якого саме міста у Німеччині ви вирушили та яким складом сім'ї?
– Ми виїхали одразу в перші дні повномасштабного вторгнення. Тоді була паніка і відсутність розуміння, як краще вчинити, куди їхати, у маленьке село чи залишатися у великому місті. Війна застала нас у Києві. Ми швидко спакували маленьку валізу, де майже все місце займали документи, їжа для дітей, памперси, серветки й деякий теплий одяг для дітей, корм для собаки. Виїхали. Потім ще декілька днів жили в Чернівецькій області, і тільки опісля вирушили до Німеччини. Я їхала з двома маленькими дітьми (на той момент старшому було майже три роки, меншому – рік), подругою та собакою. Ми знаходимося у невеличкому містечку неподалік від міста Майнц.
– Щойно ви приїхали до місця призначення. Як вас зустріли місцеві мешканці? Що ви особисто могли побачити на їх обличчях? Поглядом засуджували чи підтримували?
– Нам усі щиро допомагали по приїзду, оскільки ми їхали практично без речей (у мене взагалі нічого не було, лише те, у що була вдягнута), бо збиралися поспіхом через паніку, то місцеві жителі принесли багато одягу та взуття для дітей, потім дещо і для дорослих. Люди справді хотіли допомогти.
З таких щирих моментів у перші дні згадаю наступне. Уперше, як вийшли гуляти з дітьми на вулицю, це був березень, досить прохолодно, то мій молодший син заснув у колясці. Нас побачив сусід і просто мовчки виніс дитячий плед, щоб вберегти дитину від холоду. Це був гарний жест, але це так людяно і приємно. Потім, через декілька днів, до нас у двері постукали. Я відчинила і побачила на порозі зграю дітей років восьми-дев’яти, котрі простягнули нам гроші зі своїх збережень, якими вони хотіли поділитися з моїми дітьми. Це було близько десяти євро дрібними монетами (мабуть, із кишенькових грошей), але це показує, як діти співчували іншим діткам. Згодом ці ж самі діти приносили свої іграшки нам під двері, і в їх очах було стільки добра і переживань за долю інших… Також ці дітки розповіли, що попросили батьків відправити частину коштів для діток, котрі в Україні.
Ці дві історії можливо про матеріальне, але коли ти потрапляєш в іншу країну без нічого, це дуже допомагало.
– Чому ви серед усіх інших країн обрали Німеччину? Чи володієте іноземними мовами?
– Ми обрали Німеччину, тому що тут живуть родичі мого чоловіка. Вони нам дуже допомогли з дорогою, знайшли житло, меблі, допомагали з оформленням документів. Щиро вдячна їм за допомогу.
На жаль, я не можу похизуватися знанням іноземних мов. Я розмовляю лише англійською на рівні знань зі школи, складно дається, але, як-то кажуть, у складній ситуації згадаєш все, тому шкільна англійська дуже допомагала перший час, адже німецької мови я не знала, жодного слова, і для мене це був просто суцільний шум. Далі вже за необхідності користувалася голосовим перекладачем і вивчала елементарні фрази німецькою.
– На скільки легко адаптуватись у Німеччині з маленькими дітьми? Яку б ви особисто країну порадили тим, хто шукає прихистку від війни закордоном?
– Щодо адаптації я можу сказати лише за себе – мені нелегко. За свої 30 років я ніколи не хотіла жити в іншій країні, у моїх планах не було ніяких переїздів, тому це вимушена міра задля безпеки дітей.
Перші пів року взагалі просто випущені з життя, адже цей час не розумієш, куди ти потрапив, що робити, коли додому і взагалі – ми їхали на два-три тижні. Моя подруга повернулася в Україну за півтора місяця, чому я їй по доброму заздрю, бо вона в рідній країні. Наше ж сімейне рішення – залишатися поки що тут. Далі, після перших пів року, починаєш розуміти, що війна не закінчується і треба щось робити, якось адаптуватися. Хоча, це й досі відбувається важко, адже інша країна, інша мова, інший менталітет, інші закони і всі ці нюанси. Я навіть зараз постійно щось нове для себе відкриваю.
– Німеччина - одна з країн, де є багато прихильників росіян. Чи стикались ви зі схожими проблемами? З власних джерел маю інформацію, що були пошкоджені автівки українців, іноді траплялись бійки через політичні погляди.
– Ви, судячи з ваших фото, підтримуєте проукраїнські мітинги у Німеччині. Як часто вони там відбуваються? У якій атмосфері це все проходить?
– Перші місяці я не знала про ці всі демонстрації, хоча тоді їх було ще більше. Далі вже познайомилася з українцями, і була більше проінформована. Демонстрації проводять організації українців у різних містах. Я з дітьми були лише в Майнці та Франкфурті.
Демонстрації іноді плануються заздалегідь (до свят в Україні – День вишиванки, День Незалежності тощо) або скликаються негайно у зв’язку із сильними обстрілами тощо. На цих демонстраціях виникають протилежні емоції: це біль від того, що переживають українці, які вибралися з окупованих територій, які втратили все, у яких рідні військові, і водночас радість від зустрічі з українцями, від спілкування рідною мовою, від відчуття єдності, коли йдеш вулицями чужої країни і співаєш українські пісні. Я вважаю, що обов’язком кожного українця за кордоном є виходити на такі демонстрації, адже це вклад до інформаційної війни, це привернення уваги до подій в Україні. Під час демонстрацій часто приєднуються німці і люди інших національностей, виступають місцеві політики, які мають бачити, що українці не просто приїхали пересидіти, а вболівають за свою країну і намагаються зробити все, аби пришвидшити її Перемогу.
– На ваш погляд, підтримка від німців щира? Чи більшість переслідує у цьому власні мотиви?
– На мою думку, так, підтримка справді щира. Ніколи не забуду перші дні, коли всі допомагали збирати меблі, приносили якісь побутові речі... Людина, якій байдуже, не буде цього робити, а просто пройде повз. Я зустрічала багато людей, допомогу яких ніколи не забуду. Вони допомагали і ділом, і словом. Люди й досі цікавляться як наші справи, як мої рідні в Україні, і хоч багато хто пише, що німці емоційно закриті, але на моєму досвіді це не так. У нашому містечку місцеві пенсіонери почали допомагати з вивченням мови, організували своєрідний курс, де можна було приходити раз на тиждень і вивчати мову. Вони зробили це безкоштовно. Власноруч закупили книги, знайшли приміщення і, головне, виділили свій час і ресурс, аби допомогти людям, яких зовсім не знають. Спочатку нас було багато (десь до 20 людей), потім більшість записалися на інтеграційні курси (вони проходять щодня і завершуються екзаменом на рівно В1) і нас залишилося четверо. Жінка, котра допомагала нам з перекладом, говорила, що хто нас уже буде вчити, коли така мала кількість, але ми продовжили навчання.
Потім до нас ще приєдналися люди з Сирії, Пакистану і Афганістану. Ми були тими, хто ще не мав змоги ходити на інтеграційні курси з різних причин. Я не могла ходити, бо мій молодший син не мав місця в садочку, а курси з доглядом за дітьми були далеко в іншому місті. Тому я так і ходила, раз на тиждень одну-півтори години з одним або ж з двома дітьми. Завдяки праці вчителів я можу хоч щось сказати німецькою чи зрозуміти прості речення, за що дуже вдячна.
У вересні всі мої одногрупники записалися на офіційні курси, і я залишилася одна. І що ви думаєте? Вчителі сказали, що подовжать навчання! Тобто, люди рік навчають мови саме тому, що хочуть допомогти! Це справді щиро. Чесно скажу, я дуже рада, що на моєму шляху в Німеччині й справді зустрічаються хороші люди.
– Якою є ваша думка на те, що кажуть "Україну треба підтримувати в Україні"?
– Я не в Україні, тому мені важко підтримувати цю фразу. На мою думку, усі ми – дорослі люди, і кожен несе відповідальність за своє життя (у моєму випадку я несу відповідальність ще за два маленькі життя) і свій вибір. Я багато вже почула в свою адресу через виїзд за кордон, але я не вважаю, що через це я перестала бути патріотом чи щось подібне. Можна підтримувати країну і за кордоном. Я долучаюся до акцій та зборів так само як і люди в Україні. Тому підтримка має бути всюди, на всіх рівнях.
– Які настрої панують у Німеччині щодо війни в Україні? Чи розмовляють люди про це, чи вже у звичку ввійшло і ніхто не звертає уваги?
– Перший рік у мене постійно розпитували, як мої рідні, як проходить день в Україні під час війни, яка ситуація зі світлом, теплом і зв’язком. Запитують і досі. Особливо багато питань після новин, якщо їх показують у Німеччині (що ще раз показує важливість інформації і постійного нагадування по війну). Елементарно навіть запитували про розташування України, як багато спільних кордонів з Росією, чому українці говорять російською тощо. Звичайно, зараз питань уже менше, але я завжди намагаюсь в розмові згадати про Україну, адже це важливо для мене, бо усі мої рідні в Україні. Тож, спокійно жити, навіть коли ти в безпеці, не виходить.
– Що б ви хотіли побажати українцям та ніжинцям у ці нелегкі часи?
– Я хочу побажати усім бути дружніми і людяними, за можливості підтримувати одне одного і добрим словом, і корисним ділом. У перші місяці війни я памʼятаю, якими ми були згуртованими, але потім усі «закрилися». Щойно ми приїхали у Німеччину, мені писали в соціальних мережах однокласники і люди, з якими я вчилася в університеті, які на той момент уже мешкали в Німеччині, і питали, у якому я місті чи треба допомога. Люди, з якими я роками не спілкувалася, але вони відгукнулися, коли ми були у біді, а могли б і не писати. Ось оце і є людяність і підтримка. Ніхто в житті не чекав і не хотів війни, ніхто не знає, як себе поводити і де правильні рішення, але, якщо ви можете чимось допомогти знайомій чи незнайомій людині, то зробіть це, якщо ні – мовчки пройдіть повз, без критики і зайвих слів.
Зараз важко морально усім: тим, хто залишився, і тим, хто поїхав. Звичайно, у кожного різні проблеми, але душевний стан у всіх розбитий. Тому усім нам, українцям, де б ми не були, треба бути єдиними і, як кажуть, не їсти один одного, а підтримувати. Лише разом нас чекає Перемога!
Фото: Вікторія Матвієнко
