Наші люди всюди.
Часто життя підносить нам сюрпризи. Як то кажуть: хочеш насмішити Бога – розкажи йому про свої плани.
Багато українців зараз «розлетілися» по всьому світу через повномасштабне вторгнення росії на Україну. Але ж
є багато наших земляків, які поїхали жити за кордон значно раніше війни.
Пам’ятаєте на просторах інтернету фото отієї дівчини з Чернігова, яка часто робила селфі з мерами різних міст
Чернігівщини?
Громадська діячка, активістка і просто вродлива дівчина Вероніка Рибак розповіла MYNIZHYN.com про життя в Канаді, про те, як виїхала в цю країну, як
в Канаді люди відносяться до українців і до цієї клятої війни?...
Про все це детальніше – у нашому інтерв’ю
- Ви зараз проживаєте в Канаді. Розкажіть, як ви виїхали в цю країну?
- Так, я зараз живу в Канаді. Великоі мрії жити тут у мене ніколи не було, але доля сама все вирішила. Все, що не
робиться-робиться для чогось. Ще у 2016 році я пройшла конкурс і приіхала сюди на навчання за обміном. Вивчала я права
людини. Завдячуючи громадській організації "Чернігівський громадський комітет захисту прав людини", який надав
мені надзвичайно добру рекомендацію і які є досить авторитетною організацією у всьому світі. Тож, коли я дізналася, що
іду на навчання в Монреаль зраділа дуже сильно. Бо саме в Монреалі жив мій добрий друг, ще з України. Коли я приїхала на
навчання, мій друг та його прекрасна сім’я мені показували Канаду (місто Квебек, Ніагара фолс та інше). Через рік
я знову приіхала на місяць погостювати. Мене всі вмовляли переїхати в Канаду, але я не хотіла покидати таку цікаву
роботу. Я працювалав той час в Асоціації міст України, займалася також громадською діяльністю. Але….в один день
вирішила спробувати. Звільнися з роботи і взяла квиток на 6 місяців і ось….. вже скоро буде 5 років, як я тут
живу.
- Чи легко зразу освоїтися, знайти однодумців, прийняти менталітет і т.д. Як із мовним бар’єром, є
труднощі чи немає?
- Якщо ж ми говоримо про провінцію в якій живу я, то це важко. Бо Квебек є франкомовним, а Канада більше англомовна. Тож
треба знати дві мови. Весь минулий рік я зранку до вечора ходила на курси французької і цього все одно не достатньою.
Менталітет інший, але все залежить від готовності людини адаптуватися до тих змін. Перший рік імміграції завжди
найважчий. Це була дуже важка депресія для мене, бо все порівнюєш з рідним краєм. Якщо ж говорити про труднощі, то їх не
має. Є тільки різниця нашого сприйняття і нашого минулого досвіду. Так, наприклад, в Канаді дуже відрізняється медицина.
Люди можуть чекати годинами і днями в невідкладній допомозі. Для мене це був шок перші роки, зараз вже звикла. Для
місцевих це норма, бо вони з цим живуть все життя. Відношення до життя теж інше, людям все одно в чому ти одягнена і не
має критики. Але ж це і спонукає багатьох розслаблятися і взагалі не доглядати за собою. Тут всі поважають думку іншого
та його самовираження. Не має критики та глузувань.
- Чи є можливість у вас зараз допомагати Україні? Ви проводите там українські фестивалі, ярмарки? Розкажіть про
це більше?
- Так, все це є. Я роблю свою справу і зовсім не люблю про це говорити. Бо вважаю, що треба допомагати не для
«показухи». Скільки б я не робила, цього все одно замало. Бо є ті, хто робить набагато більше жертвуючи
своїм життям...
- А як взагалі там люди відносяться до українців, до росіян і до цієї війни, що б ви сказали?
- Тут я можу говорити годинами. Я ніколи не забуду перші дні війни, коли люди інших національностей приходили до мене
додому і приносили гроші. Просили відправити в Україну. Коли я збирала речі, і навіть досі, люди приносять багато чого
для новоприбулих українців. До мене приходила моя знайома і включала українські новини. Її мрія була хоч раз побувати в
Україні, її діти навіть почали вивчати українську. Хоча вони далеко не українці. На багатьох будинках в Канаді висять
українські прапори, причому на будинках, де не живуть українці. Тож, я однозначно можу сказати - підтримка України
та українців тут дуже велика!
- А що б ви порадили людям, які їдуть за кордон? Поради від бувалих – скажімо так. (Приміром треба що?
вивчити менталітет країни, вивчити мову, знайти там хоч якихось знайомих чи їх знайомих і т.д. Тобто без якої
підготовки буде складно?)
- Одне і найбільш головне - це розуміння того, для чого ви це робите. І бажання щось робити, а не чекати поки
хтось щось зробить за вас.
- Коли закінчиться війна? Яка ваша думка?
- Дуже хотілося б, щоб вона закінчилася сьогодні. Щоб перестали страждати люди. Щоб діти спали спокійно вночі і щоб ми
всі могли повернутися до себе додому і побачитися за великим столом з рідними. Одне я точно хочу сказати: « Я
БЕЗМЕЖНО ВДЯЧНА ТИМ ХЛОПЦЯМ ТА ДІВЧАТАМ, ЯКІ ЛИШАЮТЬ СВОЇ ДОМІВКИ І ЙДУТЬ ЗАХИЩАТИ УКРАІНУ. ЯКІ ЖЕРТВУЮТЬ СВОЇМ ЖИТТЯМ
ЗАРАДИ СПОКІЙНОГО СНУ УКРАЇНЦІВ. НИЗЬКИЙ ВАМ УКЛІН».
- Чи сумуєте ви за Україною?
- Так і ще раз так. Ще до початку війни я планувала свою поїздку додому. Збиралася купувати квитки на березень. Не
встигла. До цього майже два роки увечері зачиняла очі і «ходила вулицями Чернігова». Чомусь постійно була на
«Сотке» (Чернігівці зрозуміють). (Парк в центрі міста – авт.) Я дуже сумую за кафешками
чернігівськими, такого сервісу і смачної їжі більше немає ніде. Сумую за тим, що ти постійно наче намагаєшся бути краще
і краще, і фарбуєш обличчя зранку, а не тільки коли йдеш у гості раз в місяць. В Канаді я не встигаю жити, відстані
великі між і пішки з одного району так просто до іншого не дійти. Сумую за друзями та спокійним ритмом життя.
Фото з архіву Вероніки
