Сьогодні, журналісти MYNIZHYN.com поспілкувалися з одним із неординарних випускників НДУ, професійним фотографом-натуралістом, журналістом, біологом, мандрівником – Сергієм Гладкевичем. Зі студентських років він займався ентомологією, пізніше – хижими птахами (муштрування, спостереження за міграцією та мисливською поведінкою яструба тетерев'ятника). Також працював із різними видами хижих птахів: підсоколик, балабан, сапсан, беркут, змієїд та інші. У якості фотографа приймав участь у наукових експедиціях іхтіологів, герпетологів, ентомологів, орнітологів, палеонтологів Національної Академії наук України. Займав посаду більд-редактора в повнокольоровому глянцевому журналі “AQVA”, працював більд-редактором та фотографом в журналах “Клинок”, “Зброя та мисливство”, “Золотий вік”. Був автором рубрики про тварин в газеті “Голос України”, рубрики про фотозйомку в мандрівках у “Газеті для мандрівників”, рубрики про тварин в дитячих журналах “Ухтишка”, “Доктор Крейд”, також є автором рубрики про фотозйомку дикої природи у газеті “Охота та рибалка.
У якості промоутера та професійного фотографа представляв фототехніку та працював на стендах Minolta, Konika Minolta, Sony. Сергій є організатором і Головою комітету журі Всеукраїнського фотоконкурсу "Photonature. Природа made in Ukraine” 2009-2013. Крім того, він був офіційним фотографом засідання Ради міністрів ОБСЄ 2013, що проходила в Україні. Також, анімалістичні фотографії Сергія Гладкевича публікувалися в українській версії всесвітньо відомого науково-популярного журналу National Geographic. Неодноразово був одним із членів журі в межах української частини міжнародного фотоконкурсу пам’яток природи «Вікі любить Землю» за спеціальною номінацією «Відео». На сьогоднішній день, він разом із вірною супутницею життя Іриною Бєліченко проживають у невеличкому оточеному лісом селі – Кіколи (Чернігівській області). Для когось таке життя поряд із дикою природою може здатися екстремальним, але не для них. Ця пара вміє «читати» кожен слід у лісі і точно володіє секретами мирного співжиття з флорою та фауною цієї місцевості. За горнятком запашного чаю із різнотрав’я ми дізналися про студентські спогади Сергія Гладкевича у Ніжині, особливості життя далеко від шуму і галасу міста та відкрили для себе пару закоханих по самі вуха у природу людей. Про все це детальніше у нашому матеріалі.
- Продовжіть речення «Ніжин для мене – це….»
- Ніжин – друга батьківщина. Коли приїздиш сюди, то в пам’яті спливає новий і старий корпус університету в якому проходили мої студентські роки…кожна його сходинка. Згадуєш, де колись був ресторан «Полісся», старий Ніжин, якого вже немає… Можеш зрозуміти як змінилося місто з 80-х, 90-х років. До Ніжина у мене теплі відчуття, бо місто саме по собі дуже затишне, із особливою аурою. Це можна зрозуміти просто пройшовшись по Гоголівській. Я багато подорожував по Україні і погоджуюся із думкою, що Ніжин – це як музей під відкритим небом.
- Де і як пройшли ваші студентські роки?
- З 1984 по 1989 роки навчався у Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя на природничому факультеті (географія та біологія). Нам дуже пощастило, бо тоді Чернов Борис Олексійович читав у нас геологію і у рамках проходження практики ми багато подорожували та відвідали: Карпати, Урал, Сибір. При цьому викладачі були гнучкими і моє бажання змінити маршрут (поїхати самому туди куди не їхала більшість) підтримувалося і приймалося. Добре, коли викладач розуміє, що так чи інакше на курсі буде декілька нестандартних студентів до яких потрібен інший підхід. Повторюся, але із викладачами дуже пощастило – Барановський Микола Олександрович, Смаль Ігор Вікторович, Микола Григорович Криловець тільки почав працювати і йому було цікаво разом із нами досліджувати природу. Не можна не згадати добрим словом просто легендарну особистість – нашого декана Кочегу Івану Івановичу та тодішнього ректора Федіра Степановича Арвата, завдяки яким розвивався і факультет і вуз.Із Вобленком Олександром Сергійовичеми ми були знайомі по станції юних натуралістів у Бердичеві з 1982 р. Я тоді був ще у 8-му класі, а він був керівником гурткової роботи. Потім він перейшов працювати в Ніжин і ми приїхали з моїм другом Сашею Федуном і вступили до університету, згодом усі разом ходили у походи. Тамара Дмитрівна Пінчук (з кафедри педагогіки) – педагог із якою можна було поспілкуватися не лише про навчання, а про фотографію та багато іншого, не раз приходив до неї брати книги і зав’язувалися різнопланові і дуже повчальні розмови. Іван Іванович Кочерга – легендарний декан, я його поважав і він мене поважав. Із точки зору стандартності, то я був студентом із своїм світоглядом і розумінням навчального пороцесу, але завжди були ті викладачі, які за цим усим бачили щось більше і не закривали мене в рамки.
- Після навчання, чи спробували себе в ролі педагога?
- Був такий досвід. Певний час працював вожатим у с.Чапаївка Черкаської області. Також, працював вчителем зоології у м.Сміла цієї ж області. Мені не подобалися стандартні підходи до навчання учнів. У класі було велике вікно і я міг запропонувати дітям подивитися у нього, а урок нікуди не дінеться (посміхається-авт.), а це ніби перегляд справжнього діафільму: велетенський розлогий клен помаранчево-жовтий, як вогонь, вітер повіяв і листя «Шух», взимку сніг, завірюха над деревом… Одного разу, ми вивчали птахів, то я приніс живого перепела і діти були в захваті, бо коли є контакт, візуальне (тактильне, слухове) підкріплення, то інформація засвоюється набагато краще.
- Чому ви вирішили жити в лісовій місцевості Чернігівщини?
- В Ічнянський район ми колись приїздили студентами на весняні підсніжники із кафедрою педагогіки: Тамарою Дмитрівною Пінчук, Конончук Антоніною Іванівною, Конончук Іваном Миколайовичем, Бойправ Марією Дмитрівною (кафедра психологогії)…та багато інших викладачів. Приємні спогади, варили кашу, була така камерна атмосфера. І коли ми задумалися про якусь точку щоб зупинитися жити на ній, то обрали Ічнянські ліси. Тут дуже мальовничі краєвиди і хороша логістика.
- За даними Вікіпедії у 2001 році у с. Кіколи проживало 24 людини, а скільки зараз у вас сусідів?
- Живемо ми вдвох із дружиною. А найближчий сусід живе майже у 2 км від нас, але то вже в іншому селі.
- Як багато живих істот вас оточує у лісі?
- У природі набагато більше живих істот, чим це може уявити людина, просто вони звикли не показуватись на очі. Тільки коли вони розуміють що їм не загрожує небезпека, тоді у вас з’являються інші відносини і можливості спостереження в природі. Однак, нажаль, в навколишніх лісах розвинене браконьєрство, тому тварини себе тут почувати безпечно не можуть, а безпосередньо у нас, так, прямо біля хати зайці виводять потомство, приходять «в гості» козулі, лиси, лосі, кабани та інші лісові жителі.А на прольоті наші водопойчики які ми облаштовуємо кожного року відвідують різні види птахів. Місцеві та прольотні. Тож, маємо змогу спостерігати за ними не виходячи з двору.
- Яке тримаєте господарство?
- У нас кози, коні, кури, цесарки, собаки, коти... Ще з дитинства обожнюю коней, це моя любов – говорить пані Ірина – навіть ще змалечку їх малювала, бо у місті не було змоги тримати свого коня. Також, є павліни, декоративні фазани та папуги, якими я займаюсь. Але вони поки ще у моєму рідному Миколаєві. Плануємо на майбутнє перевезти їх сюди, до нашого господарства.
- Як далеко ви їздите, щоб отримати посилку, скупитися?
- По необхідності закуповуємося у місті, у сусідньому селі та інколи у пересувному магазинчику (магазин на колесах). Посилки раніше доводилося забирати в Ічні в 15 км. від нас. Тепер зручніше, кур’єр Нової пошти приїздить в с.Хаєнки, що ближче до нас, як і Укрпошта, яка приїзджає раз на тиждень.
- Як опалюєте помешкання, де берете воду, як ситуація зі світлом?
- Піч – це душа нашого будинку - говорить пані Ірина - Щодо води, то є скважина і насос. У будинку є електропостачання. Колись була ситуація, що від зледеніння дроти попадали і світла не було 6 днів. Та після дзвінка на гарячу урядову лінію на другий день усе відремонтували. Також, на випадки блекаутів у нас багато свічок, керосинових ламп та найрізноманітніших ліхтарів. Так як маємо великий досвід польового життя, то трохи назбиралося різних корисних у побуті речей.
Коли немає світла, кава - у печі
- Які недоліки життя у лісі?
- Грибники (сміються - авт). Маю на думці тих, хто смітить у лісі. Коли сезон, приїздить по 30 машин навіть не дивлячись на заборону відвідування лісів. Якщо серйозно, то основний недолік – нестабільний стільниковий зв’язок.
- Як довго ви живете серед лісу?
- Таке враження, що все життя. Спочатку я жив на Чорному хуторі (3 км за ліс у цій же місцевості). Загалом, років 15 я тут мешкаю.У нас був ще один будинок у Лучківці (через річку), але його спалили, так би мовити «нехороші люди». До цього був підпал конюшні, отруєння домашніх улюбленців.
- Ці події пов’язані із вашою еко-активістською діяльністю?
- Скоріше за все так, бо тоді ми займалися журналістським розслідуванням по проекту відновлення болота на Смолянці, а також висвітленням фото/відео фактів незаконної рубки та браконьєрства в Ічнянському національному парку. У людей, які панували довгий час на цій території, суто споживацьке відношення до природи і ми цьому заважали.Ознайомитися ближче із матеріалами еко-активістської діяльності можна за посиланнями тут
- У яких жанрах фотозйомки працювали протягом життя?
- Були часи, коли займався портретною зйомкою у Києві, знімав корпоративи, рекламне фото, каталоги, звичайна професійна фотографія. Найбільше запам’ятався корпоратив, на якому співали О.Скрипка та К.Скрябін і ми сиділи разом в одній «каптьорці». Уже тепер розумієш, що тоді дуже пощастило. Час минає і я більше перключився на зйомки природи. Та й загалом, ми просто змінили стиль життя.
На фото: Крим. Зліва—Сергій Гладкевич, посередині— викладач кафедри біології НДУ ім. Миколи Гоголя Олександр Вобленко, справа —директор Поліського природного заповідника Сергій Жила (Олександра Вобленка уже немає в живих..)
- Окрім фотографії ви ще пишете вірші?
- Так, вірші і прозу, але це під настрій.Є казка для дітей та дорослих «Королева великого лісу». Ми почали її перекладати на українську мову. Ознайомитися із першою частиною казки можна за посиланням. Вірш Сергія Гладкевича «Ти п’єш каву і плануєш сьогоднішній день
- Яким для вас був ранок 24 лютого 2022 року? - Ми дивились і не могли повірити в те, що відбувається. Але коли пішли колони танків і почали бомбити місця, які ти добре знаєш, то розумієш, що межа пройдена безповоротно. Коли пройшов перший шок, ми стали швидко готуватися до будь-якого розвитку подій. Коли ворог глушив мобільний зв'язок, то ми почали перебирати усі можливі картки мобільних операторів, щоб можна було додзвонюватися до рідних Іри. Бо вони живуть у Миколаєві, а там було пекло, їх кожного дня безперестанно обстрілювали 8 місяців. Я створив групу в телеграмі, щоб місцеві жителі мали змогу отримувати інформацію, реагувати на небезпеку і обмінюватись новинами.
Та не дивлячись на ті випробування, які спіткали усіх нас, я вважаю, що українці сильна нація, яка виживе у будь-якій ситуації. Звичайно, що того життя, яке було раніше, вже не буде, бо ми усі змінилися і живемо в іншій реальності. - Як ви думаєте, як вплинула війна на свідомість людей? - Для людей стали більш актуальними базові потреби: тепло, безпека, їжа. Звичайно, коли бачиш в Києві повні ресторани, очевидно, що не для всіх базові потреби актуальні. З іншого боку, люди почали розуміти, що блискуча мішура навкруги неважлива. Добре, коли вона є, але краще, коли в хаті тепло і нічого не літає зверху.
Фото з походу
- Що допомагає справлятися із стресом спричиненим війною? - Постійна стресова ситуація, коли не знаєш, що буде через пів години навіть тут у лісі давить на психіку. Відкриваєш зранку інтернет, то відразу бачиш дописи про смерть...фактично, кожного дня зараз похорони. Але коли ти бачиш абстрактну смерть, то це одне, а коли смерть стає персоналізована (ти люду знав і її вже ніколи не буде), то сприймається зовсім по-іншому. У першому випадку, тобі теж не байдуже, але у другому тобі стає ще болючіше, бо ця людина колись була частиною твого життя. Емоційні розрядки дає сама природа, дикі та свійські тварини, ось і бджіл завели. А ще практикуємо «кулінарний туризм», ми знаходимо в інтернеті страви різних країн світу і готуємо. До прикладу, арабська шакшука, яку ми завжди готували, але не знали, що вона так називається. Також, нам допомагає такий прийом «Як би не було погано треба завжди мріяти про щось хороше.
- Маючи за плечима значний досвід польового життя та експедицій, які б могли дати поради новачкам-бушкрафтерам?
- Бути готовим до всього. Завжди.
- Мати мінімальний комплект спорядження та обладнання на всі випадки життя. Особливо зараз.
- Користуватись якісним обладнанням і спорядженням.
- Спостерігати за собою, навколишнім світом і людьми. Це корисно
- Знати свої можливості і не переоцінювати їх.
Фото з архіву
