Війна, безрадісні новини, страх, відчуття безпорадності, безсилля, пригніченості - пережити все це важко навіть молодим. А в людей похилого віку, крім цього, ще й проблеми зі здоров'ям, побоювання стати тягарем для рідних, для суспільства, - повідомляє Gorod.cn.
На репетиціях, на передньому плані - Наталія Бурась, Марія Ітченко
За статистикою, люди, яким за 60, становлять близько чверті всього населення України. Хтось із них просто пливе за течією. А хтось приймає виклики сьогодення й намагається бути корисним. Пенсіонери плетуть сітки, шиють і готують для військових, беруть активну участь у житті громад, а головне - не падають духом, доводячи, що ні війна, ні вік не стануть на заваді, якщо є твердий намір перемогти обставини.
У Городні прикладом такого ставлення до життя є жінки з танцювального колективу Центру надання соціальних послуг.
- Їхній вік від 62 до 77 років, - розповідає керівниця гуртка Наталія Бурась. Їй 66. - У молодості я займалася і народними, і бальними ганцями. Потім стало не до них - робота (за фахом - бухгалтер. — Авт.), сім'я, діти, будівництво. Коли вийшла на пенсію, директорка Центру Наталія Семенова запропонувала мені вести танцювальний гурток. Я подумала і погодилася. 18 років уже ніколи не буде, а чому б не згадати молодості? Не сумувати самій і не давати журитися іншим.
Це було 6 років тому. На перше заняття, згадує Наталія Іванівна, прийшло стільки жінок (представники сильної статі, на жаль не відгукнулися), що яблуку ніде було впасти. Потім більшість відсіялася - не захотіли навантажувати себе двогодинними тренуваннями хай навіть раз на тиждень. Тих, кого це не зупинило, було десять. Жодна з цих жінок не полишила занять до сьогодні. У їхній танцювальній програмі, з-поміж інших, - вальс, карапет, сиртакі. Зараз розучують італійські танці. А починали, згадують, з окремих рухів, та навіть їх керівниця адаптувала під окремих жінок, бо складніші па в них не виходили.
Із часом освоїли досить рухливий танок під пісню “Микола”. Вона весела, із приспівом “Миколо, я хочу цьом-цьом- цьом". Усі сміялися — і навчилися швидше, ніж думали.
Танцзала в них зараз у Центрі надання соцпослуг. А в період пандемії заняття були вдома — за відео, які записувала і надсилала керівниця. Потім збиралися на стадіоні, біля річки або ще десь на природі.
— Не бентежило, що всі дивляться?
- Тоді вже ні. Це на початку було якось ніяково. Навіть від рідних приховували, куди це ми ходимо четвергами.
- Побоювалися, що не зрозуміють?
Криса зрушила у 2019-му, коли поїхали в Київ на фестиваль-конкурс «Мої роки моє багатство” і повернулися з перемогою, їх вітала вся Городня.
- Тоді стало ясно ще одне: дарма наші дівчата раніше соромилися, що займаються танцями. Рідні пишалися ними, — говорить завідувачка відділення денного перебування Центру Людмила Петлай (її танцівниці називають своїм куратором).
- А тепер згадуємо, як ми готувалися до того конкурсу, і сміємося, - каже Наталія Бурась. — Він був не дуже масштабним. Організатор - один із благодійних фондів. Та все одно хвилювалися - як-не-як у столицю їдемо (зазвичай вони виступають на концертах у Центрі. — Авт.). Номер відпрацювали на відмінно, а костюмів немає. Виручив секондхенд. Туди саме навезли всякого тюлю. 3 нього все й пошили.
Зараз після репетицій вони часто влаштовують посиденьки в кафе — спалили калорії, можна й морозивом поласувати. Та головне - спілкування. За цей час танцівниці здружилися - діляться всім, що на душі. Підтримують одна одну.
- Коли після обстрілів Харкова родина дочки залишилася без даху над головою, я місця собі не знаходила. А поговоримо з дівчатами - і стає легше, — ділиться керівниця гуртка.
А для Людмили Тарасенко спілкування стало справжнім порятунком. Недавно вона втратила дочку - її хвороба виявилася сильнішою за життя. Онук зараз воює в гарячих точках. Стільки суму переживань звалилося на неї, що й молодші могли б зламатися.
Дочка відчувала, що так може статися. Просила матір за будь-яких обставин ходити на заняття. Бо знала: це не просто «поміж людей», це разом із тими, хто не покине в біді.
ad
Танці і спілкування для них - не тільки спосіб тримати себе у формі, розрада, це - впевненість у собі, оптимізм стимул, - каже очільниця Наталія Семенова.
Скажімо, найстарша з танцівниць — Марія Ітченко — як ні в чому не бувало їздить за кордон до племінників і дає фору в танцях набагато молодшим за себе.
Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко
Джерело: Gorod.cn
