Під обстрілами зібрали все своє життя у валізу і поїхали з Чернігова у невідомість: історія війни Марини Забіян

Неодноразово ми розповідали нашим читачам різні історії війни про різних людей. У кожного вона своя, але біда в нас одна.

Сьогодні MYNIZHYN.com розкаже нашим читачам історію однієї родини з Чернігова, яка вимушена була зібрати все своє життя у валізу і вирушити під обстрілами у невідомість для того, аби врятувати життя собі і дітям, для того, щоб залишитися живими.

Де їх застала війна, як виїжджали за межі України під обстрілами, що відбувалося у Чернігові в перші дні бойових дій, про все це розповіла нам мама двох дітей, відома на Чернігівщині журналістка – Марина Забіян.

Причому пройшов наче й тривалий час, але розповідаючи нам свою історію війни Марина часто не могла стримати сліз, згадуючи обстріли рідного міста, укриття, в яких приходилося ховатися з дітьми, аби залишитися живими.
 Про все це детальніше – у нашому інтерв’ю.

– Ранок 24 лютого 2022 року запам’ятається назавжди всім жителям України. Розкажіть, де саме вашу родину застала війна?

– Тоді я ще годувала дитину грудним молоком. І вночі, десь о 3 годині, дивилася стрічку новин у Фб. Там були такі спокійні новини: хтось запитував про квіти, про розсаду, і я подумала: ну все нормально, сьогодні війна не почнеться. Вимикаю інтернет і лагаємо спати. У мене досить щільні штори на вікнах і от ми прокидаємось десь о 7:30, в кімнаті напівтемрява. Я вмикаю інтернет і отримую три повідомлення: від мами і два від подруг. Мама пише, що на Масанах (це один із районів Чернігова) їдуть танки, а від подруг «ми виїжджаємо», а інша запитувала «що там у вас в Чернігові»?

Щодо тривожної валізки, то в мене було складено лише рюкзак з документами, бо я не готувалася до повномасштабного вторгнення, просто не вірила, що таке може бути.
Але вже з самого ранку 24 лютого у Чернігові було чути гради, постійно десь щось «бахкало». Коли ми вийшли з дітьми просто побути на вулиці, то взяли з собою рюкзак з документами і вже зібрану поспіхом тривожну валізу з речами. Причому чомусь я складала туди речі з етикетками, які напередодні придбала десь по якихось знижках та акціях. Чогось були такі думки, що хоч мої нові речі будуть зі мною.  

І в той день ми вже додому не заходили, а пішли в укриття в підвалі нашого дому. Проте, побули там кілька годин і я зрозуміла, що ми не зможемо там довго просидіти з дітьми, це досить важко. Ми дізналися про одне з укриттів дитячого садочку Чернігова, яке обладнано санвузлом та вентиляцією – туди й вирушили. Спали ми там на піддонах, принісши з собою спальники. І от перші дев'ять днів ми й просиділи у цьому укритті. Дітей я виводила на вулицю на 10-15 хвилин. Ми гуляли навколо цього садочка. Тобто малі майже весь час були в укритті, а я бігала додому то щось їсти приготувати, то на ходу десь щось купити, швидко помитися і бігом в укриття до дітей!
 

Пам’ятаю «воєнні млинці» і тушонку

Мені чомусь дуже запам’яталося, як ми вранці 24 лютого пішли з мамою в магазин, аби закупити продуктів. І таке необхідне купили, а от м’яса -  ні. Тоді в мене був «пунктик» в голові про те, що треба купити м’яса. В супермаркетах було дуже багато народу, і я пішла на мініринок у нас на районі і купила і фаршу, і м’яса. І от, коли мама залишилась у блокадному Чернігові, коли не було світла, і холодильники не працювали, вона варила з цього м’яса тушонку. І навіть зараз ще одна баночка стоїть…

А ще досить яскравий спогад, коли я пішла в магазин, а в Чернігові тоді було досить складно з продуктами, і, якщо ти хоча б щось купив, це вже вважалося великою удачею!.. Я приходжу в магазин, і коли нарешті достояла свою чергу, купую яйця, приношу їх додому не запаковані, а так, просто в пакеті, мама бере в мене цей пакет із рук, і він вислизує і розбивається! Мама починає плакати…Я кажу: так, будемо смажити млинці! Пам’ятаю, ці воєнні млинці, в які прийшлося додати штук 20 розбитих яєць. Це були найжирніші млинці в моєму житті…


– В перші дні повномасштабного вторгнення росії на територію нашої області, Чернігів нещадно обстрілювали. Як вам вдалося виїхати з Чернігова – хто допоміг, з ким їхали?

«Коли ти в квартирі і над будинком летить винищувач, то це таке відчуття, якого краще не знати нікому»...

Я прекрасно розуміла, що від обстрілів ніхто не застрахований і наступний може бути наш будинок.. Я розуміла, що без авто, без особливої допомоги, я буду рятувати дітей, щось робити і виїздити з міста.
Причому літак, який бомбив Подусвіку – пролітав якраз над нашим будинком і саме тоді, 3 березня, ми не витримали і захотіли повернутися з укриття додому хоч на деякий час. Адже в укритті, хай як воно там облаштоване, сиділо кілька сотень людей, і всі вони різні: хтось плаче, хтось кашляє, ти там наче божеволієш і хочеться простого - додому!…

Вдома, під час тривоги, ми ховалися між двох стін. І от коли ти сидиш в квартирі, і над будинком летить винищувач, то це таке відчуття!… Якщо хтось не знає, як це, то я хочу, щоб такого відчуття ніхто і ніколи не знав!... Тобі в цей момент хочеться чимось накритися, просто втиснутися в ту стіну, в той бетон і хоч якось захистити і себе і дітей, але – як?... Такі відчуття і моменти не хочеться ніколи знову переживати нікому!..  
Бак в автівці в мене був напівпорожній і в наступні дні, коли їздила містом в пошуках бензинку – «викатала» весь запас, що був. Тому авто в мене то було, але виїхати на ньому ми не могли. Виїздили разом з кумами – їхньою автівкою. Нас було троє дорослих і четверо дітей. Ми з меншим сином, якому тоді було рік і 2 місяці, сиділи на передньому сидінні.

Виїздили ми якось більш-менш нормально. Просто досить складно було зважитися на це. Адже на дорогах тоді просто вбивали багатьох мирних людей, стояли на обочинах обвуглені авто.

Вже через довгий час, повернувшись додому, я побачила що на столі так і лежав папірець з написом «Діти», який я писала на авто і забула. І я… розплакалась знову згадавши всі ті жахіття, як відбувалися з нами у рідному Чернігові.

– Поділіться з нашими читачами, який був той шлях перетину кордону, що відбувалося на пунктах перетину, якою була ота дорога для українців, зокрема для вас з дітьми?

– Виїхали ми до друзів в Кам’янець- Подільський.  Якщо в мирний час ця  дорога займає десь 7 годин, то ми їхали три доби. Нам важливо було вчасно переїхати автомобільні мости, поки їх не розбомбили.
 

«Зовсім незнайомий чоловік дістає ключі від своєї квартири і каже: переночуєте, а я вранці прийду і заберу ключі»

По дорозі телефоном я знайшла якусь громаду в Черкаській області, яка приймала в школі переселенців. Але поки ми туди доїхали – вже ось-ось  мала початися комендантська година. На дорогах були просто колони авто, безліч блокпостів на яких перевірка і документів і багажу. Тобто ми їхали дуже довго. При в’їзді в Канів на блокпосту у нас запитують, чи маємо ми де ночувати, чи знаємо, як доїхати до того села, де приймають у школі переселенців і чи встигнемо до комендантської години? Звісно, що ми не знали і надворі ніч. І от тут, на блокпосту зовсім незнайомий нам чоловік дістає ключі від своєї квартири і каже: забивайте в навігаторі мою адресу, переночуєте, а я вранці прийду і заберу ключі. Це було досить зворушливо і це була перша ніч за 10 днів, коли ми спокійно помилися і поспали в ліжках.

Ми рушили далі і пам’ятаю, як у Вінницькій області побачили, як люди ходять по магазинах, діти гуляють на майданчиках – це було приємно і водночас дивно бачити, бо в Чернігові бомбардування і всі сидять в укриттях. Адже коли ти сидиш в бомбосховищі, тобі здається що весь світ так живе… а тут – таке мирне, спокійне життя…Реклама:
– Чи знали ви куди їдете, чи це було спонтанне рішення, аби вивезти родину подалі від небезпеки.

– В мене у планах не було їхати за кордон. Я думала лише про такий варіант: до бабусі в Ічнянський район у Комарівку – це досить маленьке село. І виявилося, що через Комарівку йшли сотні танків. Боженька реально врятував нас від того, що ми не вирушили саме туди. Куми лишились на Західній. Далі я вже їхала з дітьми автобусами. Майже три доби з перервою на Варшаву. Знайомі підказали, що можна виїхати до Франції. Тож ми вирушили туди і перетнули кордон.

– Де саме ви перебували і скільки? Як там влаштувалися, як зустріли вас у чужій країні? Якою мовою спілкувалися?

– У Варшаві наш земляк з Чернігова надав нам прихисток, а звідти вже вирушили до Страсбурга. Там досить гостинно нас зустріла місцева родина Олів’є Кауфман. Вони приготували дітям ліжечка, необхідні для нас речі але мені було трохи незручно бути тягарем для людей і ми звернулися все ж таки туди, де розподіляють біженців і нас поселили в готель. А з цією родиною ми й досі в гарних стосунках, переписуємося в соцмережах, вони нас кличуть на свята. А особливо запрошують старшого сина і Олів’є каже йому: я буду твоїм французьким дідусем. Адже наші рідні дідусі вже на жаль померли. 

Згодом нас перевезли у місто Кольмар. Ми навіть тоді жартували, що це якась гра в кальмара і хто її переживе, той переживе все! Місяць ми там прожили, а потім над нами шефство взяла місцева мерія Орбур-Вір і нас поселили на другому поверсі місцевої школи.
Там на першому поверсі вчаться дітки а на другому – житло для працівників. Одну з цих квартир надали нам: три кімнати з кухнею, санвузлом і з усім необхідним: посуд, речі, постільна білизна, тощо.
Там досить тепло до нас відносились. Причому за житло ми нічого не сплачували, навіть за комунальні послуги і нам говорили, що можемо перебувати тут скільки нам потрібно. Також були виплати. На мене і двох дітей 400 євро на місяць. Для порівняння — у Німеччині майже 500 на людину. Для розуміння: у Франції один дуже скромний похід в магазин — 60 євро. Тобто ціни дуже високі.

Майже з перших днів, перебуваючи у Франції, я почала вивчати мову онлайн. Хоча б для того, щоб з повагою віднестись до тієї країни, яка нас прихистила і також аби можна було хоч якось поговорити, пояснити людям своє прохання у різних громадських місцях. Коли людина говорить повільно і короткими реченнями, я розумію про що мова. Зараз із сином ми також продовжуємо вивчати французьку.
А ще, перебуваючи за кордоном, я потроху займалася волонтерством і це мене морально дуже сильно підтримувало.

– Розкажіть з власного досвіду - які плюси, мінуси, перебування у чужій країні. До чого потрібно бути готовим?

– Дуже важко було перші дні за кордоном, бо взагалі не було зв’язку з мамою. Передавали записки від знайомих, якось намагалися дізнаватися, зв’язуватися і слідкувати за новинами. Вона працює медсестрою в обласній лікарні і весь час їздила на роботу, навіть коли транспорт не ходив – їхала на велосипеді. Плюси – мінуси. Якщо ти там зміг прилаштуватися, звикнути і гарно заробляєш, то ти нормально й житимеш. Але щоб і задовольнити свої базові потреби, то можу сказати – що Європа для цього гарне місце, бо ти там точно не помреш з голоду і не замерзнеш від холоду. Для родин, яким скрутно в Україні – це вихід. Але мені було важко там через те, що я не могла займатися улюбленою справою, бо в мене немає такого класного знання мови, щоб працювати там по професії.


– Не секрет, що багато родин з дітьми не планують поки що повертатися на Україну, але є такі родини, які приїхали перед навчальним роком. Чи не боялися ви повертатися? Адже війна не закінчилась.

– Перший раз ми повернулися додому у квітні 2023, а виїхали у березні 2022 - тобто більше року не були вдома. Меншому синові потрібно було пролікуватися. За кордоном треба було довго чекати ,тому ми приїхали в Україну буквально на півтора тижні.
 

«Син дуже хотів додому і мріяв, коли настане цей день…»

Остаточно ми повернулися додому ось у вересні 2023. Діти пішли в школу, я вийшла на роботу. Причому, було важко наважитися виїхати з Чернігова і важко прийняти рішення повернутися з Європи додому через страх обстрілів, через те, що війна не закінчилась…
Перебуваючи за кордоном – старший син постійно навчався в нашій чернігівській школі №35. Навчання проходило в онлайн режимі і я дуже вдячна за це вчителям. У французькій школі він також навчався в першій половині дня. В школу ми ходили не тільки для здобуття цікавих знань а й задля соціалізації, щоб з повагою віднестись до країни, яка нам надала прихисток. Але син все одно дуже хотів додому і можна сказати мріяв, коли настане цей день…
Менший син також трохи походив у місцевий дитячий садок. Хоча там можна з трьох років, а йому було тільки 2,5, але нам дозволили.

Проте сидіти безкінечно там, за кордоном, поки не закінчиться війна – це не вихід для тих людей, які не планують залишатися. Мені було важко морально через те, що я була там біженкою. В тебе немає друзів, ти намагаєшся щось пояснити в будь якому громадському місці, на тій мові, яку ти погано знаєш. Тобто труднощі – це не знання мови, різний менталітет і скільки б ти там не прожив – ти там не свій. Але кому досить скрутно тут, то виїзд за кордон – це підтримка і вихід. Я не закликаю всіх це робити, але в кого тут немає де жити і за що жити, то можна не боятися і поїхати принаймні на тимчасовий прихисток.

– Яке воно – оте відчуття  - повернення додому через тривалий термін із чужої країни?

– Хотілося цілувати кожен стовп і кожне дерево, обіймати не тільки друзів та рідних, а просто сусідів. Я дуже люблю свій дім, свою квартиру, тут кожен куточок рідний. Коли ми їхали з дому, то я думала, що не повернуся. І оця пісня «..у мене немає дому…» - то це реально зараз про нас… Дякувати Богові, вдома постраждали тільки вікна, квартира і будинок вціліли.  
Я думала, що коли повернуся у рідний дім, то цілуватиму підлогу, кожну стінку, кожен знайомий куточок. Але коли ми зайшли в квартиру, було таке досить дивне відчуття пустоти з думками: ну квартира, ну стіни… Просто змінилися цінності, змінилися пріоритети. Раніше я дуже любили облаштовувати свою квартиру. До війни ми зробили тут ремонт, я підбирала різні гарненькі штори,  любила всіляко її прикрашати, а зараз, після всього пережитого… Коли ти тікаєш з дому, ти просто можеш прихопити з собою валізу і все – ти більше нічого не візьмеш. Стерлося відчуття дому…

– Як гадаєте, коли ми переможемо росіян?

– Цим питанням задавалися всі ще з перших днів війни, чекали з надією ось день – два і все скінчиться. Потім чекали півроку, рік. Але зараз всі бачать, що війна затягнулася і досить складно давати якісь прогнози. Зараз ти просто ставиш собі якісь короткострокові плани, бо це чесно по відношенню до себе, бо ти розумієш обставини, в яких живеш. Звісно, що війна завтра не закінчиться. Але якщо завтра нам повідомлять, що ми Перемогли, що війна закінчилась - я буду найщасливішою людиною!
Ми розуміємо, що зараз нам треба жити, працювати і наближати Перемогу разом.
 

І насамкінець: Українське сонце

Фото з архіву Марина Забіян