16 листопада – День працівників радіо, телебачення і зв'язку
Уранці зазвичай ми вмикаємо телевізор, п’ємо каву і слухаємо новини. Та чи замислювались ви про цей ранок у тих людей, котрі працюють у прямому етері спеціально для нас, глядачів?
Сьогодні журналісти MYNIZHYN мали розмову з телеведучою ранкової програми на телеканалі «ПравдаТУТ», ніжинкою – Ангеліною Таран.
На сьогодні вона офіційна кореспондентка Конгресу українців Канади, Калгарі, де висвітлює події в Україні та інформує про програми для українців, новини від Конгресу.
Про шлях до омріяного телебачення, ранкові підйоми, емоційні аспекти професії та українське телебачення – читайте у матеріалі.
— Вітаю, Ангеліно, розкажіть, будь ласка, про Ваші перші кроки на телебаченні? Як Ви до цього дійшли і чому обрали, на перший погляд, таку відверто складну професію?
— Я вирішила бути телеведучою, коли вперше взяла участь у проєкті «Танцюють всі!». Я була на великій сцені і зрозуміла, що хочеться не тільки танцювати, а ще мені є що сказати. У 11 класі постало питання «ким я хочу бути» і «куди вступати до університету», і я для себе вирішала, що хочу бути телеведучою.
Мене з дитинства приваблювала камера. Говорила дуже багато, мене не можна було зупинити. Завжди було цікаво спілкуватися з новими людьми і я зрозуміла, що у цій професії зможу поєднати усе, що мені подобається. Особлива зацікавленість до життя, постійні челенджі перед собою, спорт, танці, вокал, ранковий підйом, досить багато ранкових шоу, наприклад «Сніданок з 1+1» – моя любов. Це наштовхнуло на думку, що я хочу бути ведучою, але до кінця не розуміла якого формату. Тільки під час навчання я зрозуміла, що я – людина інформаційно-розважального формату, ранкового шоу, де ти заряджаєш людей позитивом, де ти можеш говорити про складні речі простими словами і знаходити в усьому щось таке підбадьорююче, що дає змогу іншим людям бачити сенс у кожному дні.
— На Ваш погляд, яке місце для кожного з нас нині займає телебачення? На скільки важлива інформаційна складова в контексті такого перенасиченого, а місцями й гіперактивного, життя?
— Я можу сказати, що через велику кількість різних видів комунікацій зі світом, з суспільством (телебачення, YouTube, радіо, подкасти тощо), ми відчуваємо ніби зайве навантаження, інакше кажучи просто морально «грузить». Навіть, коли переглядаю різний контент, наприклад, розважальний, я розумію, що не вистачає якогось пізнавального, такого щирого, чесного і світлого у контексті сьогоднішніх обставин, у контексті війни, яку розпочала росія. Нині дуже складно знаходити такі матеріали і сили на це, але, як на мене, ми всі залежні від цієї інформаційної павутини, і ми часто у ній заплутуємось, тому що зараз кожен другий – експерт. Це дуже складно перевіряти.
Тому, на мою думку, телебачення відіграє важливу роль, особливо з приходом війни. Воно оживилося, хоча у нього були складні етапи з фінансування, не було реклами, але у нашому житті це дуже важливо. Водночас його забагато, і потрібно себе від того сепарувати, бо дійсно «киплять» мізки, і ти просто потопаєш в інформації: ти не розумієш де і що шукати, журналісти плутають, де правда, бо одне видання показало щось, інші підхопили, а потім виявилось, що це фейк. Мені здається інформаційний простір просто перевантажений.
— Особисто я відчуваю ось цей, притаманний для багатьох, страх перед камерою. Той, хто хоч раз намагався записати себе на камеру – розуміє, про що я. Ми не можемо порівняти звичайне відео для себе з програмою, яку показують на телебаченні. Як ви подолали цей страх?
— Як тільки бачу камеру, я вмикаюсь, але, якщо подивитися на мої перші відео в університеті, я думала, що у мене не буде з цим проблем, бо перше, з чого я розпочинала, блоги на YouTube. Тоді ще це робила російською і записувала все «по фану» (заради розваги). Діставала телефон і розповідала про своє життя. Щойно я почала ставитися до цього професійно і переходила на українську, я дійсно ставала дуже скутою.
Тільки практика і практика. Треба навчитися відпускати себе. Зараз я спілкуюся з камерою і потенційно бачу свого глядача, зазираю у зіницю об’єктива і просто розчиняюсь. Я забуваю про те, що це камера, і починаю говорити з людиною. Не можу сказати, як побороти це… Треба просто це любити і відточувати, присвячувати цьому час, подібно зі спортом, наприклад: гарне тіло – запорука тяжкої праці.
Пам’ятаю свій перший етер, це було дуже страшно, але для мене це було подібно грі, бо я люблю гратися з камерою. Спрацьовує уява: «як же глядач реагував на це…», і саме це допомагає. Я сама собі даю реакцію глядача. Це як грати у футбол одному: сама пасую, сама приймаю, сама б’ю і сама відбиваю. За рахунок цього відбувається живий момент спілкування з камерою.
— Не можу не відзначити Вашу дикцію та високий рівень української. Для ведучої це чи не найголовніші атрибути, якими треба володіти. Поділитесь секретом Вашого успіху?
— Усе своє життя я була російськомовною, спілкувалася ніжинським суржиком з притаманними ніжинцям словечками, на зразок «гурки» (посміхається – авт.). Це був просто челендж, який я поставила перед собою, бо коли я вирішала вступати на диктора ведучу програм телебачення, мені сказав викладач, що тільки українською мовою. Коли я переходила у своєму оточенні, у школі, на українську, мені було не комфортно, мені було тяжко, і часто люди казали «спілкуйся нормальною мовою». Тоді це не було таким популярним, але я поставила собі ціль, що я хочу, а значить маю це зробити. Для того, щоб українська була природною і легкою, потрібно було її вживати загально у повсякденному житті. Чомусь для мене українська – це більш ерудована, культурна мова, я це відчула в університеті під час навчання.
В університеті мені пощастило з викладачем, який терпів мої обривання закінчень, дефекти у мовленні. Я це відпрацьовувала на кухні з олівцем, у гуртожитку, я робила відтискання і при цьому проговорювала чистомовки, щоб напрацювати дихання. Зараз я, звісно, менше цим займаюся, але поступово до цього повертаюся, бо вже з’являється стабільність і час на це, але мені завжди хотілося ставати кращою версією себе і зараз, коли люди говорять, що неможливо перейти на українську, я розумію, що мені вже складно говорити російською, бо я вже підбираю слова і не думаю російською.
Секрет простий: коли ти бачиш ціль, коли ти розумієш, що ця ціль твоя і навіщо вона тобі – у тебе немає перепон, як би це не було банально. Ти прокидатимешся зранку перед парами і будеш робити чистомовки, зарядку, записуватимеш сторіси українською, проситимеш людей підловити тебе на помилках.
Я ніколи не боялася кидати собі виклики і кидала їх на суспільство. Йому було цікаво споглядати «вийде у неї чи не вийде», бо я по життю «Таран» (посміхається – авт.), і я доводжу, що все по життю можливе і немає нічого неможливого.
Класним тренером для мене став Instagram, бо я записувала сторіси і намагалася у 15 секунд втиснути якусь інформацію. Часто робила інтерактиви зі своєю аудиторією, коли вони знаходили у мене помилки, і я мала щось сказати про них (прорекламувати). Таким чином, я себе сама тренувала, і дійсно Instagram – це дуже класна платформа, якщо правильно її використовувати.
— Ще одне актуальне на сьогодні питання. Усі ми помічаємо, як інтернет просто з шаленою швидкістю витісняє і радіо, і газети, часом і телебачення. Через певний проміжок часу телебачення як явище може зникнути чи цього не станеться, як гадаєте?
— Це питання постійно обговорюється. Скажу, що скільки років ми чуємо ці розмови, проте на сьогоднішній день ми бачимо – телебачення себе не виживає. Лише у певній мірі, певній форматності, бо це більш затратно. Люди переходять на YouTube, але мені здається, що ще років, мабуть, 7-10 телебачення себе не виживе, тим більше з війною, з початком глобальної війни у нашій країні ми усі повернулися до телебачення, ми усі дивилися новини. Це можна порівняти з картиною, яка у вас висить на стіні. Це не модно, але висять таки. Вони бувають різними, але тим не менше.
Телебачення зараз переходить у формат YouTube та подкастів. Та й всі люди хочуть потрапити на телебачення, це якась певна магія, певний інший світ, у якому всім хочеться побувати. Якщо відомого ютубера запрошують на якесь шоу на телебачення, то він з радістю погодиться. Це інше сприйняття, бо телебачення – це стара школа, музей, наприклад, і тобі класно до нього завітати. Років п’ять-сім точно телебачення буде актуальним. У контексті сьогоднішніх реалій воно набуває нового дихання.
— З моральної точки зору, на скільки важко готуватися до етерів? Чи бували через це проблеми зі здоров’ям?
— Я вам скажу, що дев’ять місяців пропрацювала на ранковому шоу телеканалі «ПравдаТУТ», і, мабуть, коли почалася осінь, коли немає у тебе заміни, і кожні понеділок-п’ятниця включно ти в етері по три години, без суфлера, коли ви власноруч готуєте сценарій, шукаєте гостей, коли ви повністю віддаєтесь цьому процесу, то прямий етер - це неймовірний адреналін. Я їх обожнюю і сумую за ними. Запис ти робиш довше, бо прямий етер – це як одне життя у грі, коли у тебе одне серденько, і у тебе просто немає можливості його втратити, ти маєш дійти до фіналу. За три години прямого етеру в нас були чотири гості на інтерв’ю, і за дві години я томилася страшенно, а потім ще годину у кріслі приходила до тями. До того ж прожектори давали навантаження на очі, ранкові підйоми (я їх люблю), але потім все одно ось ця твоя любов переходить в рутину, і ти починаєш сам себе розважати.
Це емоційна робота, це робота з людьми, і вона забирає багато енергії, якщо ти дійсно віддаєшся цій справі. Бувало й таке, що я виходила в етер і поєднувала його з навчанням, то мені редактори радили відіспатися, бо очі були втомлені, але як тільки вмикалася камера, яка б у тебе не була втома, тебе «вмикає». Дуже приємні спогади… Це як кохання, перший погляд, якийсь струм, метелики в животі, це як дихання, це щось таке, що ти готовий проживати кожного дня, кожен етер. Це класно, але потребує колосальної енергії. Треба уміти відновлюватися.
— Чи траплялись на Вашій практиці курйозні ситуації в етері? Зуб Марічки Падалко, прибиральниці на фоні, розмови, коли ще не відбулась зміна кадру – ситуації були досить комічні, але ведучі поводились максимально професійно.
— У кожному прямому етері є курйозний момент, коли запізнюється гість, а у вас немає суфлера, сценарій у планшеті, ви вже все сказали і не вмикається реклама, вам кажуть поговоріть щось, бо у нас затримка. «Нарешті, мій вихід» спадає на думку і не дарма зранку заходила в Instagram. «Так от, а ви знали, що сьогодні я зайшла в історії свого колеги ведучого, а він жарив сирники, такий гарний чоловік…», і ти починаєш на ходу придумувати. Я обожнюю прямі етери за імпровізацію і завжди її відточую. Є відчуття: коли ти зростаєш, не боїшся курйозних моментів і чекаєш на них, щоб їх подолати – це мій запал.
Був момент, коли ми показували, що займалися спортом і у мого колеги ведучого відмикається мікрофон, і я починаю думати «ура, у нього пропав звук, буду я тільки в кадрі говорити», і він залазить до мене у кадр, ми ділимо один мій мікрофон. Це було дуже кумедно (відео). Це був яскравий момент, який мені запам’ятався. Кожен прямий етер – челендж на витривалість, як ти викрутишся, що зробиш.
Був момент, коли я неправильно назвала гостя за прізвищем, переплутала актора з ведучим, почала викручуватися. Таке буває (посміхається – авт.).
— Для того, щоб ефективно вести свою діяльність, журналісту на телебаченні треба бути компетентним у багатьох сферах. Вашу, наприклад, передачу відвідували гості, і Ви, як головний диригент дійства на екрані, мали зробити так, щоб глядач був прикутий до екрану. Тож, чи можна сказати, що ведуча(ий), особливо ранкових програм, має бути обізнаним не тільки в межах власної компетенції, а й у максимально різносторонніх іпостасях?
— Мені найбільше подобається ця професія. Мабуть, якби я була в іншій сфері, я б була десь більш лінивою до пізнання світу, а мені це цікаво. Я розумію, що це можна поєднувати з отакою цікавою подачею інформації, і це цікаво досліджувати. Було дуже багато тем гостей, в яких до моменту інтерв’ю я не розбиралася зовсім. У вечері я читаю про цього гостя, де працює, шукаю спільні теми і за рахунок цього ти готуєшся. Ведучий має бути обізнаним у багатьох сферах, але він не може бути фахівцем у кожному напрямку. Це така цікава можливість, знову ж таки, ставати кращим і розумнішим. Звісно, ти маєш розумітися на тому, про що ти будеш говорити. Пам’ятаю було інтерв’ю зі спортсменами, я так хвилювалась, тому що я все життя у спорті, але цей напрям був для мене складним. Я підготувалася, прочитала про цей спорт, про гостей, запитання продумала. Умовно кажучи, це як виделка, і ти розглядаєш з різних сторін: вона сіра, вона має проміжки, чому вона виделка взагалі, чому такої форми тощо. Ти починаєш розкладати тему і гостя на молекули, це займає дуже багато часу, твоїх зусиль, але це твоя робота. Якщо вирішив бути тут, то маєш це робити, і для мене це було дуже стресово місцями, але на такому стресі ми й жили. Він давав адреналін.
— Для людей, особливо похилого віку, телебачення – авторитетне джерело інформації, але ж ми розуміємо, що нам висвітлюють те, що потрібно комусь, у більшості. Тож, телевізор – зло?
— Я можу сказати, що будь-яка інформація подана неправильно – це зло. Вона може бути і в Інтернеті, і в сусідки через паркан, на телебаченні. Просто проблема в тому, що нас не навчають критичному мисленню ще зі школи. Я пам’ятаю, наприклад, як каже підручник з історії, так і правда. Бувало часто сперечалася з викладачами у школі, і тому обрала цю професію, бо люблю йти прости системи. Відверто, сьогодні я завжди багато думаю перед тим, що говорити і як сказати, бо раніше думала все, що я там десь прочитала почула – це правда. У цій професії, особливо коли ти навчаєшся, тебе вчать критичному мисленню, як перевірити інформацію, як зрозуміти, що це дезінформація. Щоб цього зла не було, треба вчити цьому в школі, у родині, щоб давали можливість висловлювати свою думку, щоб були загальні обговорення. Мені пощастило бути у такому оточенні, і я скажу все одно часто десь можеш піддатися на якусь неправду.
Раніше ми дивилися телебачення, і воно зазвичай наперед знає більше, краще. Воно повчало певним системам, у яких виросли наші батьки. По суті, наприклад, мій викладач говорив мені: «не повчайте, але показуйте через призму себе і аналізуйте, давайте глядачу зробити свій висновок». Мені здається, що нинішнє телебачення, щоб воно існувало, має не нав’язувати свою думку, а вчити людей міркувати, сумніватися і розуміти, що не все, що показують – правда. У першу чергу, навчати перевіряти інформацію, не лінуватися, бо телебачення це для лінивих. Увімкнув, щось поговорили поки ти готуєш їжу, а ти послухав. Це легко. На YouTube вже треба пошукати, що ти хочеш почути. Тому це такий легкий спосіб отримати інформацію, його треба перевіряти, але я наголошу – це стосується будь-яких інформаційних площин, на мою думку.
— Наостанок, щоб Ви порадили зробити, щоб українське телебачення набуло нового окрасу, і в очах українців не виникав подив при перегляді тієї чи іншої програми?
— Якщо порівняти українське телебачення з канадський чи чеським, то вони – прогресивна машина на тлі нашого. Це величезний рівень якості, і мені не вистачає десь цих дитячих спогадів перегляду проектів «Україна має талант», «Танцюють всі!», «Люблю Україну». Тут такого немає, тут все набагато простіше. У нас це було прямо феєрично. Мабуть, просто хочеться, щоб дійсно цією сферою займалися люди, які знаються на ній, і готові їй віддаватися, думають, можливо, у першу чергу про свого глядача, і про те, що несуть відповідальність за те, що роблять подібно лікарю, механіку, пожежнику тощо. Це приходить з часом.
Єдине чому, що зараз хочу побажати українському телебаченню – витримати цей період жахливих новин і знайти сили на відновлення та підтримку і зарубіжних джерел, і зарубіжних країн.
У свою чергу, тут, у Калгарі (Канада), я маю на меті побудувати українське медіа, яке матиме зв’язок з Україною. Зараз я працюю над цим проєктом, щоб це було якісно, чесно, відверто, душевно. Якщо я й радитиму щось, то тільки після того, як власне сама переконаюсь у цьому, а дослуховуватись чи ні – вибір за вами. Мені хочеться щоб все було більш по-людськи, по-доброму.
Я сподіваюсь зовсім скоро буде більше позитивних новин на українському телебаченні, цього мені дуже хотілося б.
Фото та відео: Ангеліна Таран«Я дуже пишаюсь, що я з Ніжина, постійно розповідаю всім про наше місто. Починаю зі стандарту: Ніжин, ніжинські огірки. Що в Чехії, що в Канаді усі про них знають. Коли я приїду до Ніжина, і коли буду повертатися, то обов’язково прихоплю огірочки, щоб показати їм, що це таке насправді. Місто допомогло мені розвиватися у творчому напрямку. Я невимовно щаслива, що Ніжин займає особливе місце у моєму серці», — з теплом наголошує Ангеліна Таран.
