Ніжин – місто майстрів. Його розвиток був міцно пов’язаний з торгівлею та торговими шляхами. А в давнину там, де існувала торгівля, там же виникало поселення ремісників. Це дуже позитивно впливало на міське життя. Чим воно було багатшим і яскравішим, тим більше до міста з’їжджались майстри з найвіддаленіших куточків. Хтось поторгувати на ярмарку, а хтось, з часом, зовсім перебирався до нового місця зі своїм ремеслом.
За подібним сценарієм відбувався розвиток ремесел у Ніжині на початку XVII століття. Сприяло цьому надання місту Магдебурзького права у 1625 році. Польський король Сигізмунд ІІІ вважав північ Лівобережжя стратегічно вважливим регіоном і хотів принадити сюди більше людей. Чим більше людей, тим більше захисників для краю та податків у скарбницю для війська.
Магдебурзьке право – це зразок норм міського самоврядування. Воно з’явилось ще у ранньому середньовіччі в німецьких землях, а саме у місті Магдебург. Звідси і походить його назва. Згодом засновані на його прикладі системи міського права, поширились у країнах Західної та Східної Європи, в тому числі в Україні.
Міста, які користувались цим правом, були вільні від зазіхань різних феодалів. Маючи автономію, могли вільно обирати як жити та які порядки заводити. Міське самоврядування та суд обирались на визначений час та мали чіткі повноваження. Створювались спілки купців, а ремісники об’єднувались у цехи за фахом. Ці організації слідкували, щоб ні кого з учасників не утискали, ладнали суперечки, регулювали питання опіки та спадкування.
В Ніжині XVII–XVIII століть існувало 8 цехів або ремісничих управ. Вони об’єднували майстрів за напрямками, залежно від їх основних виробів, тому деякі з них складались з кількох «спеціальностей». Були цехи чоботарів та кожум’яків, кравців та кушнірів, різників та м’ясників, ковалів та слюсарів, пекарів, ткачів, гончарів, музикантів.
Фото: Зображення української шляхтянки з Гетьманщини із намистом та дукачам XVIII століття. Малюнок невідомого художника з рукопису Опанаса Шафонського «Опис Чернігівського намісництва»
Кожен з ніжинських цехів мав власний прапор, цеху або цешку – емблему із зображенням знаряддя ремесла, спеціальне погребальне сукно та дім для зібрань. На прапорах зображувались святі покровителі ремесла та цехові знаки, зазвичай, характерні інструменти. Погребальне сукно використовувалось для поховання ремісників даного цеху. Наприклад, в ткачів це було малинове сукно із кольоровою бахромою та з блакитним хрестом.
Фото: Мідний прапор (хоругва) ніжинських золотарів-ювелірів
Свята та церемонії проводили на цеховому подвір’ї. Цеховий дім з подвір’ям був місцем, де тримали свою ремісничу символіку – клейноди. До них відносились прапор, цехова печатка та емблема, статути і привілеї, скриня з документами та грошима тощо. Тут же проводили зібрання, приймали в майстри та проводжали в останню путь.
Найголовніша традиція та правило цеху – якість виробів. Щоб стати майстром треба було пройти довгий шлях від учня до підмайстра. Лише через певний час підмайстер отримував право скласти іспит на свою майстерність. Складовою випробування було виготовлення зразкового виробу за всіма правилами та стандартами, так званого шедевру. Якщо його приймала корпорація, то нарешті можна зватись майстром. Але траплялось й інакше. Тоді знову роками ходили в підмайстрах, або цех виганяв як партача – ремісника, що ганьбить свій цех.
Зазвичай, кожен майстер, якщо мав синів, навчав їх своєму ремеслу. Син ремісника мав більше можливостей стати майстром. Батьківський спадок теж був підмогою. Але якщо не було кому передати секрети ремесла, то майстер брав учнів. Також учнів брали в якості додаткових рук. Учень, живучі у вчителя, не лише вчився ремеслу, але й виконував різну додаткову роботу по господарству. Так один хитрий ніжинський швець XVIII століття, відправляв двох своїх учнів орати власну землю та косити сіно замість навчання. Тому термін навчання у ніжинських майстрів коливався від 1 до 10 років. В середньому потрібно було 5 років, щоб стати підмайстром.
Прагматичні правила цехового життя дозволяли уникати зайвої конкуренції, перевиробництва, допомагали збувати продукцію. Але в цього був й зворотній бік: жорсткішими ставали правила прийому в цех, затягувались роки учнівства. Втім, на відміну від Західної Європи, у Гетьманщині ремісничі цехи були гнучкіше – завжди був попит. Саме тому ніжинські цехи могли об’єднувати по кілька споріднених ремесл. Конкуренцію їм створювали не колеги, а наплив ремісників поза цехом.
Ніжинські купці мали інтерес купляти виробів більше і дешевше, ніж пропонував той чи інший цех. Тому вони радо користувались послугами прийшлих ремісників. Тих приваблював попит на ніжинських ярмарках та торговищах. Не будучи членами місцевих цехів, вони не мали права селитись у місті та займатись своїм ремеслом. Тому вони жили по ніжинським передмістям, працювали з дому, а їх вироби купляли місцеві купці. Ті вже могли виставити їх у власній лавці. Маючи напівлегальний статус, ці ремісники, яких могли назвати «партачами», працювали старанно. Через це й цеховикам не доводилось розслаблятись.
Фото: Замальовки дослідниці Євгенії Спаської, уродженки Ніжина, виробів місцевих майстрів – сережки та намиста, 1920-ті роки
Найбільш впливовими та давніми ніжинськими цехами був ковальський та ткацький. Корпорація ковалів об’єднувала також слюсарів, гарматників, шабельників, золотарів, ливарників та усіх інших майстрів, що працювали з металом. У 1660-х 7 з 25 ковалів відливали гармати для Ніжинського полку і не лише. Недаремно південне передмістя міста отримало назву Ковалівка. Не відставали й ткачі, які шили одяг для козацького війська і ніжинських міщан. А от в гончарів був бідний цех. Наприкінці XVIII століття бракувало коштів навіть на цеховий прапор. На горщиках багато не заробиш – конкуренція була велика.
Наприкінці XVIII – початку ХІХ століття цехи занепадають. Великий удар по міському самоврядуванню завдало скасування Магдебурзького права за Миколи І. Ніжинські майстри були змушені жити за російськими законами про ремісників. Однак, не всі старі традиції зникли – частина з них продовжила існувати в ремісничих управах аж до початку ХХ століття. Як і раніше кожен майстер мав свої секрети, власний унікальний стиль, кожен виріб був неповторним.
Фото: План Ніжина початку ХІХ століття (орієнтація Захід-Схід). В центрі Ніжинський замок та Старе місто. Довкола ніжинські передмістя (зелені)
Фото: Ковані огорожі церкви Іонна Богослова. Чимало старовинних кованих огорож Всехсвятської, Троїцької, Пантелеймоно-Василівської церков є витворами ніжинських ковалів
Остаточний удар по ремісникам та їх становій свідомості було завдано за радянських часів. Місцеві заводи поглинули майстрів, які вже не мали учнів. Втім, майстерність ніжинських ремісників досі живе в різних деталях старих вулиць міста. Деякі ремесла відроджуються, виникають нові, а отже, справа їх живе.
