6 грудня – день Збройних сил України
«Якщо Бог мене чує, я хочу звернутися напряму:
Боже, присядь на хвилину, тримай телефон мій, читай війну.
…
Бог сидить, читає, тремтить телефон у Його руці
Каже – як багато дякують невгамовні ці українці!
Головою хитає, і поки я чаю Йому несу –
Він мене питає – а хто такі ті ЗСУ?
Бачу, ваші люди щоденно моляться ЗСУ та мені,
Напевно, ми ваші два українських Боги на цій війні».
Лала Тарапакіна
У цей важливий для українців день, журналісти MYNIZHYN поспілкувалися з Олексієм Пархоменком, ніжинцем, котрий з перших днів повномасштабного вторгнення став на захист рідної землі.
– Олексію, розкажіть про своє життя до 24 лютого 2022 року. Ваші спогади про перші дні війни? Коли ви вирішили, що підете до війська?
– До початку повномасштабної війни, переважно працював у складі Ніжинської археологічної експедиції. На відміну від більшості, війна для мене була очікуваною. Не впевнений остаточно, що саме зіграло свою роль: історична освіта (Альма-матер – Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя), просте передчуття небезпеки, нагнітання збоку новин чи подорожання первинно-необхідних товарів і палива (чи то мені здалося?).
Коли війна розпочалася – наступило певне полегшення. Все! Це сталося! Сидіти і чекати результату я не міг, а тому з нагоди взяв до рук зброю і став на захист Батьківщини у перші дні повномасштабного вторгнення «ерефії» в лютому. У той час стояло питання захисту сім’ї, рідного дому, міста, а вже потім – в якому підрозділі ти служиш. З перших днів це мало цікавило. Ми робили спільну корисну справу, ризикували та намагалися гідно нести службу попри те, що більшість з нас строкової служби не проходили.
– Розкажіть про вашу підготовку перед тим, як вирушити на нуль?
– Жодної військової підготовки перед тим, як потрапити у бойові умови, я не проходив – не було часу. Вже пізніше, влітку 2022 (на території Чернігівщини) та весною 2023 року (на заході України) я пройшов загальновійськову підготовку, курс молодого бійця та інше.
– Якими були ваші перші дні на фронті?
– З одного боку – страшно, холодно, мало, що зрозуміло, а з іншого – дикий запал. Я став на захист свого рідного дому від підступного загарбника, що нахабно вдерся до нашої країни. Хоча зараз, розумієш, в перші дні повномасштабної війни таким, як я, було складно: не вистачало військової підготовки, захисного спорядження, індивідуальних аптечок тощо. Ми багато чого потребували, але завдячуючи нашим волонтерам, ці обставини досить швидко змінилися на краще.
– Які буденні речі чи поняття мають для вас зовсім інший сенс на передовій?
– Військове життя в польових, і не дуже, умовах сильно все спрощує і веде до того, що вся життєдіяльність підрозділу відбувається разом. Висвітлюється вона в купі речей, які не помічаєш в буденному житті. Для кожного це проявляється індивідуально, наприклад: тут ви їсте з однієї миски, тут спите під одним спальником і броніком, а там в ямі (поки арта перестрілюється) під навісом, щоб не було видно, в навушниках дивитесь фільм з мобілки. Таких моментів купа, всіх не згадаєш.
Банальні речі стають важливими, і з таких дрібниць будуються відносини між побратимами. Особисто для мене, така адаптація до складних обставин проходила легше, оскільки досвід польових експедицій уже навчив мене певних нюансів польового життя. Можливо, тому мені було легше звикнути до складних некомфортабельних умов.
– Які моменти з боку товаришів вам найбільше запам’ятовуються як приклад справжньої дружби?
– У цій ситуації важко пригадати якісь конкретні епізоди. Їх багато. Друзі і побратими з тебе можуть покепкувати, підколоти, але не підставити. При нагальній підготовці друзі розуміють один одного з пів слова і намагаються завжди бути разом. Часто доводилося бачити, як два друга, брати, родичі намагалися служити в одному підрозділі. Так от і в мене – на війну пішли у трьох. Я, батько та науковий керівник. Уже потім нас, волею долі, розкидало по окремим військовим бригадам.
– Як ви підтримуєте оптимізм?
– Майже до всього можна звикнути, але без гумору не можна. Хоч на війні, хоч в буденності. Це складно – бути постійно напруженим та зберегти здоровий глузд. Жарти, кепкування, підколи мають право на існування, оскільки допомагають бійцям вивільнити зайві емоції.
– Розкажіть про внутрішні зміни, які ви помітили?
– Після деяких подій став, напевно, грубим і відвертішим, черствішим до стресових ситуацій. З іншого боку – сім’я, родина, друзі, побратими – це священні поняття / слова для мене. До початку війни, вони не мали такого значення. Я не уявляю, що було б зі мною зараз без їхньої підтримки.
– Як ви оцінюєте роль командного співробітництва та взаємодії в досягненні успіху вашого підрозділу?
– Кожен повинен навчатись та самовдосконалюватися. Хочеш вижити – не сиди на сраці. Війна – штука колективна, як не крути. Краще зайвий раз задовбатись на навчаннях, ніж один раз загинути по ту… не знанню. З власного досвіду можу стверджувати, що підготовка особового складу – це одна з ключових запорук виживання підрозділу. Довіра і злагодження досягається тривалими та тяжкими тренуванням. А всі сварки і непорозуміння, що виникають, потім переростають в протилежний бік.
– Розкажіть про найскладніші, найнебезпечніші ситуації під час служби в ЗСУ?
– Найскладніше – це бачити та чути, як гинуть твої побратими, а ти нічим не можеш їм допомогти, при цьому твоє власне життя висить на волосині.
– Війна в тилу минула?
– На жаль, я вважаю, що це правда. Я ні нащо не нарікаю, але ЗСУ складно. Людей не вистачає. Розумію цивільних, чому вони не хочуть йти, але…
Якщо пригадати перші дні війни… у нас не було хворих. Хтось пішов свідомо, когось призвали на захист Батьківщини, але ніхто не скаржився та не шкодував. Було складно – це правда. Інколи було враження, що тобі лишилось жити два-три дні. Але минув час… Когось нема,.. хтось і далі на війні,.. хтось уже травмований війною, потребує підтримки…
Така ситуація стосується великих міст, на мою думку, там вирує свій ритм життя, який не так відчувається в таких невеликих містах, як Ніжин. Перебуваючи по різних селах і містечках, в різних куточках України, упереджене ставлення до ЗСУ зустрічав переважно у великих містах.
– Які маєте плани після перемоги?
– Коли над кожним українським містом замайорить рідний синьо-жовтий прапор, як буду живий, повернуся до попереднього життя, роботи накопичилося вдосталь.
Фото Олексій Пархоменко
