Зараз фото цілком буденна річ. Нові технології дозволяють зробити десятки фото за лічені секунди. Фотокамери є майже в кожному телефоні. Але так було не завжди. Колись фотографування було цілою подією. Кожен хотів виглядати на знімку краще. Бо що майбутні покоління подумають?
Перші фотографії, відомі також як дагеротипи, були дуже складними у виготовленні. Достатньо було переборщити або забути додати потрібні хімікати і знімок міг бути безнадійно зіпсований. Це була дуже витратна справа. Але прогрес не стояв на місці. Технології ставали краще. З’явились скляні фотопластини. Саме на них отримували негатив, з якого потім проявляли зображення і друкували фото. З цього моменту фотографія стає більш доступною. Ці навички міг освоїти будь-хто. З наукових експериментів фотографія перетворюється на ремесло.
Фотокамери, пластини та хімічні реактиви коштували чималих грошей. Тому дуже швидко фотографи-аматори побачили користь у виготовленні знімків на замовлення. Людям завжди було цікаво побачити себе зі сторони, мати власний портрет. Але не всі могли дозволити собі послуги професійного художника. Та й результат його праці не завжди міг задовільнити замовника. Фото було чудовою знахідкою – дозволяло зафіксувати все як є, не треба було позувати годинами, знімок можна було отримати швидко. Для зручності клієнтів з’являються фотоательє. Там кожен міг знятись на фоні красивих декорацій, отримати гарний студійний портрет або фотокартку для документів. На початку ХХ століття в Ніжині теж були власні фотоательє. Про це свідчать знахідки світлин, де згадана назва нашого міста та прізвища тогочасних фотомайстрів. Кожен з них пишався своєю роботою, тому друкували знімки на папері з відтісненим прізвищем фотографа або власника ательє, згадкою міста. Якщо фотограф мав якісь нагороди чи відзнаки, то про це теж була згадка. Кожна світлина була своєрідною візитівкою для фотоательє. Так, побачивши в когось гарний знімок люди могли завітати, щоб зробити щось подібне для себе. Можна назвати щонайменше два ніжинських фотоательє Ф. Малкіна та М. Винштейна.
На світлині з ательє Малкіна двоє ніжинських дітлахів. На них українське вбрання, але дуже стилізоване. Це не дивно, адже це частина реквізиту студії. Діти позують серед декорацій, які зображують криницю та сільський тин. Дуже пасторальна сцена. Але скоріше за все герої знімку не сільські, а міські діти. Аж надто добре позують, відчувається, що це могла бути їх не перша зйомка. Інший сюжет на світлині з ательє Винштейна. Подружжя ніжинських містян прийшло, щоб зробити сімейний портрет. Попри типовий фон з ательє позаду, зйомка проходила десь у дворі – видно цеглу, ґрунт, якусь рослинність. Для знімку подружжя явно вбралось у свій кращий одяг: на жінці охайна, новенька сукня, ніби щойно зі скрині, чоловік одягнув свій костюм і намастив чоботи. Він сліпий на праве око, але намагається триматись впевнено – заклав «по-наполеонівські» руку за борт піджака, іншу стиснув в кулак, голову тримає високо. Чоловік демонструє, що він господар. Жінка більш відкрита: однією рукою вона тримається за плече чоловіка, а іншою пригортає біле цуценя. Цікаво, власне чи взяте для образу? І в чоловіка, і в жінки мозолисті руки – видно, що їм доводилось багато гарувати власною працею. Знімок має закарбувати їх такими якими вони є зараз, коли вони чогось досягли і можуть бути задоволені досягнутим. Але не завжди знімки робились в ніжинських фотографів. Дехто приїздив до Ніжина з вже готовою фотокарткою. Особливо, це стосувалась студентів Ніжинського інституту князя Безбородька. Студенти приїжджали до міста з власними знімками, не покладаючись на послуги місцевих фотографів. Саме так зробив Михайло Карпєкін, який перевівся до Ніжина з Київського університету Святого Володимира. Навчання там виявилось занадто дорогим для нього та його сім’ї. Тому, щоб підтримати свою мати, братів та сестер, Михайло перевівся до Ніжинського інституту. Тут його здібності дозволили йому стати стипендіатом: він міг не турбуватись за оплату навчання.
На фотокартці, зробленій у чернігівському ательє В. Гольдфайна, Михайло дуже серйозний. Це офіційне фото, тому без посмішок. Здається, на ньому якась форма гімназійна чи студентська. На момент зйомки йому мало бути 18 чи 19 років. Погляд та стиснуті губи юнака вказують на енергійність та цілеспрямованість. Очевидно, в нього дуже вольовий характер. По закінченні навчання в Ніжині, Михайло взяв участь у Першій світовій війні, воював на Румунському фронті. Пізніше, брав участь у подіях Української революції. Восени 1918 року був сотником у 3-му полку Дніпровської дивізії отамана Зеленого. Загинув під час облоги будинку, де засіли російські офіцери з добровольчої дружини. Вони оголосили про свою здачу у полон, а коли сотник Карпєкін зайшов у будинок, то був підступно застрелений. За іронією долі єдине його відоме фото – це студентська фотокартка, що зберіглась у фондах Ніжинського архіву. Зазвичай, кожне ательє зберігало негативи своїх знімків, щоб можна було зробити додаткові фото. Можна лише уявити, яка велика галерея ніжинців могла утворитись. Але ці матеріали були розпорошені. За радянських часів фотографія, як і друкарська техніка були під суворим наглядом. Багато ательє було закрито. В ніжинських родинах зберігалось чимало світлин – родичів, друзів, власних, але з часом вони зникали. Хвилі репресій змушували знищувати фото, щоб убезпечити живих. Пам’ятати минуле виявилось заборонено. Саме так не пощастило ніжинському єпископу Української автокефальної церкви Миколі Ширяю. Попри, його активну участь у церковному житті Ніжина 1920-х років, жодної його світлини до нас не дійшло. Старі світлини знайомлять нас з образами ніжинців. Це були дуже різні люди, зі своїм клопотами та характером. Але завдяки фотографії ми можемо їх краще уявити і зрозуміти.
Діти в українському вбранні. Фотограф Ф. Малкін, Ніжин.
Подружжя ніжинських містян. Фотограф М. Винштейн, Ніжин.
Студент Ніжинського інституту князя Безбородько Михайло Карпєкін. Фотограф В. Гольдфайн, Чернігів.
Зворотній бік фотокартки студента Карпєкін з даними про фотоатель
