День 24 лютого 2022 року став одним найжахливіших днів в історії України. Зранку українці прокидалися під звуки вибухів, комусь вже телефонували родичі зі страшною звісткою, а хтось почав читати новини в інтернеті або вмикати телевізор. І повсюди було одне повідомлення: «росія напала на Україну». У різних куточках країни люди по різному переживали масштабне вторгнення країни-агресорки. Рятуючись від російського вторгнення, мільйони людей кидали свої будинки, розлучалися з близькими і переживали те, що багато бачив лише в кіно. Українці й досі згадують події того дня, наче це було вчора, а для багатьох 2022 рік не закінчився й досі, він зупинився тоді – у четвер, 24 лютого, — пише Nizhyn Post.
Ще в роки Другої Світової війни Олександр Довженко зробив пророчий запис у своєму щоденнику: «На українських ланах і селах в огні і полум’ї вирішується доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша».
Архівний відділ Ніжинської райдержадміністрації зібрав спогади людей з тих населених пунктів району, які першими відчули на собі «братню» любов російського народу, що вторгся на суверенну територію України зі зброєю в руках. Ці спогади були об’єднані в колекцію документів особового походження і охоплюють період окупації від кінця лютого до початку квітня 2024 року Новобасанської та Бобровицької громад Чернігівської області.
Села Нова Басань та Новий Биків, Старий Биків, Лідіно, Соколівка, Піски, Стара Басань, що на Бобровиччині, були окуповані російськими загарбниками в перші ж дні повномасштабного вторгнення. На той час до батьків, родичів і на дачі приїхали з міст сотні втікачів від війни. Думали, що тут буде спокійніше, а виявилося, що потрапили в саме полум’я бойових дій. Бо зовсім скоро в селах загриміло і запалало від зброї «освободітєлєй».
Оксана, 44 роки. Жителька села Новий Биків, мама трьох дітей. Я воліла б про це ніколи не згадувати… мої діти будуть пам’ятати це все своє життя і своїм дітям скажуть: «Головне, щоб не було війни…»
Я прокинулась 24 лютого 2022 року від вибухів, які пролунали, здається, о 05.40. Було ще дуже рано і я не зовсім розуміла, що сталось. О 6 ранку я включила новини по телевізору, а звідтіля президент по всіх каналах оголосив, що почалось повномасштабне вторгнення росіян, почалась війна…
… Ми почули, що по дорозі, в сторону Києва поїхала колона важкої техніки. За п’ять хвилин техніка зупинилась, ми зрозуміли, що вони доїхали до зірваного мосту. Мені здалось, що в цю хвилину в погребі ніхто не дихав… Мить і полетіли пулі по господарських спорудах під якими знаходився погріб, я чула, як пулі дзвеніли по залізу. Відчинилась хвіртка (при відкритті вона видавала характерний звук) і в двір хтось зайшов. Собака не гавкав, він сховався в будці. Відкрились двері в літню кухню, наступні відкрились двері в погріб і ми всі завмерли. «Мужик, выходи! Выходи, я сказал! Я сейчас брошу гранату!» – руські солдати стояли на порозі в погріб. Пішов сусід і за ним вийшла його жінка. Солдати на порозі кричали, щоб виходили всі. Віддаючи найменшого доньці я попросила її ніколи і ніде не залишати братів. Я вийшла на сходи з піднятими руками і попросила не стріляти, бо в погребі малі діти.
Солдати сказали, що якби ми не зірвали міст, то вони проїхали б і нікого не чіпали. Вони весь час наводили на нас зброю і запитували, де ми переховуємо диверсантів. Я стояла на найнижчій сходинці і просила не стріляти, бо тут діти. Вони спитали чиї діти і сказали мені повертатись до своїх дітей, а господарям будинку наказали йти за ними. Після прохань солдати все ж їх відпустили. Я не розуміюсь на погонах і личках, але це були не звичайні солдати, це були бойові офіцери, вони були начищені і наглажені, їхня зброя на сонці виблискувала. Діти в погребі плакали без звуку…
Людмила, 69 років. Пенсіонерка, село Стара Басань…Все було так несподівано і швидко… Ми й отямитися не встигли, як уже в окупації. Зайшли до нас майже з усіх сторін: росіяни були у Пісках, Новій Басані, Соколовці, Перемозі, Бервиці – це села, що навколо нас, – згадує 69-річна Людмила Олександрівна Череп, яка все життя пропрацювала вчителькою історії в рідному селі. – Ми опинилися відрізаними від світу…
Спокою не було ні в день, ні вночі. Окупанти стріляли практично без перестанку. Іноді здавалося, що вони там постійно п’яні, бо не можна ж отак без причини увесь час стріляти. Якби ж бої були, так ні – просто стрільба навмання…
…Якось одного дня я з веранди переходила до хати, – згадує жінка. Тільки на поріг стала, як раптом щось засичало-зашипіло – наче ото поліно палаюче у воду встромили. Тут же бачу, переді мною вікно летить, над головою щось свистить, все падає, довкола миготять якісь уламки… І я серед оцього всього стою. Як я там уціліла? Не інакше як Бог спас. На мені геть і спідниця наче обпалена була – осколок пройшовся… А я – ціла, ні подряпини. Недалеко від мого будинку церква – батюшка прибіг, щось питає, а я нічого відповісти не можу. Десь із півгодини і слова сказати не могла.
Виявилося, в кінці мого городу снаряд розірвався. Який саме – не знаю, але яма глибока залишилася… І ото від нього вже полетіли осколки. Там ще дуб стояв – його просто немов зрізало. Моїй хаті найбільше дісталося, бо найближче стояла, а загалом чотири будинки підряд постраждали.
У стелі – дірок і дірок, дах посічений, вікон нема… Господарські споруди на дворі, паркан – все побито. Штори на вікнах поплавилися. У шафі, ви би бачили, все посікло – наче оберемки вати замість одягу.
Ігор. Фермер, село Піски. У селі Піски Бобровицької громади у місцевому фермерському господарстві «Незалежність» росіяни облаштували «стоянку» – розмістили свою техніку на ураження «Точка У», а навпроти, на території іншого господарства, встановили «Бук». Самі військові робили кулеметні гнізда та укриття з мішків із борошном та соняхом. Їли ж свиней, яких у господарстві тримають для власних потреб.
До Пісок росіяни зайшли через Стару Басань, Мокрець, Калиту – вони намагалися прорватися на Київ цією дорогою. Ми не очікували, що вони так стрімко вглиб пройдуть, і тим паче того, що в Пісках будуть. Ми не могли виїхати, бо Сумську трасу вони повністю блокували, а в бік Бобровиці – хіба що полями, – згадує директор СФГ «Незалежність» Ігор Сахно. – Та російські солдати в лісосмугах поставили свої БТРи і контролювали всі підходи. Тому було дуже небезпечно виїздити на той момент – вони розстрілювали усі машини. Був випадок, коли люди хотіли виїхати на двох легкових автомобілях, то кацапи їх просто розстріляли…
…Всі наші військові, які зараз захищають країну, – наймотивованіші. Я дуже багато читав про війни і знаю, що таке український воїн. Коли наші хлопці-націоналісти як добровольці виступали за чеченців, то Дудаєв казав, що українці – страшні солдати, особливо коли зачепити їхніх рідних, їхній дім, їхню країну. Вони мовчки убивають, без жодного пафосу.
Інна, 35 років. Жителька міста Бобровиця Чернігівської області, за місяць до початку повномасштабного вторгнення переїхала з сім’єю жити до міста Ірпінь Київської області. …Той день розпочинався як в тумані. Ми довго до цього обговорювали, що може розпочатись війна, але до останнього не вірили, що це може статись у нас в Україні.
Я прокинулась 24-го раніше, але не від того, що розбудив годинник, чи донька, яка чекала на свій день народження, їй мало виповнитись п’ять років. Ні, причиною були страшні вибухи, постріли та літаки в небі. Був страшний гул, крики навколо, чоловіку повідомили, що потрібно йти в укриття із сім’єю. Не пам’ятаю, вже хто саме це йому сказав. Але куди йти – якщо чесно, не розуміла…
…Минуло чотири дні. Війна стала ще жахливішою, ми сиділи у підвалі. Їжа закінчилась. Я знайшла котлету у себе в кишені, яку вчора не з’їла, бо розуміла, що ранком для доні нема чого дати, а вона попросить їсти. Води теж не було. Що робити…?. Дитина мирно спала і лише від вибухів іноді здригалась. Вже не просиналась і не плакала. Звикла… Я теж була ніби виснажена незрозуміла істота, вже чотири дні боюся. Не можу їсти, спати. Чекаю і молюсь. У животі бурчить, але бажання їсти не маю, це добре. Бо їжі нема зовсім. Що робити?? .. Як звідси вибратись? Як рятувати доню, яка так мирно спить і вже нічого не запитує.
…Родину чоловіка, у якій брат був військовим і жив у Бучі, ці виродки убили, розірвали. Вони ненавидять військових. Убили навіть маленьку, щойно народжену дівчинку, нашу племінницю. А її мати… Боже! Вона просто стікала кров’ю. Вони її ґвалтували на очах сім’ї. Чоловіка убили, щоб той не зміг її захистити. Про це ми дізнались згодом. Розповіли ті, хто зміг вибратись … а в Бучі людей переїжджали танками, ламали їм кістки, знущались нестерпно, але помирати не давали, це тих скотів веселило…
* *Таких свідчень безліч скрізь, де ступила нога окупанта на нашу рідну землю. Читаєш їх, і щемить в грудях, а в очах непрохані сльози, але це наша історія і ми не маємо права забувати про цей жах ніколи.
Саме тому архівний відділ продовжує збирати подібні свідчення про пережите, щоб прийдешні покоління знали правду про ці страшні дні. Просимо всіх, хто пережив подібне чи чув такі спогади від родичів або знайомих, надати по можливості будь-яку інформацію про вторгнення російських окупантів та період окупації Ніжинського району Чернігівської області до архівного відділу Ніжинської райдержадміністрації за телефоном 0636845164.
За інформацією архівного відділу Ніжинської райдержадміністрації
Як повідомляв MYNIZHYN, у росіян було дві спроби зайти в Ніжин — 25 лютого і на початку березня.
