Всім нам зараз дуже важко. Живемо на “надриві”. Тому кожен шукає для себе віддушину. Хтось з головою поринає у роботу, інші знаходять цікаві захоплення, для третіх розрадою стає спілкування. З колегами, друзями, сусідами. А ще краще – якщо це буде сильний духом співрозмовник. Людина, яка на власному прикладі готова показати: попри пекучий душевний і фізичний біль треба жити і рухатися далі. Таке спілкування мотивує. Ти перестаєш скиглити і починаєш по-іншому сприймати життя…, — пише Nizhyn Post.
Сьогодні ми познайомимо вас з учасником бойових дій Ігорем Олеговичем Кушнєровим, який втратив на російсько-українській війні зір. Наголошуємо: зір, але не бойовий дух.
Фото: Ігор Кушнєров. Джерело: Nizhyn Post
Лущить волоські горіхи та розпускає нитки для "Кікімор"
Без діла Ігор Кушнєров намагається не сидіти. Приміром, восени минулого року лущив квасолю, яку матір привозила з городу. Останні два місяці чистить волоські горіхи для волонтерської групи “Зграя вовченят”. Горіхи входять до складу смаколиків, які ніжинські волонтери готують для наших захисників.
“Ігор Олегович – справжній воїн. Намагається бути корисним в суспільстві. Робить те, що може. Ми маємо пишатися такими людьми. Це вкотре доводить: Україна непереможна!” – зазначає волонтерка Наталія Забіла.
Останні два тижні Ігор займається ще одним корисним заняттям – в одній з ніжинських церков розпускає нитки для майбутніх “кікімор”. Погодився, каже, на ту роботу, яку запропонували. Аби вдома не сидіти.
До місця призначення і додому Ігоря підвозить друг Юрій Єхно. Чоловіки разом з дитсадочка. Живуть у сусідніх під’їздах. “Це найменше, що я можу для нього зробити – кудись підвезти, чимось допомогти”, – зауважує Юрій.
Підтримує захисника і колишній начальник Сергій Халаш – до повномасштабного вторгнення Ігор Кушнєров працював токарем в Чорнобильському лісовому господарстві.
Закінчив у Ніжині 35-те училище. Після армії влаштувався на науково-виробничий комплекс “Прогрес”, де здобув навички токаря. Працював з 2004 по 2018 рік. Під час лісових займань на території Чорнобиля в 2020-2021 роках неодноразово разом з колегами допомагав пожежникам. Певний час Ігорю надавали підтримку бойові побратими. Це було для нього надто важливо.
Фото: Ігор Кушнєров. Джерело: Nizhyn Post
"Чорний день" під Соледаром
24 лютого 2022 року Ігор був на роботі у Чорнобилі. І раптом, як грім серед ясного неба – напад росіян! Ближче до вечора дістався Ніжина. А вже 25 лютого записався добровольцем в тероборону. Охороняли з хлопцями блокпости у Ніжині, Чернігові. Пізніше, у складі 163-го батальону, старший стрілець на псевдо “Тунгуз” воював на Донецькому напрямку: у Бахмуті, під Соледаром.
3 січня 2023 року Ігор Кушнєров отримав мінно-вибухову травму. Сталося це так. Разом з побратимами розвантажували машину з боєприпасами. Коли в автівку потрапила ракета, снаряди здетонували.
“Я осліп відразу. Хлопці кричали від болю. Почув, як підскочила допомога. Нас перенесли в машину і повезли. Спочатку – в Краматорськ, Дніпро, потім – до Києва, в Олександрівську клінічну лікарню. Згодом перевели в Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В. П. Філатова в Одесі. Той день – 3 січня – став “чорним” для нас і для наших родин”, – ділиться спогадами герой нашої оповіді.
Духом не впав, але потребує підтримки
Три години нашого спілкування пролетіли, як одна мить… Ігор дуже тактовний співрозмовник і скромна людина. На життя не ображений. Намагається триматися. Налаштований позитивно. Каже, якби йому повернули зір, то знову майнув би на передову. Героєм себе не вважає. Він – громадянин своєї країни, який, не замислюючись, став на її захист.
Фото: Ігор Кушнєров. Джерело: Nizhyn Post
Що його тримає на плаву? Надія, яку досі надавали столичні лікарі. Зроблено вже кілька операцій. Наразі одне око реагує лише на світло й тіні. У квітні – чергова поїздка до Одеси. Переживає: що вона принесе? Чи доброю буде звістка від лікарів?
Батьки Катерина Володимирівна та Олег Григорович всіляко сина підтримують. Після повернення з війни коло його знайомих помітно зменшилося. Ігор припускає, що люди бояться порушувати тему війни, тому й не хочуть спілкуватися. Безмежна подяка тим, хто залишився. А увага йому, навпаки, зараз дуже потрібна. Він залюбки ходить з товаришем займатися на вуличних тренажерах, розташованих біля рідної 15-ої школи. А нещодавно, як ми вже знаємо, долучився до волонтерського кола, за що незламному воїну низький уклін.
Дякую тобі, Боже, за цю зустріч! Переможемо!
