"Я тепер бачу своїми почуттями, своїми емоціями, — каже військовий Іван Сорока, який на війні втратив зір. – Навіть якщо очі перестають бачити світ, треба боротися та жити!". Після поранення він одружився з коханою, продовжує допомагати побратимам-військовим і веде в соцмережах власний колоритний гастроблог. Нічого неможливого немає – доводить своїм прикладом Іван, — пише Goodacity.
Вони одружилися торік у вересні. Красуня-наречена, усміхаючись, йшла йому назустріч у білій сукні. Він не міг її бачити, але бачив її – серцем. Ця історія пропікає, прошиває, пронизує, проймає до самого серця.
Кохання на війні: найголовніше бачиш серцем
Івану 28. Він із перших днів повномасштабного вторгнення захищав Україну у складі 72-ї окремої бригади імені Чорних запорожців. «Це був мій обов’язок» – відповідає, коли дякуємо за Чин та захист.
Фото: Іван. Джерело: Goodacity
«24 лютого зранку я був у військкоматі, а 26-го ми вже захищали Мощун на Київщині, – розповідає Іван. – Битва за Мощун — одна з найзапекліших битв під час оборони Києва. На невелике село Мощун – стратегічну точку, фактично, ворота на Київ – ворог кинув усе можливе озброєння: артилерію, міномети, авіацію, «крили» нас зі всього... Там було пекло, дуже важкі бої, але ціною надважких зусиль українській армії вдалося відтіснити російські війська.
З квітня нас перекинули під Іванків, а з червня поїхали на Схід, під Бахмут.
У квітні я захворів на запалення легень – і, як то кажуть, не було б щастя, та нещастя помогло: поки лежав у госпіталі, почав переписуватися в мережі і зустрів свою кохану дівчину, а нині кохану дружину. Відразу відчув, що це – моя рідна душа, і відразу так Владиславі і сказав: «Я тебе не відпущу»)). Кохана каже, що відчула те ж саме…
Познайомилися ми на початку квітня, а 25 травня я запропонував Владиславі вийти за мене заміж. Я спеціально відпросився на день зі служби – провідав батьків, і домовився зустрітися з коханою.Освідчення було неочікуване для неї: ми перед цим у переписці жартували-сміялися, що от, мовляв, візьмемо і одружимося, а тут раз – і я в кав’ярні дістаю обручку і стаю перед нею на одне коліно… І вона сказала «так»!У нас і історія знайомства цікава, і те, що було до неї. До початку повномасштабної війни, коли ми ще не знали одне одного, я працював неподалік від дому коханої в Деснянському районі. А коли проходив строкову службу в Нацгвардії, ми заступали на охорону адмінбудівлі – суду, де, як виявляється, Владислава проходила юридичну практику.
Ми жили в одному місті, ходили одними й тими стежками неподалік одне одного – але «каталізатором», який допоміг знайти одне одного, стала війна… Зрозуміли, що доля звела нас недаремно. Єдине, про що шкодую – що ми мали так небагато часу разом до мого поранення… Проте недаремно кажуть, що найголовнішого очима не побачиш, лише серце добре бачить. Я свій вибір робив серцем – і не помилився. Кохана дуже підтримала мене після поранення, коли був найважчий, найскладніший, найдепресивніший період… Не хотів, аби людина залишалася зі мною з жалощів, але вона мене переконала, що для неї нічого не змінилося.
Фото: Іван. Джерело: Goodacity
Бій із пітьмою
Не хочу казати, що поранення і втрата зору розділили моє життя на «до» і «після». На «до» і «після» розділила війна. А життя – воно триває… Хоч і багато чого змінилося. Я, коли йшов на війну, розумів, що може бути всяке – і морально себе налаштував, був готовий. Життя на війні така штука – кожен день живеш, як останній. Або не «як»… Бо для когось день, коли тобі пощастило вижити, став останнім – побратим, який йшов переді мною, коли по нас почали стріляти з міномета, взяв на себе більшість уламків тієї клятої міни і загинув… А я отримав численні поранення – права рука висіла практично на шкірі, ледь не втратив ногу, але найбільше постраждали очі… Це сталося 3 серпня на Бахмутському напрямку. Ми отримали наказ відійти на запасні позиції, бо наша передня лінія, на якій ми стояли, була зруйнована. Почали відхід поночі, але світанок застав нас в дорозі. Ворог помітив рух і відкрив мінометний вогонь. Тоді мене й поранило.
Після поранення важко було. Але любов і підтримка коханої, те, що вона за кожної нагоди приїжджала, була поруч – і коли був на лікуванні у Вінниці, і згодом, коли в намаганні врятувати зір хоча б в одному оці мене перевели до клініки Філатова в Одесі, – це дуже допомагало і надихало. Отак разом і впоралися. Як продовжувати повноцінно жити, втративши зір? Головне – самому зрозуміти, що після травми життя не зупиняється і що треба шукати нові сенси, нові мрії, нове місце в соціумі. Треба продовжувати жити – і жити ще яскравіше, ніж раніше!
Фото: Іван. Джерело: Goodacity
Для мрії немає нічого неможливого!
Тому весілля з коханою, яке планували ще до мого поранення вирішили відсвяткувати так, як собі вимріяли, щоправда, на рік пізніше. Планували на осінь 22-го, а відсвяткували у вересні 23-го – бо до того були госпіталі, реабілітація, чекали, коли заживуть усі мої рани – щоб і наречений був гарним на весільних фотографіях, бо наречена завжди гарна, – сміється Іван. – Зараз ми уже півроку як сім’я.
Нині удома даю собі раду з усім, навіть із гаджетами на кухні. Освоїв голосові програми на телефоні, щоб самому, без допомоги, користуватися ним, опановую заново комп’ютер та ноутбук. Все можна осилити та освоїти, головне – бажання, – каже чоловік.Не розумію фрази «опустити руки». З постійно піднятими руками узагалі дуже незручно, – сміється. – Шкода, що більше не можу боротися зі зброєю в руках... Але хочу бути корисним тим, чим можу. Нині допомагаю волонтерам і побратимам закривати збори у соцмережах. І сам також доначу, щоправда, коли своїм знайомим волонтерам кажу – давайте, я вам скину кошти, вони такі відразу – ні-ні-ні, не потрібно, не дають розгулятися, – сміється.
Людей, які втратила зір на війні, досить багато – і суспільство має навчитися правильно реагувати на них, вміти адекватно спілкуватися. У мого побратима Владислава Єщенка, який також втратив зір на війні і після цього заснував благодійний фонд «Побачити Перемогу», є дуже гарна ідея про те, аби читати по школах лекції про інклюзію. Потрібно пояснювати дітям, що у суспільстві є багато ветеранів і цивільних із травмами, протезами і потрібно вміти адекватно поводитися у їх присутності і адекватно реагувати. Головне – запустити цей паросток толерантності, прищепити його ще з дитинства.
Фото: Іван. Джерело: Goodacity
Немає, мабуть, якогось одного універсального рецепту, алгоритму, як спілкуватися із тими, хто, захищаючи Україну, віддав власне здоров’я – у кожного свої «тригери»… Але є базові принципи: повага, прийняття, особистий простір. Із власного досвіду скажу – жалість пригнічує: коли людина в моїй присутності дає волю сльозам, починає причитати «як мені тебе шкода», – це не допомагає, а навпаки. Коли бачите, що це доречно – достатньо просто запропонувати незрячій людині свою допомогу, але не бути нав’язливим.
Нині Іван має власний блог в Instagram – надзвичайно «смачний» та колоритний, в якому він дегустує та розповідає про різні незвичайні делікатаси – тропічні фрукти та оригінальні смаколики з усього світу! Посилання на блог у коментарях: підписуйтеся – це дуже цікаво!«Ідея вести свій блог, а ще й такий екзотичний – в прямому та переносному значенні – виникла спонтанно, – розповідає чоловік. – Якось до нас у гості приходила мама Владислави і принесла нам кілька екзотичних фруктів. Вони у нас лежали-лежали, а тоді я й кажу дружині – а давай, я спробую зняти з ними цікаву дегустацію. Відзняли кілька відео, почали їх викладати в мережу – люди почали відгукуватися, мовляв, цікаво, їжте ще, – сміється… А потім люди стали відправляти посилки з різними смаколиками – проведіть дегустацію ось цього, а як вам ось такий продукт, і так нині це і триває надалі… Потрібно уже, бачу, на довгий формат розширювати мої дегустації… Може, згодом і готувати розпочну – чом би й ні? Буду вчитися і пробувати! Цікавих планів ще багато…
З перших днів на фронті носив з собою український прапор і говорив: «Хлопці, будемо його на кремль вішати», – усміхається Іван. – Втратив два прапора – перший у Мощуні, і а другий на Донецькому напрямку – там узагалі всі мої речі усі втрачені були… Але нічого – на день нашої перемоги знайду прапор, з яким вийду на вулицю і буду святкувати з усіма!».
Як повідомляв MYNIZHYN, Юрій Василенко – чернігівець та боєць 105-го прикордонного загону імені князя Володимира Великого. До повномасштабної війни хлопець займався творчістю: виступав з театром тіней. Відвідав понад 20 країн світу та займався фотографією. "На війну я хотів ще з 2014 року, та тоді не склалося. 24 лютого 2022 року я не вагаючись пішов добровольцем. Я не міг залишити могили рідних на своїй землі", – каже військовий. Після звільнення Чернігівщини його підрозділ служив на кордоні. Згодом їх відправили на Донбас. Саме там, як каже Юрій, "синдром недороблених речей" від нього відступив. Про історію Юрія можна почитати за посиланням.
