Його серце відкрите для кожного, хто звернеться за порадою, а незмінна життєва позиція – допомагати усім, кому можеш, – багатьох підтримала у складних ситуаціях і врятувала не одне життя.
Наш сьогоднішній гість рубрики #Обличчя_громади_Ніжина – відомий ніжинець, настоятель Кафедрального Собору Всіх Святих, капелан, волонтер, почесний громадянин Ніжина, народний герой України Сергій Чечин, — пише Ніжинська міська рада.
— Ким Ви себе перш за все бачите у житті?
— Людиною. Людина – Боже творіння, вона Богом покликана творити добрі справи на землі. Саме для цього я прийшов на землю і в Українську церкву.
— Ви вже вписали своє ім’я в історію нашого міста. Вас знає практично кожен ніжинець, а Собор Всіх Святих завдяки Вашій діяльності став місцем сили і джерелом енергії для містян. Якою була Ваша дорога до Бога?
— Я киянин, жив у самому серці столиці – на Лютеранській вулиці у Печерському районі. Мої батьки – робітники, вони були незрячі, тож ростити мене із сестрою їм було нелегко. Моя мама інколи водила мене на службу до Володимирського собору, але там мені, як і більшості дітей, було нудно, а довгі богослужіння, до того ж старослов’янською мовою, були нецікавими і незрозумілими. Усе змінилося, коли мені було 17 років. Це сталося напередодні Пасхи. Я йшов повз собор і чомусь зайшов поставити свічку, адже чув від мами, що так треба робити. Саме в цей час усі присутні в церкві співали «Вірую», це була дуже велична атмосфера, яка мене вразила. Я вирішив залишитися послухати, і в кінці служби знову всі люди разом заспівали «Отче наш»... Саме тоді вперше затримався у храмі, а після цього моя душа вже потребувала ходити до нього, відчувати Божу присутність і молитися.
Я дуже любив подорожувати. Отримав відповідну освіту і працював провідником пасажирських вагонів міжнародного сполучення, їздив до Німеччини, Югославії, Румунії, Чехословаччини. Це була дуже престижна професія, але бажання служити Богу переважило, дружина також мене підтримала у цьому. Тож 1993 року, коли мені лише 24, я звільнився з роботи і вступив до Київської духовної семінарії. У цей час Українська Православна Церква активно розвивалася, її популярність серед українців ставала все більш відчутною. І я хотів долучитися до неї і нести слово Боже людям. Навчання у духовній семінарії триває 4 роки, але я закінчив її екстерном за 3 роки. Потім продовжив освіту в Київській духовній академії.
— То як же Ви опинилися у нашому місті?
— Однокурсники розповіли, що у Ніжині є Собор Всіх Святих, у якому немає священника, і запропонували поїхати до нього, щоб там, на місці, усе побачити й вирішити. Мої друзі-священники мене сюди привезли, я подивився на храм і вирішив з Божим промислом відновити його. Зазначу, що за собор ми ще певний час боролися і з міською владою, і зі священниками Московського патріархату. Храм був закритий, і нас до нього не допускали. Але нам усе вдалося, і вже у грудні 1994 року я відслужив першу службу в Соборі Всіх Святих на посаді її настоятеля.
Це кафедральний собор УПЦ – головна церква у місті, у ній розташована кафедра нашого єпископа. Він носить титул єпископа Чернігівського та Ніжинського і має два собори, два центри: у Чернігові – Катерининська церква, у Ніжині – Собор Всіх Святих. Чому саме назва «собор»? Коли проходять богослужіння на великі свята, приїжджає єпископ і разом зі священниками соборно, тобто спільно, звершує богослужіння.
— Хто Вас підтримував у ці найважчі перші роки відновлення храму?
— Приїхавши до міста, я познайомився з релігійною громадою цієї церкви, яка складалася переважно з просвітян, викладачів Ніжинського педагогічного інституту. Окрему велику подяку хочу висловити подружжю Астаф’євих, Марії і нині покійному Олександру. Тоді мене, молодого, дуже підтримав інститут, саме освітяни та інтелігенція Ніжина.
— Із чого розпочалася Ваша діяльність у Соборі Всіх Святих?
— Із молитви, з разового богослужіння. Спочатку ми отримали дозвіл провести богослужіння на свято Введення Пресвятої Богородиці, потім – на святого Миколая, щоб привітати діток. А невдовзі ми вже з храму не виходили. З понеділка до п’ятниці я навчався у семінарії, а по суботах і неділях проводив богослужіння українською мовою. До нас відразу почало йти багато людей. Чому? Кожна душа людська шукає свого творця. Навіть ті, хто не ходить до церкви, прагнуть його знайти. Але їхній шлях, як правило, дуже довгий, тому що вони спочатку здобувають матеріальні блага, і лише коли розуміють, що не це головне, починають шукати Бога.
— Зараз Собор Усіх Святих – це перлина нашого міста. Як Вам вдалося облаштувати його?
— Усе це стало можливим завдяки коштам і допомозі звичайних парафіян, велику роль відіграла релігійна університетська громада, ніжинські митці, які звершили цей унікальний іконостас. Спроєктував і намалював його ніжинський талановитий майстер Олександр Іванович Кошель. Ми продовжуємо співпрацю з ним, і зараз він готує проєкт іконостаса для нашої церкві Святого Архістратига Божого Михаїла. Дуже хочемо повернути до життя цю церкву. Якби знайшовся меценат, котрий би допоміг відновити її, то він би створив собі пам’ятник нерукотворний і записав своє ім’я історію Ніжина і нашого регіону.
Кожен, хто був у нашому соборі, може підтвердити, що Олександр Іванович має неповторний стиль, який робить його іконостаси унікальними за красою і майстерністю. Тож не дивно, що він став переможцем конкурсу на проєкт іконостаса для Софійського Собору в Києві. Ми пишаємося нашим земляком і чекаємо на його чергові мистецькі шедеври.
Із 2014 року Собор Усіх Святих став волонтерським хабом, який уже 10 років надає допомогу нашим захисникам. Чому Ви не залишилися осторонь, а вирішили допомагати, адже побутує думка, що церква відсторонена від держави і не має втручатися у її справи?
Не буде у нас справжньої української церкви – не буде й української держави, а якщо не буде справжньої української держави, то зникне й справжня українська церква. Ми пов’язані і маємо підтримувати одне одного. Єдине застереження – ми не повинні втручатися у справи одне одного, але зв’язки між нами є, і церква духовно впливає на політику.
Я громадянин України, тому не можу стояти осторонь і дивитися на те, що відбувається у моїй державі. Активно діяти ми почали з Майдану. Коли у столиці стали розгортатися ці страшні події, я попросив у ніжинців допомогу, ми завантажили автобус і відвезли необхідні речі й медикаменти у Михайлівський Золотоверхий монастир, на території якого у церкві Іоанна Богослова робили операції постраждалим.
Далі була окупація Кримського півострова і блокування наших військових частин. Ми розуміли, що українським воїнам там дуже складно. Ніжинська громада оперативно зібрала кошти, і вже наступного дня ми разом з хлопцем – кримським татарином поїхали потягом до Сімферополя, а звідти вирушили до с. Перевальне. Уже там, на місці, ми купили і передали нашим військовим медикаменти і речі, яких вони потребували. Ці кілька днів ми жили в отця Івана, настоятеля місцевої церкви Київського патріархату (через деякий час російські священники і козачки цю церкву в нього просто відібрали). Коли поверталися назад, вокзал у Сімферополі уже був заблокований. Мене кримські татари якимись манівцями завели в потяг, і я зміг виїхати назад.
— Потім розпочалася війна на Сході України. І Ви знову в вирі подій… Що запам’яталося з цих перших поїздок на фронт?
— Почали думати про допомогу військовим, коли почали формуватися 13-й і 41-й батальйони тероборони. На той час матеріальне забезпечення військових було недостатнім, і ми надавали їм допомогу від їжі і цигарок до спальників і одягу. Спочатку я відвідав наших хлопців у Десні, наступного дня вони вирушили на Схід, а через два дні – і я слідом за ними.
Багато хто з них був невіруючим, але присутність священника їх дуже підбадьорювала. Коли я приїхав у 13-й батальйон, вони стояли за 400 м від російського кордону. Після першого обстрілу їх позицій один хлопець, командир взводу, сказав мені: «Батюшка, я невіруючий, але я весь цей час повторював: «Господи, помилуй». І мої хлопці теж молилися». У складній ситуації людина завжди шукає захист. Ці два слова, звернені до Бога, – вже молитва, хай навіть дуже коротенька, вона допомагає і надає сил.
— Як з’явився інститут капеланства? Чому і коли стали капеланом?
— Під час війни, коли навколо смерть і небезпека, воїни потребують духовної допомоги. Я це розумів, відчував внутрішню потребу вселяти їм віру й упевненість, тому з перших днів збройного конфлікту перебував поряд із військовими. Спочатку священники діяли як волонтери, потім Патріарх Філарет благословив цю ініціативу, щоб створити капеланську службу, і з 2016 року ми стали їздити на ротації централізовано. Офіційно у мене чотири ротації: дві – у Луганському і Донецькому прикордонних загонах, ще дві – у лавах ЗСУ в 30-й механізованій бригаді.
У посвідченні капелана написано: «Особа, яка йде за Збройними Силами України». Ми не маємо права брати зброю до рук, але у нас є Боже слово, віра і молитва. Ми воюємо разом із ЗСУ, але у духовній сфері, тому й носимо військову форму, яка до того ж дає нам певну безпеку. Священнослужительі серед військових – бажана ціль для російських снайперів, і якщо капелан потрапляє у полон, то він має велику ймовірність там загинути. Наш ворог розуміє, що священник дає моральну й психологічну підтримку, котра багато значить на фронті, тому маємо таке ставлення до нас.
— Чи рахували кількість поїздок на фронт? Це сотні?
— Ні, вже більше тисячі. У 2014–2016 роках їздили до військових двічі на тиждень, після 2016 вже менше, десь раз на тиждень, а зараз в середньому двічі на місяць. На сьогодні значних проблем із харчуванням немає, ця проблема знята майже у всіх підрозділах, тому в основному закриваємо потреби у дронах, тепловізорах, іншому обладнанні.
— Чи боялися Ви колись?
— Звичайно. Відчуття страху на війні присутнє завжди, просто зараз воно вже стало звичним. Дуже страшно було під час перших поїздок, але я знаю, що на все воля Господа, і щоб перебороти це відчуття, потрібно довірити себе Богові. Але це зовсім не означає, що не потрібно реагувати на загрозу власній безпеці. Ось зараз ми їздимо на Херсонщину в Антонівку. Там дуже часті обстріли, а місцеві жителі стоять на зупинках і вже взагалі не реагують на них… Ми всі вже втомилися боятися. Але відчуття страху Бог дав людині саме для того, щоб вона зберегла своє життя, це своєрідний запобіжник від смерті. Тому ним не можна нехтувати.
— Чи траплялися за цей час критичні ситуації, коли Ви реально могли загинути?
— Так, п’ять разів складалося все саме так, і лише з Божою допомогою нам вдалося залишитися живими. Згадався епізод, коли ми разом з Юрієм Хоменком у складі колони везли допомогу нашим захисникам у Луганський аеропорт, де 2014-2015 роках ще не було чіткої лінії оборони. Під час зворотного шляху наша машина зламалася. Ми їхали на першій передачі невідомими дорогами і не знали, на чий блок-пост натрапимо. Але нам пощастило залишитися живими й неушкодженими.
— До вас часто приходять люди за порадою, з горем. Де Ви берете слова і силу?
— Так, звертаються з різними проханнями. Війна триває довго, ми дуже втомилися морально від похоронів військових, адже кожен з них нам болить. Їх дуже багато, і потрібен час, щоб відновитися. Мами і батьки воїнів плачуть однаково, переживаючи втрату, і в цей момент їх втішити важко. Але треба. І слова приходять самі. Я не можу цього пояснити, але ця енергія з’являється нізвідки. Господь її дає, коли бачить, що у мене вже нічого не залишилося.
— І останнє питання, яке, упевнена, Вам ставили багато разів. Коли потрібно говорити про прощення і чи взагалі ми маємо про це думати?
— Я Вас розумію. Думка однозначна: ворогів треба прощати тоді, коли вони покаялися у своїх гріхах. Якщо ж цього не стається і ворог продовжує далі вбивати, то його спочатку треба зупинити, треба змусити його відчути, що він чинить неправильно. Ворог повинен побачити свої злі справи, усвідомити жахливість цих дій і покаятися. Лише тоді можна його простити. Боротися за своє потрібно однозначно, зло завжди треба зупиняти.
Як повідомляв MYNIZHYN, "Починалося все з віри, починалося все з нашої молодої держави. І були люди які вірили що наша українська держава відбудеться і у цій державі мусить бути єдина помісна українська православна церква", - Отець Сергій Чечин.
Фото з колажу: Nizhyn City
