Закоханий в історію Ніжина незвичний екскурсовод, до якого записуються у чергу, – саме так відгукуються про гостя рубрики #Обличчя_громади_Ніжина наукового співробітника Ніжинського краєзнавчого музею Романа Авраменка. Чим особливий наш гість і як його життєвий досвід допоможе у хвилини зневіри, дізнавайтеся у матеріалі.
Закоханий в історію Ніжина незвичний екскурсовод, до якого записуються у чергу, – саме так відгукуються про гостя рубрики #Обличчя_громади_Ніжина наукового співробітника Ніжинського краєзнавчого музею Романа Авраменка.
Чим особливий наш гість і як його життєвий досвід допоможе у хвилини зневіри, дізнавайтеся у матеріалі, — пише Ніжинська міська рада.
— Ви єдиний в Україні екскурсовод із білою тростиною. Як гості нашого міста реагують на такого незвичного гіда?
— Усіх відразу лякає моя тростина, а перша реакція – шок і нерозуміння, як вести себе з незрячою людиною, чого від неї очікувати. Вони намагаються мене уберегти: «Обережно, тут ямка, там калюжа». Але ж я весь свій маршрут, кожну табличку і напис знаю напам’ять, для мене кожна ямка тут рідна, кожен стовп знаю на ім’я. Зазначу, що донедавна ставлення до людей з особливими потребами було досить байдужим і не дуже позитивним, переважали дві емоції: жалість і байдужість. А обидві ці емоції нам не потрібні. Війна багато що змінила, суспільство стає більш толерантним і терпимим, тому що більшість усвідомлює: сьогодні ти і твої близькі здорові, а завтра уламок ракети або куля може зруйнувати щасливе життя... Зараз набагато більше людей пропонують допомогти або підвезти на машині. Радий, відчуваю ці позитивні зміни.
Також хочу зазначити, що раніше я вважав Ніжин не дуже інклюзивним. Після відвідин інших міст моя думка змінилася. Порівняно з ними ми лідируємо, у Ніжині поступово впроваджуються позитивні зміни у цій сфері, і цю роботу треба продовжувати. На жаль, війна триває, тому людей, які матимуть потребу в інклюзивному середовищі, ставатиме більше. А жити у місті має бути зручно усім.
— Чим був зумовлений Ваш вибір професії?
— Проблеми із зором у мене з дитинства, тому, закінчивши перший клас у рідному селі Берестовець на Борзнянщині, продовжив навчання в Київській школі-інтернаті для сліпих дітей №5 ім. Я.П. Батюка. Був дуже непосидючим, активним, відвідував багато гуртків, але енергії все одно мав забагато, тому стабільно двічі на місяць мене викликали до директора на розмову.
Саме в цей час я захопився історією. У школі проводилася постійна й активна соціалізація вихованців, тож ми практично щотижня вирушали на різноманітні екскурсії містом. Завдяки цьому я відвідав, мабуть, усі музеї, які були столиці, і в них мене завжди бентежила заборона навіть торкатися руками експонатів, про які нам розповідали. А для людей із вадами зору руки – це очі. Саме тоді у мене, шестикласника, з’явилася мрія – стати істориком, щоб отримати можливість працювати в музеї і мати вільний доступ до його експонатів, тримати і відчувати їх у руках. У думках я вже уявляв себе на роботі в Національному музеї історії України у Другій світовій війні.
— Робота історика-музейника передбачає проведення екскурсій. Чи були готові Ви до цього?
— Звичайно. У мене таке сприйняття: кожен з нас – це просто людина, і не потрібно нікого підносити високо й думати, що хтось із нас особливий. Саме тому в мене немає остраху перед людьми, ким би вони не були, і мені легко працювати у цій сфері. Перший досвід екскурсовода отримав під час навчання. У школі-інтернаті є музей Якова.Батюка, і я проводив екскурсії нашим гостям і спонсорам, як зараз кажуть, на волонтерських засадах. Чому? Було цікаво, було класно, ти розповідаєш, як кажуть, «умнічаєш»... У шостому класі я почав готуватися і вивчати матеріал, а з 7-го і до завершення навчання проводив екскурсії.
— Соціалізація людей із вадами зору – відповідальний процес. Хто найбільше Вам допомагав?
— Велика подяка батькам, які не побоялися мене, маленького, відпустити від себе. Завдяки цьому я рано став самостійним, звик долати труднощі, і це дуже допомагає мені у житті. Вже з 14-річного віку я сам їздив на навчання. А це шлях на автобусі від села до Ніжина, а вже потім з вокзалу електричкою до Києва. Зараз дивлюся на себе (а мені майже тридцять років) і розумію, що свою дитину я б саму не відпускав. А мої батьки змогли це зробити і цим відкрили мені шлях у майбутнє.
Окрема подяка школі-інтернату, яка навчила повноцінно жити і вірити у себе. Я прихильник того, щоб діти зі зниженим зором навчалися у таких спеціалізованих закладах. Отримані в інтернаті навички дуже допомогли у житті, я був готовий до реальності і самостійного життя набагато більше, ніж мої однолітки. Коли я вступив до вишу й оселився у гуртожитку, то був шокований, наскільки несамостійними були практично всі першокурсники.
— Після закінчення школи Ви зробили перший крок до здійснення мрії – вступили до Ніжинського державного університету імені М. Гоголя. Чим був зумовлений вибір навчального закладу?
— До вступу готувався самостійно. У той час були проблеми із аудіоматеріалом, але мені пощастило знайти гарний аудіокурс з історії України, який мені дуже допоміг. Вступ мав свої особливості. Я писав ЗНО, але все одно обов’язково мав складати екзамен у вишах з цих самих трьох предметів уже усно. Крім Ніжинського університету, де я обрав для вступу спеціальність «Історія і правознавство», заяви подав ще до Київського столичного університету імені Бориса Грінченка і Чернігівського національного педагогічного університету. Але ті два виша були абсолютно не зацікавлені в мені і не готові до співпраці з такою категорією студентів. У першому мені дали тести для заповнення, посадили на стільчику в коридорі і залишили самого, у другому приймальна комісія висунула вимогу всі письмові документи для вступу оформлювати самостійно, хоча я їм сказав, що сам це зробити фізично не можу.
У Ніжині ж склалося все. Мені допомогли оформити документи, за руку привели в аудиторію, де я мав складати екзамени. Усе відбувалося відповідно до норм: викладачі-екзаменатори представилися і ознайомили з алгоритмом дій, я відповідав на поставлені питання, вони записували мої відповіді, а потім озвучили їх мені для перевірки й уточнення. Я розписався для підтвердження правильності записаного, і за пів години мені озвучили бали за екзамени, пояснивши, що я можу у разі незгоди подати скаргу і перескласти. Уся ця процедура була юридично грамотною, позитивною і тактовною, хоча, як я потім дізнався, для них це був перший досвід вступу студента із порушеннями зору. У підсумку вступив на бюджет на омріяну спеціальність.
Дуже вдячний Ніжинському вишу за отриману якісну освіту. Викладачі профільних предметів – команда фахівців своєї справи – дали мені необхідну професійну базу в повному обсязі. Під час навчання полюбив археологію, щоліта їздив на археологічні дослідження.
Романтика, палатка, багаття, пісні під гітару… Також подобалося працювати в археологічній лабораторії. Після закінчення бакалаврату вступив до магістратури на спеціальності «Історія та археологія» та «Менеджмент в освіті», які закінчив із відзнакою. На жаль, в цей період навчання проблеми із зором дуже загострилися, сталося відшарування сітківки. Через це я втратив перший шанс влаштуватися на роботу в Ніжинський музей, де саме була вакансія.
— Розкажіть про своє знайомство з нашим містом.
— Через Ніжин я їздив на навчання до Києва, і він для мене був чужим. А відкрився абсолютно по-новому і став рідним, коли я почав тут навчатися. Перша емоція після 10 років життя у Києві – шок від спокійного ритму життя, де ніхто нікуди не поспішає, немає заторів й усюди і завжди можна встигнути. Це мені зайшло. З другого курсу я почав подорожувати Україною і тоді побачив ще одну перевагу Ніжина – з нього можна виїхати практично без проблем у будь-який куточок України. Це також додало йому шарму. Ніжин відкривався поступово, щоразу якась нова грань або цікавинка... Дуже вдячний археологічним розкопкам, під час яких дізнавався про Ніжин багато нового та цікавого.
— Як здійснилася Ваша мрія працювати у музеї?
— Після закінчення навчання світ мене трохи стукнув по голові: я став шукати роботу і зрозумів, що усім потрібні сильні та здорові працівники. Після тривалих пошуків став займатися транспортною логістикою. Робота онлайн, 24/7 у телефоні, у магазин за продуктами ходив уночі, тому що вдень не було часу це зробити, жодної творчості і розвитку… Я звернувся до директора музею, мого викладача під час навчання Дудченка Геннадія Миколайовича, а через два тижні вже став науковим співробітником Ніжинського краєзнавчого музею і нарешті отримав можливість тримати музейні експонати у руках (сміється).
— Наше старовинне місто приваблює тим, що може за один день подарувати безліч незабутніх вражень. Поговоримо про наших гостей, які їдуть до нас за цим.
— Дійсно, Ніжин – досить популярне туристичне місто. У 2021 році ми спостерігали бум охочих відвідати нас з усіх куточків України. Саме тоді були скасовані короновірусні обмеження, людям хотілося знову відчути себе вільними та отримувати яскраві враження. Географія відвідувачів дуже велика: всі області України (до речі, багато із Заходу України, але практично немає жителів із Житомирської області), Австралія, країни Південно-Східної Азії, Німеччина, Велика Британія, США, Франція. І це лише те, що я згадав.
Зима – мертвий сезон, навесні і влітку гостей стає більше, а топовий місяць для екскурсій – жовтень, коли Ніжин стає жовто-багряним, немає ні спеки, ні сильного холоду і люди вповні насолоджуються його красою. За жовтень 2021 року лише я провів більше 35 екскурсій. Але ж є й інші екскурсоводи… Тож можете уявити кількість охочих побачити Ніжин. На сьогодні потік туристів не зменшується, але я, наприклад, не беру більше 2-х екскурсій на день, оскільки під час тривог ми не працюємо і через це виникають обмеження у часі.
— Як Ви готувалися до цього виду роботи і кому провели першу екскурсію по місту?
— Робота екскурсовода – складна і відповідальна, вона вимагає постійного оновлення і поглиблення знань, пошуку цікавих фактів. Я регулярно заходжу на Google Академію і шукаю новий матеріал з тем, які мене цікавлять. Готуючись до цього виду роботи, я місяців три водив екскурсії своїм друзям. Вони від мене вже ховалися, навіть думав, що перестануть товаришувати зі мною (сміється). Обов’язково потрібно виговоритися, вивчити текст, налаштувати мовлення. А моя перша професійна екскурсія була індивідуальна, навесні 2021 року я її провів жительці Херсонської області.
— Ваша робота передбачає спілкування з людьми різного віку, уподобань і поглядів. Як обрати оптимальний стиль спілкування з ними і зацікавити їх?
— Найчастіше ми проводимо стандартну оглядову екскурсію з історії нашого міста. Туристи приїжджають до Ніжина спіймати емоцію, отримати кайф від його відвідин, тому прагну показати яскраве й самобутнє в його минулому і сьогоденні. У більшості випадків бачу, що вони цей кайф отримують. Моє бачення роботи екскурсовода – зрозуміти, за чим кожен прийшов на екскурсію, і дати їм те, на що вони очікують. Намагаюся подавати інформацію так, як це було б цікаво почути саме мені, і бути з екскурсантами на одній хвилі. Звичайно, кожна група вимагає свого підходу. За питаннями, які ще на початку розмови ставлять наші гості, вже можна зрозуміти рівень їх освіченості й зацікавленості певними питаннями, і я проводжу екскурсію, зважаючи на це.
Охочі щось дізнатися люди ставлять питання щодо всього, що бачать: «Чому на центральній вулиці лежать дерев’яні щити? – Це імітація дубової мостової. – Не схоже. – Тоді це імітація палуби корабля, адже навпроти розташований будинок мореплавця Юрія Лисянського. –
Чому на виконкомі висить прапор Німеччини? – Це прапор Ніжина, і смуга не чорна, а синя, яскраве сонце змінює її колір» і т. д. Через дві години роботи ти вже хриплий, але задоволений роботою.
Нещодавно проводив екскурсію гостям з Азії. Я усвідомлював, що їм важко зрозуміти історичний і культурний контекст нашої країни, тому намагався говорити зрозумілими для них словами і категоріями, шукав паралелі у їх історії. Розповів, що Україна була колонією
Російської імперії (вони – Великої Британії), козаків порівняв із дуже віддалено схожими на них індійськими сипаї, і це допомогло іноземцям сприймати матеріал.
Прагну розширювати можливості подання інформації. Для цього створив телеграм-канал, охочі з групи приєднуються до нього, і під час екскурсії вони у телефоні можуть бачити давні фотографії тих будівель, про які ми говоримо. Це, звичайно, посилює ефективність нашої розмови.
— Кілька запитань до Вас як історика. Чому в Ніжині так багато церков?
— Кам’яні церкви – ознака багатства міста, а Ніжин був саме таким. У давні часи було зовсім інше сприйняття релігії, церкву відвідували щодня, як зараз супермаркет. Можна провести паралель із сьогоденням: ті, хто тоді не ходив до церкви, схожий на сучасну людину без мобільного телефона. А кожна церква – це приход, це люди, які жертвують гроші. Тож усі приходи Ніжина були багаті й давали кошти на будівництво нових кам’яних церков на місці старих дерев’яних. До того ж населення міста зростало, відповідно збільшувалася кількість приходів, які прагнули збудувати свою церкву.
Можу надати й містичне пояснення. Ніжин розташований на Смолянських болотах, а болото у християнській релігії – нечисте місце. Тож ніжинці будували церкви, адже земля під ними і навколо освячена. А чим більше церков, тим більше освяченої землі.
— Який Ваш найулюбленіший період в історії нашого міста?
— Я дуже люблю історію Ніжина ХІХ – початку ХХ століття. Тоді це було маленьке провінційне містечко з великим інтелектуально-культурним потенціалом. Це стало можливим завдяки Гімназії вищих наук. Ніжин – єдине в Україні повітове (не губернське) місто, яке мало свій вищий навчальний заклад. І саме наявність Гімназії як осередку освіти стимулювала розвиток міста. У цей час у Ніжині діяли театри, бібліотека, інші навчальні заклади спеціальної і професійно-технічної освіти. Залишки старого багатства, коли Ніжин був величезним торговельним містом і центром найбільшого козацького полку Гетьманщини, наклали відбиток на менталітет його жителів: вони були й залишаються гордими та незалежними.
— Яка історична будівля нашого міста найбільше Вас захоплює?
— Я закоханий в Успенську церкву. На мою думку, це була найкрасивіша церква Ніжина, і мені щемить у грудях, що цієї краси вже немає. Так сталося, що якась купка можновладців вирішила її знищити. Церкву підривали двічі. Після першого підриву у 1930-х роках вона 20 років простояла зруйнованою, а у 1950-х була знищена остаточно. Зараз на її місці розташована будівля податкової державної інспекції. Серед нерелігійних будівель люблю будинок Ніжинського дворянського зібрання, який був зруйнований фашистами під час окупації міста.
Хотілося б почути кілька слів про роботу Ніжинського краєзнавчого музею, де Ви працюєте.
Зараз взагалі змінюється вектор роботи музеїв, вони позбавляються офіціозу й сухості. Наш музей перетворюється на інтерактивний простір, де ми всі передаємо відвідувачам свої знання й уміння у цікавому й доступному форматі, паралельно ознайомлюючи з історичними фактами і українськими традиціями. Пропонуємо майстер-класи з народних ремесел, малювання на камінні, археологічну пісочницю тощо. І таке вивчення історії через руки і дії дуже просте й доступне, діти це легко сприймають та запам’ятовують.
— Що допомагає Вам іти по життю?
— Я завжди собі кажу: «Не ний! Є люди, яким набагато гірше». У кінці червня ми з коханою одружуємося. Починається новий етап мого життя, на який я маю багато планів і сподівань. У мене не найбільша біда, яка може бути, тому треба просто жити – і все буде окей.
Як повідомляв MYNIZHYN, "Вони хочуть отримати території, і це буде мертва зона": сержант ЗСУ Максим Білоусенко з Ніжина про хвору фантазію росіян.