Ми познайомились із Максимом Білоусенком задовго до повномасштабної війни, коли він працював у Державному бюро розслідувань. І тоді здебільшого ми говорили про злочини, які вчиняли топпосадовці. Тепер же говоримо про ті жахіття, які коять на нашій землі російські військові. Бо зараз він служить у складі 135 батальйону 114 окремої бригади територіальної оборони і бачить усе це на власні очі, пише Цензор.НЕТ.
А також про тих, хто досі вважає, що ця війна їх не стосується, і тихо намагається пересидіти мобілізацію.
"Одна відома журналістка зняла відео про наш підрозділ, де охрестила його "Конча-Заспа", бо він по-своєму унікальний"
– Ти з перших днів наступу рф пішов у територіальну оборону, зараз – на Донбасі. Хоч, коли створювались підрозділи територіальної оборони, казали, що ті, хто туди приєднається, захищатиме рідне місто чи село. Але війна внесла свої корективи. Не пожалкував, що пішов добровольцем?
– Коли розпочалася повномасштабна війна, територіальна оборона формувалася на рівні громад, як, наприклад, це було у нас в Обухівському районі Київської області. Люди спочатку об’єднувалися в добровольчі формування територіальних громад. Тоді ніхто не розумів, як правильно це робити. Я, як заступник голови Феодосіївської територіальної громади, цим займався. Нам дзвонили депутати, місцеві мешканці, які хотіли долучитися. Очолив наше ДФТГ один з місцевих мешканців – колишній заступник голови НАБУ Анатолій Новак. Потім до нас почали підтягуватися члени нашої і сусідньої громад, які теж багато років працювали в правоохоронних і інших державних органах. Серед яких і діючі судді, генерали, народні депутати та інші високопосадовці. З деякими саме тоді і познайомився. Дзвонить мені невідомий номер, як виявилося потім - це був Микола Литвин – колишній голова Державної прикордонної служби. Чутно було погано, тому, коли він представився, перепитую: "Хто, хто?". Повторює прізвище і каже: "Ви про мене в Гуглі прочитайте, потім передзвоните".
– Прочитав?
– Звісно (посміхається, – авт.). Іронічна була ситуація. Хоч по великому рахунку тоді нам усім було не до сміху. Ми готувалися до оборони та намагалися по максимуму координуватися.
Коли Київщина, Чернігівщина, Сумщина були звільнені, постало питання, що робити далі. Повертатися до цивільного життя чи вступати до лав ЗСУ. Порадився із сім’єю і пішов служити. І не я один з нашого ДФТГ, хто вирішив приєднатися до Збройних сил.
Перший виїзд нашого батальйону був у Бахмут. А коли ми з нього вийшли, одна відома журналістка зняла відео про наш підрозділ, де охрестила його "Батальйон Конча-Заспа" (посміхається, – авт.). Бо він по-своєму унікальний. Тут є доволі унікальні люди, зі зв’язками, посадами, які до повномасштабки проживали в одному з елітних районів Київської області. Люди, в яких троє дітей і вони мали підстави уникнути мобілізації. Тобто мали усі підстави бути законними "ухилянтами", але натомість усі стали на захист своєї країни і вже третій рік продовжують її захищати.
– Що побачили в Бахмуті, коли приїхали туди вперше?
– Руїни, підвали, сирість, темрява. Це був мікрорайон "Новий", поруч відомого літака, де наш батальйон тримав оборону. Можливо, ти пам’ятаєш відео, яке завірусилося в мережі минулого року, де видно, як росіяни обстрілюють фосфорними боєприпасами багатоповерхівки. Його знімала наша аеророзвідка дронами.
Коли їхали на схід, розуміли, здавалося, що знаєш, що робитимеш, що на тебе очікує і нібито морально налаштований. Хоч, коли вперше, вискочивши з машини, біжиш по грязюці в підвал, то думаєш: "Оце так приїхали" (посміхається, – авт.).
Ми були в Бахмуті зі 128-ю бригадою, вони визначали завдання. Наші підрозділи займали оборону у визначених будинках, мінували інші, в які міг потенційно зайти ворог.
Потім був Часів Яр, Кліщіївка, там не набагато краще, ніж у Бахмуті.
– Ти сказав, що серед ваших бійців чимало правоохоронців. Ти теж певний час працював у правоохоронній системі. Тобто навички користування зброєю у вас були. Але не було бойового досвіду. Наскільки важко було адаптуватися до перебування в бойових умовах? Не було відчуття, що заклякли і не знаєте, що робити?
– Від початку війни в батальйоні формувалися зведені роти, які виконували завдання на фронті починаючи з весни 2022. Більшість бійців – це люди, які уже мали бойовий досвід на той момент та учасники війни з 2014 року.
Також у нашому батальйоні приділяється чимала увага підготовці особового складу. Улітку 2022 року до нашого батальйону долучились американці – ветерани війн в Ірані, Афганістані. Серед них був і Ніколас Маймер, ім’ям якого зараз названо наш навчальний центр. Він загинув у травні минулого року у боях за Бахмут.
Ніколас присвятив Збройним силам США 20 років свого життя. Після завершення служби переїхав до Польщі, де викладав англійську для дорослих і працював діджеєм. А коли почався повномасштабний наступ росії, вирішив приїхати в Україну, щоб допомагати нашим Силам оборони в боротьбі з окупантами.
Вони багато чому навчили бійців нашого батальйону. Не було такого, що приїхали, завмерли і дивимось один на одного, не знаючи, що робити. Хлопці знали як їм потрібно було працювати.
– Тоді в Бахмуті ще залишалися цивільні люди? Яким було життя міста?
– Наші бійці бачили в підвалах невелику кількість людей, які не хотіли виїжджати. Я не знаю, що тримає людей у таких умовах і примушує свідомо наражатися на небезпеку. Те саме в Часовому Яру. Іноді читаю в новинах, що був "прильот" у будинок і загинула людина. Думаю, а як вона там загалом виживала. Ми були там рік тому, вже тоді майже всі багатоповерхівки були вщент зруйновані. Їдеш містом, світла немає, деінде натрапляєш на працюючий генератор. Людей ми зустрічали здебільшого, коли вони десь збиралися, щоб отримати гуманітарку.
– Може вони просто не мають, куди їхати.
– Все ж є якісь волонтерські організації, люди, які можуть допомогти.
– Пам’ятаю Бахмут ще до великої війни, це було красиве, затишне місто.
– Коли він називався ще Артемівськ, мій батько там військову службу проходив. А в 2014-му ми з друзями возили туди волонтерку. Пам’ятаю, як якось приїхали ввечері в Бахмут. Здавалося, що місто завмерло: вікна забиті, світло не горить. Людей на вулицях немає.
Звичайно, що із часом ситуація вирівнялась і воно ожило, але перше враження було таким. Ми тоді заїхали до наших хлопців, які перебували на той час у військовій частині, віддали все, що привезли, і поїхали звідти. Тоді навіть не думав, що із часом доведеться сюди повернутися. Ще й за таких обставин.
"Усі, хто вважає себе чоловіком, має взяти до рук зброю і йти воювати"
– В одному з недавніх дописів заступника командира Третьої штурмової бригади Максима Жоріна читала, що він оцінює ситуацію на фронті як найбільш загрозливу від початку повномасштабного вторгнення і звертає увагу на те, що у 2022 році на територію України вторглася "несучасна російська армія, "чмоні" та недостатня кількість офіцерів з бойовим досвідом". Але сьогодні, за словами Жоріна, воює зовсім інша армія, бо росіяни вчаться та розвиваються. Ви це теж відчули? Змінилася поведінка, тактика росіян?
– На полі бою кожна зі сторін намагається всіляко дегуманізувати ворога. Звідти усі ці "чмоні", орки тощо. Але коли вони на початку наступу заходили, то певно дійсно розраховували, що їм все легко і швидко вдасться. До такої відсічі, яку вони отримали від Збройних сил і до супротиву населення вони не були готові.
Коли ж стало зрозуміло, що швидко не буде, почали, як вчить військова наука, окопуватися, будувати кількаярусні бліндажі, і приділяти увагу підготовці. Бо не все вирішують КАБи і високоточна зброя. Має бути і підготовлена піхота. Проте у них не змінилося ставлення до своїх бійців, вони їх не шкодують, так само масово кидають на штурми. Бойові дії загалом, як синусоїда. То вниз пішла, то вверх. Перевага то на нашому боці, то на їхньому. Сподіваємося, що незабаром будуть більш позитивні новини з фронту.
– Що найважче в такій позиційній війні?
– Не знати, коли це все закінчиться і ти повернешся до родини та друзів. Важко читати новини, де обговорюють, що комусь співробітники ТЦК вручили повістки, і цей хтось тікає, а його "пакують"… Чи про те, що тіло чергового потопельника знайшли в Тисі, а на кордоні затримали "ненароджених для війни".
Ти обмежуєш своє спілкування з рідними, близькими. Бо свідомо прийняв рішення воювати за свою країну, а там хтось думає, як тікати чи як ховатися. Це демотивує.
– Ти добре знаєш, що таке інформаційна політика. Як, на твою думку, можна мотивувати тих, хто ще не на фронті, щоб вони не чекали, коли їх "пакуватимуть", а добровільно, як ви в 2022-му, пішли воювати?
– Усі, хто вважає себе чоловіком, має взяти до рук зброю і йти воювати. Кожен, хто за станом здоров’я не може воювати на передовій, все одно може знайти собі місце в армії, щоб бути корисним державі, яка воює. А не ховатись і говорити, що "ця війна мене не стосується". І на це, на мою думку, має бути спрямована інформаційна політика держави.
– Чула від знайомих, що деякі жінки ховають чоловіків удома, сподіваючись, що ті тихо пересидять мобілізацію, якщо не виходитимуть на вулицю. От мені цікаво: хто піде замість них? Жінки, які їх зараз ховають?
– Днями побратими мені скинули відео про дівчину, яка сидить десь у Європі і розповідає, яка вона класна, що їй потрібні чоловіки, побачення, стосунки. І типу розмірковує вголос: "Із ким мені зустрічатись в Україні? З прапорцями на кладовищі чи з мажориками з білими квитками?".
Уявляєш, як таке тригерить? Щодо твого питання, то сподіваюся, що до мобілізації жінок не дійде. Але чоловікам дійсно треба перестати за них ховатися.
Читаючи новини про війну, люди не бачать ще один її бік. Шпиталі і поранених. Рідний брат моєї дружини зазнав поранення під Авдіївкою. Дружина зараз поруч із ним у шпиталі в Дніпрі. Спілкуємося, вона каже: "Ти не уявляєш, скільки тут поранених. Скільки без рук, без ніг, із забинтованими головами…". Ніхто цього бачити не хоче, бо так налаштований людський мозок, що про сумне читати не хочеться.
У новинах люди шукають щось на кшталт: війна – це цікаво, наші завдали таких-то втрат ворогу, знищено то-то. Слава ЗСУ, а я пішов далі пити каву на Печерську. А що там відбувається з пораненими, як вони там лікуються, і головне – хто стане на їхнє місце, якщо вони вже не зможуть повернутися, про це ніхто не думає. Це питання взагалі не резонує в суспільстві.
Хоч кожен має розуміти, що рано чи пізно хтось має стати замість тих, хто зараз воює. Але розповсюджене "а давайте щось вигадаємо і вирішимо", аби тільки не мобілізували, поки що превалює.
Як на мене, ті, хто хотів піти до лав ЗСУ добровільно, це вже зробили. Так, можливо, коли ми стояли в чергах до військкоматів у 2022-му, думали, що через пів року все закінчиться і ми повернемося. Але треба усвідомити, що війна перейшла до затяжної позиційної фази на виснаження. Що ворог усе намагається знищити – нашу енергетику, нашу економіку, наші міста і села. Ми не знаємо, скільки ця війна триватиме. Та хтось має до того часу бути на фронті і виконувати свою роботу.
– Коли дивлюся, як росіяни вщент руйнують міста і села, не розумію, навіщо вони це роблять. Навіть, якщо вони захоплять якусь територію, що там робитимуть у подальшому?
– Наскільки я бачу, окрім Маріуполя, де вони трохи будинків побудували, більше ніяких картинок окупанти не показують. Я так розумію, їм нецікаво відбудовувати зруйновані міста і села. Через чиюсь хвору фантазію вони просто хочуть отримати території, і це буде "мертва зона". Тому їхня пропаганда бреше. Вони не звільняють, як кажуть, "людей Донбасу", вони все навкруги знищують, не шкодуючи нікого і нічого.
Коли ми усі свої землі звільнимо, нам знадобиться чимало сил і ресурсів, щоб повернути їх до придатного для життя стану. Розмінувати, очистити ґрунт. Але ми це точно маємо робити. Ми маємо все повернути і все відбудувати.
– Максиме, а що війна змінила у твоїх звичках? Чи з’явилося щось, чого не робив раніше?
– Раніше, ми щотижня планували з дружиною, як проведемо разом з дітьми вихідні. Тепер не знаєш, що на тебе очікує завтра. Ти просто робиш те, що потрібно, або те, що тобі скажуть. У перший час було доволі складно психологічно, але потім звик.
– Спортом займаєшся?
– Намагаюся тримати себе у формі: гантелі, планочка, коли є можливість.
– Скільки в планці стоїш?
– Хвилина і тридцять секунд. Це мало (посміхається, – авт.).
– Запитую про спорт, бо розумію, наскільки важке усе, що надягаєте на себе, і що відчуває спина. А як вберегти психіку на війні?
– Намагаєшся шукати позитив хоч у чомусь, без цього ніяк. Звісно, коли ти довго сидиш у підвалі – це важко. Добре, якщо він нормально облаштований. Бо це вдається не завжди. До речі, ми тепер з побратимами другий день народження святкуватимемо 6 травня. Дивом залишилися живі. Метрів за 20 від будинку, де ми були, прилетіла С-300. Життя заграло новими фарбами. Але ж живі. Ось тобі і позитив (посміхається, — авт.). От ти питала, що найважче на війні. Я б додав, що найстрашніше – це якщо виявиться, що ми усе робили це даремно. Не хотілося б, щоб про це усі з часом забули. Про загиблих, про поранених. Люди мають усвідомлювати, якою ціною усе це дається.
Авторка: Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
Як повідомляв MYNIZHYN, до тисячі пострілів з протитанкового гранатомета, близько тисячі пострілів з міномета та знищили дві роти росіян — так відпрацювала за дві ротації на Схід рота вогневої підтримки та мінометна батарея 164-го батальйону ТрО з Прилук. Українські військові показали журналістам Суспільному чим нищать противника, пригадали про перший бойовий досвід та розповіли про свою мотивацію. Детальніше — у матеріалі.
