Андрій Мокрецов — волонтер, громадський діяч, депутат Молодіжної ради Ніжинської ТГ у четвертому, п'ятому скликанні, студент НДУ імені Миколи Гоголя. У 2014 році після нападу РФ на Схід, був вимушений їхати разом з сім’єю з рідних країв. Журналісти MYNIZHYN поспілкувались з Андрієм стосовно подій, які відбувались, їх подальшого переїзду та адаптації.
Андрій Мокрецов — волонтер, громадський діяч, депутат Молодіжної ради Ніжинської ТГ у четвертому, п'ятому скликанні, студент НДУ імені Миколи Гоголя. У 2014 році після нападу РФ на Схід, був вимушений їхати разом з сім’єю з рідних країв. Журналісти MYNIZHYN поспілкувались з Андрієм стосовно подій, які відбувались, їх подальшого переїзду та адаптації.
— Розкажіть про своє життя до війни. Де ви жили? Чим ви займалися? Якими були ваші мрії та плани на майбутнє?
— До війни, яка почалась з окупації нашого краю, ми мешкали у містечку Петрово-Красносілля (неподалік Хрустального, Луганщина) на околицях якого знаходиться найвища вершина лівобережжя України. Навчались, працювали… Жили своїм життям. Мали власний погляд, подекуди наводили метушню на весь край, завжди й у всі часи любили Україну. Прогулюючись під зоряним небом ми мріяли подорожувати Україною і як би це зараз не звучало, але ця мрія здійснилась. 10 років тому ми вимушено покинули дім та почали "цікаву" мандрівку й життя з чистого аркуша.
Фото: Зруйноване житло на Луганщині
— Як війна вплинула на ваше життя? Коли ви вперше усвідомили, що вам доведеться покинути свій дім?
Війна підняла нас з місця і кинула у довгий вир, у якому ми тонули та знову випливали й так всі ці роки. Плакали у подушку доки ніхто не бачить, зранку знову прокидались і йшли далі. Стресували, а потім місяцями не виходили за межі лікарень. Думки про те, що доведеться покинути дім з’явилися десь у квітні-травні того вирішального року, але тоді не наважились поїхати не змогли пересилити та перейти межу до і після.
Потім було пекуче літо. До останнього чекали українську армію та синьо-жовтий стяг який майорів би на площі міста, але…
Потім був МН17, рейд 95-ї бригади (Забродського), бої за Луганський аеропорт, День Незалежності в коридорі на матрацах та з телефоном по якому транслюють парад з Майдану, гордість за нашу армію, «привітання» від росіян (обстріли міста), важкі ночі, 28 серпня.
Ніч була важкою, сумки були спаковані кілька днів тому, бабуся побігла у місто побачити, що залишилось після обстрілів (27 серпня українські війська намагалися зруйнувати блокпост бойовиків з використанням міномета, але всі міни лягли у поле поблизу. Тієї ж ночі бойовики влаштували провокацію, відкривши вогонь по міському ринку, щоб дискредитувати ту групу українських воїнів, яка ввечері намагалася зруйнувати їх блокпост. У наступні кілька днів бойовики влаштовували провокації, відкриваючи вогонь, ховаючись за будинками мирних мешканців, унаслідок чого вогнем у відповідь були спричинені незначні руйнування інфраструктури та загибель людей).
Фото: Андрій на теренах рідної Луганщини
— Що для вас означає дім?
— Дім… Цікаве і водночас важке запитання. Мабуть, до 2014 ми б не сильно навіть замислювались над цим, але дім насправді – це все! У нас в українців є така цікавинка – ми починаємо цінувати тоді, коли вже втратили. Зараз для нас дім – це спогади, смак абрикос, запах деревію, спів солов’я, теплі літні ночі, рідні, друзі, світлини та навіть абсурдні сімейні чвари, які були вдома.
[GALLERY-568]
— Що відбувалось на сході?
— Війна. Стандартна війна за методичкою росії.
Положення насправді було, як у пропагандистському радянському фільмі «Весілля в Малинівці». Багато чого вже усвідомлюємо й по сьогодні. Тоді ми, як і більшість розуміли одне – «Ми громадяни України, наша держава Україна, наша армія – ЗСУ» - і тому до останнього чекали звільнення. Знаємо, що багато, хто скаже чому ви не боролись, як в інших містах у 2022. На це б хотілося відповісти у стилі Ірини Фаріон, але не будемо. Боролися по різному хто як міг. Боролися до останнього так само як і в Херсоні. Блокували проведення псевдо референдуму 11 травня. Говорили українською.
Просто бути українцем і боротися за Україну там, де вільно майорить синьо-жовтий стяг, інша ж справа бути українцем в окупації росії, коли навколо кадрові військові РФ і ті, хто був найнижчою верствою населення отримав зброю в руки. Дуже гарно ті події описує книга Тамари Горіх Зерня «Доця». Вона важка, але її має прочитати кожен.
— Ваш переїзд, як це було? Які складнощі виникли у самому процесі?
— Було страшно. Ми намагались виїхати вже кілька тижнів, але без успіху (уже збирались пішки йти до найближчого українського блокпоста). Але все ж таки після чергового обстрілу росіянами нам вдалося виїхати зранку з міста по зеленому коридору. Як сьогодні пам’ятаємо цей день – їхали у двох авто, на вікнах написи на білому папері «Діти», біла тканина прив’язана до усього, що тільки можна було причепити на вікно, купа російських блокпостів, побиті заправки та будинки по дорозі, всі телефони розібрані та сховані, спека, вибухи снарядів у полях, синьо-жовтий блокпост на горизонті, облегшення, снайпер, перевірка документів, наші, ми в Україні, ми в безпеці. Далі ми їхали до Ізюма й аж до Харкова. В Харкові нас вже на вокзалі приймали волонтери, ДСНС та Червоний Хрест.
— Як саме потрапили до Ніжина?
— Спершу ми потрапили на Сумщину, на малу батьківщину третього президента України – Недригайлів. Потім за допомогою «Інтернету» ми переїхали в село під Ніжином і ось вже останні роки мешкаємо в Ніжині.
Фото: Андрій Мокрецов у Ніжині
— З якими новими культурними звичаями та мовами вам довелося стикнутися?
— Не скажемо, що ми стикнулись з сильними відмінностями. Певні відмінності є, але вони більш побутового характеру. Деякі слова, які в нашому регіоні вживають на Чернігівщині й ніколи не чули і навпаки.
— Чи було важко адаптуватися до нового життя?
— Важко… Спершу було складно на Вокзалі в Харкові, коли тільки виїхав із зони бойових дій, з місця де тиші вже не було кілька місяців, а довкола мирне життя, працюють кафе, грає музика. З часом, коли припинились постійні зміни місць проживання стало легше, звикли, але пережите минуле й досі часом буває нагадує про себе.
— Чим ви займаєтеся зараз?
Працюємо. Навчаємось. Живемо. Нерідко падаємо, але встаємо і продовжуємо йти далі.
Фото: Андрій з прапором України під стінами міськради
— Чи вдалося вам налагодити нове життя?
— Частково так. Загалом всі ті проблеми, які були в перші місяці як ми покинули дім залишились і на сьогодні. Починати життя з чистого аркуша важко, але й іншого вибору у нас не було.
— Хотіли б поїхати на Луганщину?
— Хочемо. Дуже хочемо. Через Ніжин до Києва проїздить швидкісний поїзд у якому точно не скажемо як написано, але сенс такий – «Цей потяг виготовлений у Луганську й він мріє якнайшвидше повернутись додому». Так і ми – мріємо повернутись додому. Пройтись рідними вулицями. Коли у 2014-му ми востаннє виходили із своєї квартири, та були впевнені, що повернемось за два тижні, або ця війна триватиме понад 7 років і ми не повернемось найближчим часом...
Тому ми навіть не попрощалася і як зрозуміли вже згодом, що не взяли найважливішого — світлини.
Фото: Андрій Мокрецов з прапором України
— Що б ви сказали українцям, які переживають вимушене переселення?
— Всі негаразди рано чи пізно минають, а на їх місце приходять нові випробування, які несуть за собою нові можливості. Легко в найближчі роки не буде – це треба прийняти, як факт. Вкладайте в навчання та здоров’я, бо – це найважливіше у житті. Ну і найголовніше – любіть Україну, бо без неї - ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами...