Наталії Намись 42 роки. Доля розпорядилась так, що вона не могла народити, а їй так хотілось пригортати до своїх грудей малюка, а ще краще – двох: хлопчик і дівчинка. Ті малюки ввижалися їй у снах, які виливалися гіркими ночами сльозами в подушку. Так тривало доти, доки вона не познайомилась з Ігорем Намисем, котрий одразу зізнався, що залишився сам з двома дітьми: чотирирічною Настею і дворічним Данею. Допомагали ростити доньку й сина Ігореві батьки – дідусь Федір і бабуся Ольга. Наталія ані миті не вагалася, вирішуючи чи зможе вона стати матір’ю для двох малюків, яких їй послало Небо. Єдиним бажанням було якомога скоріше обійняти дорогоцінний скарб і ніколи не випускати зі своїх обіймів. Наталчина бабуся Женя з Хоробич, улюбленицею якої вона була, і яка знала Наталчині потаємні мрії, тільки тихенько витерла сльозу: “Бачиш, дитинко, Бог не давав тобі дітей, бо знав, що оці двоє крихіток потребують тебе за маму”...
Її набільша мрія збулась. Берегла те своє подвійне щастя, охоплюючи Настю і Даню своєю любов’ю, як крилами. І донечка, вирісши, стала мамі найближчою подружкою й помічницею, а на тому місці, де в серці горить любов до сина, тепер палає ще й велика кривава рана. Від того часу, як у дворі припала зраненою лебідкою до труни сина-Героя: "Що ж ти наробив, мій хлопчику? Як же я тебе не вберегла, дитино?...", розповідає Світлана Томаш для "Новини Горднянщини".
— Я ніколи не забуду той день, коли вперше побачила Настю й Даню, – каже Наталія, – донечка старша майже на два роки, вона одразу підбігла до мене з обіймами, защебетала: "Я знаю, ти будеш нашою мамою!", а Данило малесенький, злякався мене. Я була висока, худа, з довгим чорним волоссям. Розкричався: “Циганка прийшла!”. Цілий місяць мене не сприймав, все циганкою кликав. Тоді тьотею почав називати. А через два місяці я почула від нього таке жадане слово: “Мама!”.
Братик і сестричка, хоч різницю у віці мали невелику – менше двох років і обоє були непосидючими, відрізнялись вдачею. Настя – пустотлива й невгамовна шукачка пригод, завжди потрапляла в якісь ситуації, що примушували за неї хвилюватись. Даня ж – навпаки, хоч не міг всидіти на одному місці, відрізнявся сором’язливістю і недитячою виваженістю.
— Було, веду їх у садочок, питаю що купити в магазині. Настя одразу висловлює свої бажання, а Даня так тихенько: «Я нічого не хочу. Вдома все є. Ходімо, тут все подорогу», – посміхається Наталя, згадуючи той період, коли її діти були маленькими. – Коли підросли, все змінилось докорінно насамперед у їхніх стосунках: Настя невисокого зросту, дитячі пустощі залишились у минулому. А Данило витягнувся, змужнів, і тепер він ніби став старшим братом для сестрички. Казав їй, сміючись: «Ой, та тебе й не видно за мною!». Однак, коли дражнилися, не забував їй нагадати, що він менший братик: «Ти будеш завжди старшою. Ти старітимеш, а я буду завжди молодим!». Тільки тепер ми розуміємо, згадуючи ті слова, наскільки страшним став їхній зміст у реальності.
Наталія й Настя прибиті горем, яке не зменшилось ані на грам за той рік, коли вони отримали чорну звістку про загибель Дані. Знову й знову згадують щемливі моменти, коли Данило ще був маленьким хлопчиком, улюбленцем мами й сестрички.
— Даня випічку дуже любив, – з теплою посмішкою каже Настя. – Мама, без перебільшення, цілими тазиками її готувала. Ото насмажить пиріжків стільки, що тиждень можна їсти, й побіжить на базар на роботу. А Даня як прокинеться, все на вулицю винесе, друзів почастує. І каже потім: «А як би я сам їв, а вони дивилися?». Особливо любив пиріжки з капустою, вареники з ягодами, млинці. І мама, і я йому смажила. А потім і сам приловчився. Ото смажить-смажить півдня, а тоді: «Ну як воно так виходить – півдня смажиш, а з’їдаєш ті млинці за хвилину?».
— Він усе зі мною робив, – додає Наталя. – Батько на роботі, а я візьму молоток, щоб у паркані дошку прибити, і Даня маленький вже поруч: «І я!». Раз по пальцю себе улупив, я вже плачу, дмухаю на той посинілий нігтик, а він не плаче, тільки примовляє: «Ну, нічого, буду тепер знати як правильно молоток тримати». Все до свого дідуся Федора бігав, батька Ігоря, який у другій половині будинку з нами жив. І дід у ньому душі не відчував. Нині горе його прибило, підкосило. Даня з собою і його здоров’я забрав…
Тим спогадам нема кінця-краю. І вони залишаються єдиною втіхою для згорьованої родини, для всіх, хто любив Даню.
— Маленьким був – щебетав, як пташеня, – каже Наталія, витираючи сльози. – Мені взагалі з ними ніколи важко не було, незчулася, як і поросли. Вони завжди зі мною поруч були. Я на хлібозаводі працювала, то весь колектив їх знав – поприбігають і нумо до чанів, діжок: «І нам дайте місити! І ми будемо допомагати!». Як у лісництві працювала на посадці лісу, завжди їм з роботи «гостинця від зайчика» приносила. Тож якось упросилися, щоб і їх з собою узяла. Ну а чого б ні? Побігають по лісу, повітрям подихають. То Даня з собою цілу торбу назбирав, щоб у ліс везти. Питаю: «Синку, а що в тебе там?». А він мені: «Мамо, ти ж щоразу у зайчика їжу відбираєш, щоб нам гостинця привезти. Він голодним залишається. От ми й повинні йому харчі передати». Таким він був у всьому – маленький борець за справедливість. І з Настею вони такі дружні були, наче невидимими нитками пов’язані. Було, прийду з роботи – у хаті тиша, сидять удвох тихесенько поруч, секретами діляться. А як тільки я на поріг – де не взялися суперечки: «Ти свого синочка більше любиш!», «Ти Настю більше любиш і жалієш, ніж мене!». Як я могла когось з них любити менше або більше? Вони обоє для мене були єдиним цілим, моїм Всесвітом, найдорожчим подарунком долі.
У Дані було багато друзів. Воно й не дивно – хлопчина був не просто жвавим, дотепним товаришем, з яким було цікаво проводити час. Він завжди був у центрі уваги. Захоплювався спортом – грав у футбол, волейбол. Любив квіти. Сам вдома висаджував свої улюблені тюльпани й троянди. І за кожного зі своїх друзів готовий був віддати все до останнього. Тому й тягнулися до нього, як до промінчика світла.
— До п’ятого класу син навчався у міській школі №2, – каже Наталія. – А потім довелось перевести його в першу школу, бо туди перевелась Софійка – дівчинка, яка йому дуже подобалась ще з дитячого садка. І зі школи він її завжди проводжав, портфель носив. Ми підсміювались – мовляв, наречену собі вже обрав. Але ті дитячі почуття з роками переросли в справжню, міцну дружбу. До нас з Настею він ставився з особливою турботою. Піде, було, ввечері гуляти, а як повернеться, так тихенько: «Мам, не спиш?». Ні, звичайно, я ніколи не засинала, доки їх не дочекаюсь. То тихенько так у кімнату до мене прийде, сяде на ліжко і говоримо-говоримо про все. А найбільше – то про його мрії, про те, яким він бачив своє майбутнє.
Даня з самого малечку мріяв про кар’єру військового. Ще літер не вимовляв усіх, а гордо всім повідомляв: «Я – шолдат!». Наталя згадує, було, приведе маленького у лікарню, щоб аналіз крові здати. Усі діти бояться цієї процедури, а він бровенята насупить: «Не йди зі мною в кабінет! Я сам. Я солдат, а солдати з мамами на уколи не ходять!».
— Братик впертий був, як і я, – каже Настя. – Якщо вже щось вирішив, то переконувати в чомусь іншому даремно. Мама на нас завжди казала: «Ви ж обоє такі, що якщо на чорне скажете, що то біле, то що б вам хто не казав, ви все одно своє доведете і переконаєте кого завгодно». Я дивуюся, згадуючи дитинство, як у мами на нас терпіння вистачало. Ще Даня спокійніший був, а я ох і шкідлива була малою. А вона все одно нас любила й ніколи поганим словом не образила – ну, підвищить іноді голос, але то вже як вкрай якоїсь серйозної шкоди наробимо. А потім сама з нами плаче, обцілує всі пальчики. Навіть тато, коли ми познайомились з Даниною дівчиною Вікторією, сказав їй: «Нема кращої й ріднішої мами для дітей, ніж такою, якою Наташа стала для Дані з Настею». Так і є.
Наталія каже, що не перчила синовому вибору, коли він після школи сказав, що бачить себе тільки військовим. Тільки прохала, щоб пробував вступати у вище військове училище. Однак син заперечив: «Ні. То ж чотири роки навчання. А я хочу одразу у військо. Тому підпишу контракт, як тільки виповниться вісімнадцять. А до того, щоб рік згаяти, де-небудь понавчаюсь». Тож одразу після випускного влітку 2021-го Даня з батьком Ігорем працював на будівництвах у Києві. А потім з вересня навчався у Чернігівському училищі №15 на майстра по ремонту та встановленню кондиціонерів. Був старостою групи. Одногрупники прозвали його «Шкіпером» за вимогливість до себе й інших та за підвищену відповідальність. Там же, у Чернігові, взимку 2022-го Даня зустрів своє перше справжнє кохання.
— Він спочатку Насті розповів про Віку, а вже потім мені, – каже Наталія. – Познайомились жартома, по інтернету: Даня з друзями вигадали таку розвагу як щедрувати в інтернеті. Ото ніхто не відгукнувся, а Віка Дані прислала дві гривні щедрування. Так, з жартівливої переписки, й виникло сильне почуття. Хоча зустрітись їм довелось вже тільки після деокупації Городнянщини, весною. Адже у лютому Даня приїхав у Городню, додому на коротенькі канікули, бо на початку березня повинен бути їхати з групою на практику у Київ. Але почалось повномасштабне і Городня опинилась в оточенні ворога.
Наталя каже, що того дня, 24 лютого 2022 року, вона розбудила Настю о пів на п’яту ранку. Бо, почувши вибухи й зрозумівши, що відбувається щось страшне, відчула себе зле. «Донечко, встань, будь ласка, накрапай мені крапель, бо щось недобре». Спросоння Настя почала крапати матері ліки, але, дослухавшись до того, що коїться за вікном, вискочила на поріг прямо зі склянкою. Назад вже повернулась у сльозах: «Мамо, справді війна…». Склянка з ліками стрибала в її тремтячих руках. Даня ж, покинувшись, одразу побіг «на розвідку». І, з’явившись потому вдома, розповів що містяни збираються йти зупиняти колони з ворожою технікою. Звичайно, він повинен бути серед них.
— Я розплакалась, почала відмовляти його: «Синку, куди ти? У них же зброя, ще й яка. І гранати, і кулемети. Не йди, синочку!», – каже Наталія. – Але ж хто там мене, жінку, слухав? Допоки не прийшов дід Федір, побачив мої сльози, і пригримнув: «Знаєш, онучку, я теж збирався йти туди. Але тепер не піду, будемо з тобою разом вдома сидіти. Як будеш пручатися – загоню у погріб! Молодий ти ще, щоб так життям ризикувати. Подивись на матір – на ній же лиця нема!» Діда Даня послухав. Він завжди до нього прислухався, поважав його чоловічу думку. Я зраділа, але якби ж знаття, що то ненадовго, бо від своєї мрії синок так і не відмовився.
Данило не знаходив собі місця, споглядаючи як після звільнення Городнянщини чоловіки масово йдуть у військкомат, щоб стати на захист країни. А йому ще нема 18-ти! Мабуть, він ніколи так не чекав свого дня народження, того 4 серпня 2022 року. І як тільки дочекався, негайно побіг у військкомат.
— Він тоді нам з мамою сказав на всі наші вмовляння: «Робіть що хочете, ви мене не зупините!», – каже Настя. – І у військкоматі його відмовляли, казали що малий ще, розповідали про всі труднощі війни. А він все одно туди то щодня, то через день ходив, як на роботу. Просив хлопців, щоб показували йому як зібрати-розібрати автомат – мовляв, я все одно свого доб’юсь, тож таке вміння згодиться. Приходив додому з мозолями на долонях від тих тренувань, але від свого не відступався.
Не добившись свого, Данило дізнався, що з 18 років можна підписати контракт на службу в прикордонних військах. І яким же ударом для нього було, коли не пройшов відповідні тести у Чернігові.
— Я вдома була, коли йому подзвонили й сказали, що недобрав необхідної кількості правильних відповідей, – каже Настя. – Як він плакав! Упав на диван, зарився обличчям в подушку, а я чую ті схлипування й бачу як тремтять його плечі. Це наш Данька, який ніколи не плакав і мужньо завжди тримався. Але втішало те, що можна повторно здавати ті тести через півроку. Тож вирішив поки що попрацювати охоронником у «Форі».
Даня вже пройшов медкомісію й з усіма необхідними документами прямував до магазину, в якому збирався працювати, аж по дорозі зустрів когось із знайомих, і йому сказали, що є можливість укласти контракт на службу в ЗСУ.
— Він прийшов додому такий щасливий, – каже Наталія. – І розповів, що йому сказали, що з’явились зміни в законодавстві, згідно яких з лютого 2023 року можна підписувати контракти з 18 років. Я спитала чи пройшов він медкомісію для роботи у «Форі», а він посміхнувся і сказав, що так, пройшов, але на радощах всі ті папери викинув в урну, бо вони йому не знадобляться, бо в ЗСУ треба інші документи, в тому числі й про проходження ВЛК. І попросив у мене грошей для цього. Я плакала і казала, що не дам, не пущу. Але то було марним. Вже пізніше, коли пройшов ВЛК, зізнався, що тихенько взяв мою золоту каблучку і здав за гроші. «Мамочко, я тобі обов’язково куплю ще кращу. Вибач мене, будь ласка, але я інакше не можу. Я повинен служити!», – плаче Наталія.
Не зізнався Даня вдома і яким чином йому вдалось обійти надання письмової батьківської згоди – скоріш за все, каже Наталія, підпис за неї поставив сам, адже наловчився з цим ще в школі, майстерно «підробляючи» його у власному щоденнику. З’ясовувати це мати не бачила сенсу з огляду на те, як горіли очі сина і як вперто він йшов до своєї мети.
— А потім він, сидячи на дивані, повідомив нам, що за три дні вже їде на навчання, – тремтячим голосом каже Наталія. – Як ми його з Настюшею вмовляли! Я йому й ніжки цілувала. А він злився. Я й діду поскаржилась, шукаючи підтримки. Свекор прийшов і теж його вмовляв: «Я розумію, онучку, що всі хлопчики повинні бути солдатами, послужити. Але ж війна, а ти ще зовсім дитина». На що Даня підскочив: «Яка дитина? Я мужик!». Не допомогли цього разу й дідові вмовляння посадити на цеп чи прикрити в погребі. Даня таки пішов служити в Першу окрему Сіверську бригаду, в механізований батальйон.
Навчання відбувались у Львівській області. Даня дзвонив додому і радо повідомляв, що їх після трьох місяців навчань обіцяють відправити служити на Чернігівщину. Тобто, поруч з домом. Але значно раніше, через півтора місяця, а саме раннім ранком 5 травня Наталію прибили слова сина, почуті під час неочікуваного дзвінка: «Мамо, ми вже їдемо, в дорозі. Але не додому. На Донбас».
Перший тиждень у самому пеклі був надзвичайно важким. Хлопці, які не бачили ще жодного бою, потрапили під Бахмут.
— Не знаю, що там за командир у них був, але після його слів: «У вас одна дорога. Звідси ніхто не повертається», Даня злякався, – плаче Наталія. – «Мамочко, рятуй мене», – почула я від свого хлопчика, від своєї дитини. Всі пороги ми з Настею оббивали, плачучи. Але відповідь була одна: «Він повнолітній. І він підписав контракт». Я думала, зійду з розуму. Але потім щось змінилось у голосі сина – він знову жартував, був бадьорим. Мені менше розповідав, з Настею більше був відвертим. Але перший тиждень, коли війна вперше глянула в очі ось так, жорстоко і зблизька, був, мабуть, тижнем адаптації. Потім він вже навіть казав: «Оце отримав три дні відпочинку, як з «нуля» повернулись. Але то забагато, я вже нудьгую. Скоріше б вони скінчились, і знову – туди, гнати окупантів!». Знаю, що був він і під Бахмутом, і під Мар’їнкою. А під Авдіївкою, біля селища Керамік, встиг побути тільки два з половиною дні… 7 вересня нашого Дані не стало…
— Побратими всі були старші Дані, – каже Настя. – Вони його берегли як могли. І поспати зайву хвилинку давали, і намагались якось тримати його десь позаду, але ж він рвався бути як усі, більше того – хотів бути в рядах перших. Він найкраще з усіх, казали його побратими, вмів накладати турнікети на поранених і вправлятись з автоматом. Дзвонив при найменшій нагоді мені, мамі, своїй коханій. А ми вже одна одній передавали, що чули його. Жартував: «Ось як приїду додому у відпустку, то вже не будете двері прикривати як посуд митимете, щоб я поспав – я вже в тиші не можу спати. Боюсь тиші». Як ми чекали тих дзвінків і тієї обіцяної відпустки, яка мала б статися 14 вересня…
П’ятого вересня Данило подзвонив мамі з незнайомого номеру. «Матусечко, з тобою все добре? Мені дали годину поспати в окопі як найменшому, хоча всі наші по пів години сплять. І мені сон приснився – бачив похорон на красивому кладовищі, а на ньому стільки багато людей! Мамо, я підскочив, злякався, що ти померла! Дочекайся мене, мамочко, я тебе прошу!»
— Він Піски називав красивим кладовищем, – плаче Наталія. – А я й кажу йому: «Не переживай, синочку. Я буду карабкатися з останніх сил, але тебе дочекаюсь. Я не помру. Та й сон твій повинен збутися навпаки: дивися, в ньому було багато людей. А хто ж багато прийде на мій похорон, я ж не знана чи багата людина». А шостого числа він дзвонив цілий день – і мені, і Насті, і Вікусі. Розповідав як сильно нас любить. Я йому кричу: не вилазь під кулі! А він: «Я, хоч і в окопі, а так хочу ваші голоси чути». Сказав, що пізніше ще передзвонить, але телефон так більше і не озвався…
Даня мріяв, що приїде у відпустку, 15 вересня вже буде вдома. І обов’язково привезе додому свою кохану, Вікусю. І що зробить їй пропозицію, щоб їх розписали за один день так як він військовий. Наталія сміялась і казала, що не має нічого проти – скоріше онуків дочекається.
За тими думками Наталія і проводжала дні. Сьомого вересня вийшла у двір розвішати випрану білизну. Оглянулась і оторопіла: чорне вороння обсіло паркан довкола двору, повсідалось на проводи. Сусіда здивувався: «Ого! Чого це вони? Мо’, дощ буде? Та чого ж тільки біля вашого двору? Хоч би не на погане…».
— А мені так душу запекло, – каже Наталія. – І наступного дня, 8 вересня, місця не знаходила, хоча Даня повинен був тільки дев’ятого вранці подзвонити, як з завдання повернуться. Ото вранці я прокинулась все так же важко. Сусідка зайшла, в магазин з собою кличе. А я кажу – кепсько щось мені, сходи сама. Аж тут дзвінок з незнайомого номера. Я перехрестилась, хоч раніше такого не робила, і чую: «Ви мама Данила Намися?». А далі пам’ятаю тільки, що та жінка сказала, що Даня без вісті пропав. Я опам’яталась вже на дивані, сусідка мене до тями привела. Вона й продовжила розмову з командиркою Даниного взводу. Потім ми з Настею знову до неї додзвонились, вона й розповіла, що 7-го числа Даня пропав без вісті, його шукають. Це вже пізніше ми дізналися, що побратими бачили як загинув Даня. Але не було ніякої можливості забрати його, смертельно пораненого, з під обстрілів.
Вона до останнього вірила, що Даня знайдеться. Сподівалась, що, може, десь відбився від своїх, сховався, хоча знала, що син не з лякливих. Леліяла надію на полон, хоч не раз чула, як Даня казав, що в нього завжди з собою граната і в полон ворогу він ні за що не дасться. Настя ж всіма способами, скільки могла, приховувала від мами страшну правду – їй вже дзвонили знайомі військові, які були недалеко від Даниного підрозділу, і обережно питалися чи не було чуток від брата, бо нібито бачили його тяжко пораненого. А дев’ятого вересня подзвонили дівчині з моргу з Покровська і сказали, що, ймовірно, в них знаходиться тіло її брата. Мамі вона так нічого й не змогла сказати у той вечір. Лише наступного дня ротний Василь Віталійович, якого Даня дуже любив і поважав, і який власноруч виніс тіло свого улюбленця з поля бою, повідомив їм, що Данило загинув і нині готують його тіло до відправки додому.
— Це вже потім ми дізнались, що третього вересня Даня отримав контузію, – каже Наталія. – Йому пропонували госпіталізацію, а він відмовився. Знову пішов на позицію. Їх закидували гранатами. Довелось почути уривок розмови військових, які були на позиції поруч того дня. Казали: «Ох і впертий малий був. Його хлопці відтісняли: заховайся! А він: «Як усі, так і я!». Його побратими розповіли потім, що він намагався прикрити собою товаришів, які залишались у окопі: був обличчям до них, а спиною до ворога. Тому його було легко опізнати: обличчя лишилось неушкодженим. Всі уламки прийняла на себе спина, руки, ноги, голова з тильної сторони. Хтозна, якби у хлопців була можливість одразу його втягнути, може, він би й вижив. Але три години ворог нікого не підпускав на ту позицію, поливаючи щільним вогнем. Коли ротний Даню витягнув, він вже не подавав ознак життя… Бідна моя дитина. Кажуть, у матері з дитям такий тісний зв'язок, бо вона його дев’ять місяців носить під серцем. Я моїх дітей не носила під серцем, але всім своїм єством відчуваю кожний їхній подих.
Тринадцятого вересня 2023 року Данило Намись повернувся додому на щиті. Вся Городня зустрічала з останньої дороги свого хлопчика- Героя. Ховали Даню на красивому кладовищі Піски, яке йому ввижалось в його останньому сновидінні.
— Я вмовила військових, щоб вночі труна з сином перебувала в нашому будинку, – каже Наталія. – Хай би ще хоч одну ніч наш хлопчик побув з нами. Його привезли ввечері 12 вересня. Олена Яцкова посприяла тому, щоб Даня приїхав у Городню якомога швидше, без її втручання нам би довелось чекати значно довше. Я навіть не знаю кому ще дякувати – на похорон прийшло стільки людей, а я нічогісінько не пам’ятаю від тієї миті, як труну винесли з двору… Встигла побачити, що Вікуся з мамою приїхали з Чернігова – я її тоді вперше побачила. Так і не судилося Дані привести кохану за руку у батьківську хату, щоб з нами познайомити. У неї 12 серпня день народження, вона на рік молодша від синочка. Ми спілкуємось і зараз. Дівчина каже, що ось їй виповнилось 19, і вона тепер Данина ровесниця. «Тьотю Наташо, я не хочу бути старшою нього», – розплакалась мені. А я їй кажу: «Ну ти що, дитинко? Ти не будеш старшою. Бо Даня для нас живий. Йому не залишиться 19. Ось було 20, буде 21, 22, 23 … до самої глибокої старості. Доти, доки моє серце б’ється, доки я дишу…
Авторка: Світлана Томаш
Як повідомляв MYNIZHYN, 11 вересня відбулася зустріч студентів Ніжинського медколеджу з ветераном війни Вадимом Ващенком, нагородженим орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
