Про те, щоб одягнути на себе військовий однострій, Анна Петренко ніколи навіть не думала, а тому після школи й уподобала собі поширену серед жінок професію швачки-кравчині. Утім, далі диплома з цим фахом у дівчини не склалося. Кілька років перебувала у Німеччині на заробітках. Затим змушена була повернутися додому, щоб допомагати мамі доглядати за хворим дідусем, а коли той помер, зібралася знову їхати за кордон… Все змінилося 24 лютого 2022 року. Вже за кілька днів дівчина пішла записуватися до лав ЗСУ, розповідає Катерина Гавриш, Газета Ніжинщини "Вісті".
«Це рішення не було для мене патріотичним поривом, — згадує Аня. – Почувши про всі ті безчинства, які загарбники творили в навколишніх селах, куди заходили «визволителями», я вирішила, що маю помститися тим нелюдам за ними закатованих і зґвалтованих».
Війна в Україні ще десять років тому перестала бути суто «чоловічою» справою. Утім, Анні спочатку у військкоматі відмовили, зауваживши, що поки що не планують формувати жіночого батальйону. Тож вона вирішила волонтерити разом з іншими жінками та дівчатами – готувати для військових підрозділів та бійців територіальної оборони обіди, чай та каву й возити їх на позиції, формувати й розподіляти по блокпостах сухі пайки, збирати для бійців теплі речі, харчі, засоби гігієни тощо теплі речі та інші необхідні у солдатському побуті речі.
Так було до часу, як до Ніжина повернувся зведений загін територіальної оборони, що брав участь в обороні Чернігова. Саме тоді постала реальна небезпека захоплення міста зі сторони Прилук, тож бійці мали боронити місцевий аеродром, на якому базувався авіаційний загін ДСНС – у разі його захоплення ворог міг швидко перекинути свої війська з Києва на Чернігів. Восьмого березня дівчина знову звернулася до командування з рапортом про зарахування її до лав Збройних Сил Україні.
«Тепер я вже точно була впевнена, що маю зі зброєю в руках захищати своє місто від ворога, — розповідає Анна. – Мене зарахували солдатом-стрільцем 163 батальйону територіальної оборони, видали зброю і вже тринадцятого березня ми були на позиції».
Участі у відкритих боях бійці територіальної оборони не брали – тримали лінію оборони, поки наша артилерія била по ворогах, й ті відповідали «градами». На щастя, завдяки героїзму оборонців Чернігів втримався, ворог відійшов за межі області та бійці тероборони взялися за виконання стабілізаційних функцій на підконтрольній території. Анна розповідає про свій перший виїзд на завдання. Їх, жінок, на той час у роті було двоє, утім дорогою їх розділили: Анна Петренко залишилася у Козельці, а підрозділ, в якому перебувала Алла Дорошенко, відправили в Остер. Були ще й інші дівчата, але вони здебільшого залишалися на кухні чи при штабі…
«Розташувалися у спортзалі. Жили всі у спартанських умовах, проте я намагалася не думати про це. Нас підтримували місцеві мешканці – приносили харчі, допомагали розібратися на місцевості. Я розуміла, що хлопці не в великому захопленні від того, що в їхньому підрозділі є жінка, – звільняли від нарядів, залишаючи на посту, поклали на мене обов’язки медикині. Хоч раніше я до медицини не мала жодного стосунку, крім як дати потрібну пігулку, обробити антисептиком рану, зробити укол, поставити крапельницю тощо. То вже пізніше поповнювала свої знання з військової медицини на заняттях з парамедицини та на спеціальних навчальних курсах, а тоді діяла швидше інтуїтивно, ніж протокольно. Але ж це спрацьовувало…».
На початку квітня частини батальйону знову перекинули під Чернігів, цього разу базувалися в Іванівці. В обов’язки підрозділу входило вести розвідувальні дії на територіях, де в перші дні повномасштабного вторгнення велися жорстокі бої, ретельно оглядали місцевість та будинки, в яких переховувалися рашисти, виявляли міни та снаряди, інші смертоносні «подарунки», які залишили по собі непрохані гості, за необхідності викликали саперів, налагоджували комунікації з місцевими мешканцями тощо.
Тоді й стався випадок, яким Анна довела своє право бути там, де справді потрібна її допомога. Оглядаючи територію школи, бійці знайшли у приміщенні котельні тіло людини, проте відразу підійти до нього побоялися. Аня першою провела огляд: зафіксувала сліди від стяжок на руках та ногах молодого чоловіка, величезні синці на спині - схоже, що його за життя били прикладами від автомата, на лобовій частині голови – кульовий отвір, отже, добивали пострілом впритул. У кишені загиблого знайшли телефон. Активувавши його, змогли додзвонитися до мами хлопця. Згодом виявиться, що хлопець був мешканцем Чернігова і, можливо, якби не виїжджав з міста, міг би залишитися живим.
І коли до неї привезли тяжко пораненого танкіста, якому терміново потрібно було обробити та зашити глибоку рану, теж не розгубилася, й була вдячна долі, що випадково в її заплічнику тоді опинився хірургічний набір, з допомогою якого змогла надати першу життєво необхідну медичну допомогу, яка врятувала йому життя. …
На Донеччину їхала вже ротною парамедикинею. Гаврилівське. Парасковіївка. Іванівське. Бахмут. Загалом тоді на бахмутському напрямку бійці 163 батальйону територіальної оборони провели близько двох місяців.
Анна детально розповідає про те, як їх малими групами перекидали на місце дислокації (разом не можна, бо тоді не залишалося жодної надії на те, що хоч комусь вдасться вижити – тим більше, що тоді й справді пощастило не всім) з повною викладкою, як шукали собі місце для ночівлі, як грілися саморобними свічками, пили талу воду, рятували посічені осколками й вогнем військову амуніцію, медикаменти й документи й шукали місця, аби в кількох словах повідомити рідним, що вони живі. І про свою службу на евакопункті насамперед надходили поранені в ході бою бійці, щоб надалі переправити їх на стабілізаційні пункти, теж розповідала…
Говорила про все те, як щось буденне, звичне для них, захисників, і таке далеке для нас, хто перебував в тилу, хто злякано здригається навіть не від свисту куль чи вибухів снарядів, а вже від звуків повітряної тривоги й далеких пострілів наших ППО по ворожих «шахедах». Зате якою радістю світилися її очі, коли розповідала, як в короткій телефонній розмові з братом Нікітою дізналася, що він, випускник національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, теж воює поруч, біля Кліщіївки, у складі 24-ї ОМБ імені короля Данила. Зустрілися тоді з ним на кілька хвилин, дорогою на Часів Яр, зробили спільний знімок і відправили його мамі Олені Володимирівні – подарунком до Дня Святого Миколая…
З усмішкою згадувала свою «посвяту» у парамедикині, яку мимоволі влаштувала для неї ворожа арта (артилерія, — ред.), обстрілюючи наших бійців своїми «градами».
«Людина до всього звикає швидко, — резюмує Анна. – До хорошого, звісно, швидше, але й з важким серцем, з постійною ненавистю в душі жити довго просто нестерпно. Відпускати образи й болі треба обов’язково, при цьому не забуваючи їх…».
Наразі старша бойова медикиня роти, сержантка Анна Петренко зовсім не вважає героїчним своє тодішнє рішення стати військовою.
«Безперечно, були сумніви, розгубленість, тривога. Перемогла мотивація – ти йдеш захищати своє місто, свою землю від ворога. Трохи пізніше прийшло розуміння того, що це не сон і не дитяча гра «у войнушку», усвідомлення, що ти теж можеш загинути в будь-який момент чи, ще гірше, отримати каліцтво. А потім ти просто приймаєш дійсність такою, якою вона є, вже без емоцій, без паніки, без страху. Ти жива, поруч з тобою твої побратими, ваш підрозділ працює, як один злагоджений механізм, командир чудовий — радій, це вже добре».
Після повернення на місце постійної дислокації батальйону, їхній підрозділ здебільшого виконував завдання в безпосередній близькості від Ніжина, виїжджали під Прилуки, у бік Любеча, «працювали» на городнянському напрямку, пізніше – на сумському…
На моє запитання, наскільки важлива участь жінок у захисті країни і як довго планує пов’язувати своє життя з військовою службою, Анна каже:
«Вважаю, чим більше буде жінок у війську, тим краще. Але з умовою – розставити пріоритети та жити за правилами війни. Треба розуміти, що лишаються питання гігієни, фізичних навантажень, достатня кількість жіночих військових одностроїв тощо. Щодо загальних настроїв серед бійців, то, за моїми власними спостереженнями, зникла мотивація. Вона була на першому році війни, на другому. Тепер багато чого змінилося – я кажу не про матеріальне забезпечення чи нестерпні умови. Не можна постійно жити на адреналіні - на зміну тотальному патріотизму, національній гордості та стійкості, готовності до самопожертви в серцях багатьох зародилася зневіра й розчарування, а це не найкращі наші союзники у боротьбі з небезпечним ворогом. Наші бійці й бійчині – сильні, сміливі, завзяті, але вони не титани, не термінатори, а люди. Звичайні живі люди, які хочуть захищати свою країну, хочуть залишатися живими, перемагати, а не помирати за неї. Й тут багато чого залежить від командування. Щодо мене особисто, то я залишатимуся у війську стільки, скільки зможу бути потрібною для нашої перемоги. І це не обговорюється…».
Як повідомляв MYNIZHYN, 25 липня у Ніжині в останню путь провели захисника Володимира Михайловича Маринця. Його серце раптово зупинилося у с. Мирне Добропільського району Донецької області 16 липня, коли він перебував на бойовому посту. Попри тяжку втрату дружина загиблого воїна Наталія люб'язно погодилася на зустріч з журналістом Nizhyn Post, аби вкотре пом'янути коханого добрим словом.
