На Чернігівщині, у селі Плугатар Талалаївської громади, з вересня у центрі зʼявився новенький дитячий майданчик: деревʼяний, вишуканий, з гірками, спеціальною стінкою для лазіння та бесідкою-альтанкою. Згодом його пофарбували власними силами селяни, розповідає Час Чернігівський.
У місцевій групі адміністраторка Марина Онанченко 14 вересня писала подяки за допомогу. До доставки та благоустрою майданчика долучилися понад два десятки людей.
«Щиро дякуємо Аллі Нефьодовій, Аллі Керосинській, Лесі Керасинській, Віталію Керасинському, Людмилі Мусієнко, Ользі Прохорчук, Юлі Сердюк, Семінько Юлії, Надії Володимирівні Яресько, Тані Климуші, Любі Соловей, Аліні Горбань, О. В. Прохорчук, Шакіній Тамарі, а також діткам - Постол Ярославу, Климуші Лері, Климуші Віталію за небайдужість, за те, що знайшли час та пофарбували дитячий майданчик в пам'ять про нашого захисника Володимира Журавля.
Дякуємо батькові нашого Захисника Журавлю В. В. за таку красу для наших діток. Дякуємо Олені Курській за смаколики.
А ще хочеться подякувати Бутько Сергію, нашому майстру, який зробив таку красу, та моєму чоловіку Онанченко Віті та Олександру Прохорчуку за доставку!».
Якщо точніше, то встановлення майданчика стало можливим завдяки місцевому пенсіонеру Валерію Журавлю, батьку загиблого захисника Володимира Журавля, який торік поліг на Луганщині у сумнозвісному Серебрянському лісі.
Сам Валерій Журавель у Плугатарі живе все своє життя. Це село — це його родина, пише на сторінці Талалаївської селищної ради журналістка Олександра Гостра.
«Ще до війни мої односельці, сім’ї Прохорчук, Бондар, Онанченко організували велику роботу із благоустрою центру села. Зробили його справді красивим. Тут і альтанки є, і клумби. Не вистачає для дітей якихось гойдалок… Вирішив, що я їх подарую дітям. Вірніше, не я, мій син… Я впевнений, що він був би радий, що я так зробив…», — гірко говорить батько.
Староста Рябухівського сільського округу, куди входить і село Плугатар, Анатолій Гриценко говорить - самим лише майданчиком допомога селу від пана Валерія не обмежується.
Допоміг батько Героя і місцевій школі, особливо для ремонту спортзалу, де займався спортом його син будучи учнем, та і вже дорослим. Допоміг і всій Плугатарській громаді. Вийшов із ладу насос у свердловині, яка подає воду в оселі, то Валерій Журавель придбав його для всього села.
«Згадуємо Володю, дякуємо його татові…», — каже староста.
Валерій Журавель зізнається: досі ніяк не звикне до горя. За кілька років він втратив родину, яку любив безмежно.
«Якби жив мій син, я б віддав усе-усе, навіть своє життя. Бо воно без сина втратило суть… Та нічого змінити неможливо. Його немає, а я є… Спочатку, похоронивши сина, я не хотів жити. Не бачив суті життя. Я не звик і не звикну до цього горя. Просто усвідомлюю, що жити треба. Треба до нашої перемоги дожить! Прийду до сина і все йому розкажу! Що все було не даремно…».
Чоловік з дружиною Тетяною зустрілися, коли вже обоє були дипломованими спеціалістами з вищою освітою. Вона — економіст у районному управлінні сільського господарства, він — інженер-механік у колгоспі. Одружилися весною 1986-го. Зупинилися жити у рідному селі
Валерія, колгосп молодим спеціалістам тоді побудував будинок. А 23 вересня 1991-го народився син, якого назвали іменем діда Володимира. Того ж року в селі відкрили і середню школу. До цього тут була тільки початкова.
Володимир спочатку хотів стати військовим. Після 9 класу вступав у Київський військовий ліцей імені Івана Богуна. Крім знань, туди ще й медичну комісію проходили дуже прискіпливу. Виявилося, що у сина проблеми із зором. Отож вирішив, що продовжить естафету свого улюбленого вчителя Володимира Григоровича і вступив до Харківської державної академії фізичної культури за спеціальністю «тренер-дослідник, тренер з лижного спорту, вчитель фізичної культури», яку закінчив у 2013-му.
Але, хоч син не вступив до військового ліцею ім. І. Богуна, зате був зарахований служити у 1-шу окрему бригаду спеціального призначення ім. Івана Богуна, де і служив.
Після закінчення вишу чернігівець працював учителем фізкультури у Харківській 131-й школі. Та у його матері діагностували тяжку хворобу і Володя повернувся додому. Працював учителем фізкультури в Корінецькій дев’ятирічці, коли її закрили — у Красноколядинській ЗОШ. Був і класним керівником.
Але хлопець знову повернувся вчителювати у Харків — у 169-ту Харківську гімназію.
З Харкова з початком великої війни Володимир приїхав додому, оскільки гімназія працювала дистанційно. Війна змінила його характер, згадує батько. Він став задумливим. Мовчав. Коли отримав повістку (зареєстрований був у батьківському домі), сказав, що не буде робити броню, хоча міг, як учитель.
«Скажу відверто, я, як батько, просив його подумать. Дуже просив… На коліна ставав перед сином, — умивається сльозами батько. — Ти ж, кажу, у мене єдиний! Ти ж для мене все! Хто мою старість догляне?!
А він мені на те й каже:
— А якщо всі поховаються, що тоді з Україною буде! Давай не будемо сперечатися. Я так вирішив! Все буде добре!
— Я знав, що коли він вирішив, то так і буде! — згадує Валерій Володимирович. — Ми попрощалися із сином 1 квітня 2023-го. Я відвіз його на автобус в Талалаївку, і він поїхав на Київ… Обнялися… Берегти себе просив… А вже 3 квітня Володя склав Присягу».
Його послали на навчання у Велику Британію. Дзвонив звідти. Казав, що вчать не на жарт, що допомагає його фізична підготовка. Згодилися і знання англійської мови. Коли після навчання перекинули у зону бойових дій, телефонував зрідка. Тож друг Володі, сільський хлопець, який живе у Харкові, постійно телефонував батькові Валерію, як тільки Володя вийде на зв’язок. Він ніколи не скаржився.
«Казав завжди, щоб я не переживав, що у нього все добре… Того дня, як син загинув, я весь день був якийсь тривожний. Чекав дзвінка від його друга. Схотілося на кладовище. Пішов покосив біля могил батьків, дружини… Так було сумно й одиноко. Як дзвонить друг сина і каже зі сльозами: «Дядьо Валера! Вовки немає! Він помер від поранення! Мені подзвонили!» Я не хотів повірити. А вже увечері приїхали із ТЦК з похоронкою…»
10 вересня 2023, виконуючи бойове завдання в районі Серебрянського лісу в Луганській області, під час мінометного обстрілу противником Володимир Журавель отримав поранення, несумісні з життям. Усього два тижні не дожив до своїх 32 років…
Похоронили героя 15 вересня у рідному Плугатарі поруч із мамою.
Фото: Володимир Журавель
Саме до річниці пам’яті Володимира Журавля встановили у центрі Плугатаря майданчик для дітей…
«Це пам’ять про нього. Хай пам’ятають люди Володю. Бо і він їх дуже любив. У школі вчителі за свої кошти встановили меморіальну дошку, кажуть, щоб він щодня зустрічав вчителів і дітей своєю усмішкою…Я нікуди не хочу їхати із села. Проживу тут, скільки судилося. Буде можливість, то і надалі допомагатиму чимось односельцям. У пам’ять про сина. Як би я не хотів отримувати тих коштів! Я б хотів сина обійняти! Рік минув, а мені все — ніби подзвонить, ніби ось-ось приїде. Я розумію таких мотивованих хлопців, як мій син — вони ровесники Незалежності, вони дуже дорожать нею. Вірю, що вони відстоять і збережуть країну… дуже дорогою ціною!», — говорить Валерій Журавель.
Як повідомляв MYNIZHYN, мати Героя України Олександра Мацієвського Параска Демчук допомагає його побратимам — у пам'ять про сина жінка передала пікап.
