Справжня любов не знає меж, і почуття не залежать від фізичних обмежень. У сучасному світі ми все частіше замислюємося над тим, як зробити суспільство більш інклюзивним, як підтримати людей з інвалідністю та як будувати рівноправні, гармонійні стосунки. Журналісти MYNIZHYN поспілкувалися з Анною Авраменко, яка не лише добре знає, що таке підтримка, а й може поділитися власним досвідом про любов, взаєморозуміння та спільне подолання викликів.
– Анно, розкажіть, будь ласка, трохи про вашу історію стосунків. Як ви познайомилися?
– Історія справді мила, усім розповідаю, що нас познайомила кераміка. Так от, я підробляла в археологічній лабораторії при НДУ, а Роман прийшов випити кави до керівника. Я, 18-річна другокурсниця, звісно ж відповідала за приготування напою. Пішовши за чашками, я зрозуміла, що не зможу до них пройти та попросила Романа: «Подайте, будь ласка, чашку». Звісно, тоді я не знала, що він не бачив де ті чашки та взагалі не зрозумів, чи до нього я говорю. Каву я успішно приготувала, а через деякий час ми почали дружити. Але якщо послухати його версію подій, то саме тоді я в нього і закохалась (посміхається, - авт.). Через певний час, наша дружба переросла у кохання, а зустрічатись почали напередодні повномасштабного вторгнення. А вже через 2,5 роки ми офіційно стали подружжям Авраменків.
– Які особливості комунікації у вашій парі?
– Не хочу хвалитись, але я керую своїм чоловіком у прямому сенсі. У нас з ним є певна система тактильних знаків, які допомагають під час руху, тому ми завжди ходимо, тримаючись за руки. Наприклад, якщо я бачу за крок від нас яму на дорозі, то натискаю великим пальцем, а якщо бачу перешкоду (бордюр, підвищення), то стискаю міцно всю його долоню. Це дуже зручно і мені, і Роману. А ще, всі емоції я стараюсь озвучувати. Наприклад, «Я злісно подивилась», «Я закотила очі» тощо.
– Чи були моменти, коли вам доводилося змінювати свої звички чи підхід до певних ситуацій?
– Щодо звичок, мені не довелось майже нічого змінювати. Правда, було в мене улюблене заняття – реорганізовувати простір вдома, але мій чоловік від нього не в захваті, адже після перевпорядкування йому важко щось знайти. Тому, на жаль, довелось скоротити кількість реорганізацій. А щодо підходу до певних ситуацій, то дійсно моє ставлення до деяких речей кардинально змінилось. Наприклад, раніше я не звертала увагу на вузькі проходи в магазинах, дошки оголошень, виставлені біля крамниць, велосипедистів на тротуарах, безконтрольних дітей посеред вулиці чи необрізані гілки, особливо на рівні очей. Але зараз ці речі відверто обурюють, я точно знаю, про що кажу.
– Які існують найпоширеніші міфи про життя та стосунки з незрячими людьми, які ви могли б розвінчати?
– Я вважаю, нашому суспільству слід відмовитись від думки, що всі незрячі люди однакові: ображені, злі на весь світ і завжди потребують нашої допомоги. Наявність чи відсутність зору не є червоним прапорцем у стосунках. Також є стереотип, що незрячі люди не можуть і не хочуть виконувати фізичну роботу. Не знаю за інших, а Роман власноруч косить траву, опалює наш будинок, допомагає по господарству та пиляє і рубає дрова. Тому я точно знаю - лінь не залежить від зору.
– Як залишатися не лише помічником, а й рівноправним партнером у стосунках?
– Взагалі, я не вважаю себе помічником для Романа. Те, що він погано бачить не зводить наші ролі до «помічник» і «нужденний». Ми кохаємо одне одного, тому взаєморозуміння, підтримка та повага – це налаштування за замовчуванням, так би мовити. Проте, важливо розуміти, що допомога доречна лише тоді, коли про неї попросили. Цей принцип активно практикуємо у власних стосунках. Ми обоє знаємо, що можемо розраховувати на підтримку словом чи ділом. Думаю, в і полягає рівноправність.
– Як ви підтримуєте один одного емоційно? Що вас найбільше надихає у вашому партнерові?
– Емоційно підтримуємо одне одного як і всі люди: розмовляємо, обіймаємо, стараємось зрозуміти. Найбільше у Романові мене надихає його стійкість, впертість (у позитивному значенні) та неймовірне вміння посміятися з самого себе. Одного разу я необачно сказала: «Ти не бачиш, що я зайнята?», а він спокійно і з усмішкою відповів: «Я сліпий, хочеш довідку покажу?». Тоді я зрозуміла, що такої сили духу ще треба пошукати.
– Чи стикалися ви з нерозумінням або упередженим ставленням оточуючих? Як ви на це реагуєте?
– На жаль, упереджене ставлення було присутнє не лише серед оточуючих чи колег, а й у колі найближчих родичів. Звісно, це було дуже неприємно та образливо. Спільне обурення таким ставленням тільки ще більше зблизило нас і навчило менше звертати увагу на неприйнятну позицію інших людей. Найважливіше, прислухатись до свого серця, а не до думки оточуючих.
Історія Анни та Романа Авраменків доводить, що гармонійні стосунки будуються на взаєморозумінні, підтримці та повазі, а не на ролях «помічника» чи «нужденного». Подолання стереотипів і упереджень – це важливий крок до більш інклюзивного суспільства, де кожен має рівні можливості для щастя.
Нагадаємо, що наші журналісти підготували для вас фоторепортаж з дня всіх закоханих.
