Емоції, азарт, боротьба, усмішки, команда!
Історія дівчини, яка активно грала у волейбол ще зі шкільних років.
Протягом цього періоду були переломи, травми, операції - тому життя повернулося так, що вона «поставила хрест» на улюбленому волейболі, яким жила багато років і сказала сама собі: «Я своє відіграла».
Проте, коли якийсь етап у житті закінчується, насправді може початися щось нове, яке надихне, надасть сили і натхнення для подальших перемог!
В цьому матеріалі розповідаємо читачам MYNIZHYN історію людини, яка незважаючи на вади здоров’я повернулася у волейбол і знову відчула енергію гри! Але це було нове випробування, бо в цьому виді спорту переміщуються сидячи, так як всі гравці в команді - з обмеженими можливостями руху.
Зараз вона тренується разом з жіночою паралімпійською збірною України і грає у волейбол з українськими ветеранами.
Попереду - багато тренувальних зборів, турнірів, змагань і Чемпіонат Світу в Китаї влітку 2026.
Про силу духу і про людей, які не здаються - детільніше читайте у нашому матеріалі.
Микитюк Тетяна родом з Ніжина, де і проживала 20 років. Зараз їй 43. Наразі живе у Житомирі.
На фото Тетяна Микитюк. Фото з архіву волейболістки.
«Я почала займатися волейболом з 10 років в ДЮСШ, потім вступила на той час до Агроколеджу в Ніжині і там грала в команді, де і почалася активна і незабутня частина мого спортивного життя: постійні тренування, змагання, збори і т.д. – розповідає Тетяна - там наша команда неодноразово перемагала начемпіонаті України серед навчальних закладів».
Згодом Тетяна вступила до Житомирського національного агроекологічного університету, де активно займалася волейболом і паралельно грала за чернігівську команду.
«Я весь час була в роз'їздах і мені це дуже подобалося – говорить Тетяна - Але протягом всього цього періоду у мене траплялися травми, переломи, операції -після яких було поставлено крапку на спортивному майбутньому. Це було важко, як психологічно, так і фізично...».
Пройшов час, майже 20 років.
«Я побачила, що в Житомирі є команда дівчат з порушенням опорно-рухового апарату, які є членами паралімпійської збірної України, а також потроху набирають чоловіків, наших ветеранів- Героїв – розповідає вона. - Вирішила спробувати і зараз я в офіційному списку на кандидати в паралімпійську збірну України.
Коли здається, що у житті щось закінчилося,
насправді може початися щось нове
«Я думала, чи варто писати такі слова і ділитися цим новим для мене досвідом…Але якщо ця історія надихне хоча б одну людину не боятися йти вперед, то воно того варте! – говорить Тетяна. - Хто зі мною давно, знає, що велика частина мого життя була пов’язана зі спортом, зокрема з волейболом. Це були роки тренувань, змагань, перемог і поразок, командного духу, адреналіну, підтримки. Волейбол давав мені відчуття сили, руху, життя! Але через травми я змушена була поставити в цьому розділі крапку».
«Я своє відіграла», – переконувала дівчина себе багато років.
Але восени 2024 в соцмережах побачила пост, як в Житомирі тренуються дівчата і хлопці (з обмеженими можливостями), які грають у волейбол сидячи і всередині щось йокнуло!
«Я подумала, вони отримують радість від гри, їздять на змагання і живуть повним життям, не зважаючи ні на що!» - ділиться враженнями волейболістка.
Проте дівчина відклала цю думку до січня. Спостерігала за собою, сумнівалася, питала себе: а чи варто? Чи не буде відчуття жалю? Як буде відчуватися волейбол уже по-іншому?..
«І ось, коли мені знову потрапляє на очі цей пост, де запрошують на тренування, Я НАВАЖИЛАСЯ! Взяла м’яч у руки – і це було, як ковток свіжого повітря. Я повернулася у волейбол і відчула енергію, радість гри – розповідає волейболістка. - Але водночас це було АБСОЛЮТНО НОВЕ ВИПРОБУВАННЯ. В цьому виді спорту переміщуються сидячи (так як всі з обмеженими можливостями руху). Це ІНШИЙ РІВЕНЬ координації, інше сприйняття швидкості. Мій мозок намагався зрозуміти, як діяти в нових умовах».
Також Тетяна розповідає про силу, про дівчат, які не здаються. Про тих, хто не дозволяє обмеженням диктувати їм правила життя. Вони жартують, вони ПІДТРИМУЮТЬ одна одну, вони наполегливо працюють і дивишся на них не з жалем, а з ВЕЛИЧЕЗНОЮ ПОВАГОЮ.
ДО ЧОГО ВСЯ ЦЯ ІСТОРІЯ
Вона про те, що життя не закінчується, поки ти не закриваєш для нього двері сам.
Ось що у висновку говорить волейболістка - Тетяна Микитюк.
Волейбол завжди був і залишається важливою частиною мого життя. Зараз є безліч можливостей, спільнот, майстер-класів, місць, де кожен може знайти себе.
Варто лише наважитися спробувати. Навіть, якщо страшно. Навіть, ЯКЩО ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ЦЕ ВЖЕ НЕ ДЛЯ ТЕБЕ. Якщо ви коли-небудь стояли перед вибором: спробувати чи відступити – СПРОБУЙТЕ!
Це моя стихія. Щоразу, виходячи на майданчик, я відчуваю ті самі "метелики в животі — хвилювання, азарт, жагу до гри!
Так, тепер це вже дещо інший волейбол, але емоції ті самі: боротьба, сила волі, дух команди, перемоги й поразки — усе, що наповнює серце.
Зараз я тренуюся разом з жіночою параолімпійською збірною України. ЦІ ДІВЧАТА НЕЙМОВІРНІ! Попри обмеження опорно-рухового апарату нижніх кінцівок, вони дивують своєю силою, відвагою, радістю, гумором і згуртованістю. Їхня енергія надихає!
Якщо у вас є знайомі або друзі (їхні доньки чи рідні), які мають обмеження рухового апарату нижніх кінцівок — поділіться з ними цією інформацією.
Ми тренуємося у Житомирі, Рівному, Дніпрі, а також у Кам'янці-Подільському.
Тут можна знайти підтримку, нових подруг, відчути командний дух, подорожувати на змагання по всьому світу і, найголовніше, — реалізувати себе.
Ще хочу додати, що у нас був відкритий чемпіонат області з волейболу сидячи, який подарував не просто емоції — він повернув мене до себе справжньої, до того азарту, драйву і любові до гри, які живуть глибоко всередині.
Це була не просто подія, а день, наповнений щирими усмішками, новими знайомствами, командним духом і справжньою боротьбою. Кожна гра — як окрема історія: емоція за емоцією, і до останньої хвилини —
напруга та неймовірний запал!
Я безмежно вдячна кожному за цей досвід— він для мене особливий, теплий і дуже цінний.
Такі моменти залишаються в серці надовго.
Мені б дуже хотілося, щоб такі види спорту для людей з обмеженими можливостями активно розвивалися. Адже сьогодні надзвичайно важливо створювати простори, де кожен може реалізувати себе, відчути підтримку, знайти ресурс і відволіктися від буденності. Це дає новий подих, наче ковток свіжого повітря.
Особливо це важливо зараз, коли, на жаль, маємо багато наших захисників із ампутаціями. Такі ініціативи допомагають їм швидше повернутися до активного життя, знову відчути силу команди, віру в себе та в те, що попереду — нові можливості. У багатьох великих містах уже створюються чоловічі команди з волейболу сидячи, і це справжнє натхнення. Хочеться, щоб подібні приклади з’являлися у кожному місті — бо спорт лікує не лише тіло, а й душу.
Фото та відео зі сторінки інстаграм Тетяни Микитюк
