Голодомор 1932–1933 років – це не просто сторінка історії, а прірва, у яку було кинуто мільйони українців. Для Ніжинщини це стали роки, коли звична хліборобська земля перетворилася на територію виживання. Людей позбавили всього – зерна, худоби, городини, навіть права на власний врожай. Забирали не тільки мішки зерна, а й останні колоски, які селяни намагалися непомітно зібрати на полі.
Тих, кого ловили з кількома жменьками зерна в кишені, карали як «ворогів народу». У голодні хати приходили уповноважені й вимітали все до останньої крихти, і з цього моменту для родин починався справжній бій за життя.
Хліб, який був серцем українського столу, став майже недосяжною мрією. Але навіть тоді, коли комусь удавалося зберегти кілька пригорщів зерна, з них було неможливо спекти справжній хліб. Селяни Ніжинщини домішували до борошна все, що тільки можна було розтерти: висівки, полову, макуху, подрібнені бурякові та картопляні лушпайки, жолуді, сушене листя липи й акації.
Такий хліб був темний, гіркий, інколи колючий. Люди згадували: «З вівса хліб колов язик, але ми їли, бо що ще було робити?..» Хліб зі стебел бур’янів або сушених квітів часто розсипався в руках, але його берегли, як золото. Як зазначала одна свідок: «Було таке, що ліпили хліб з дерті та сушеного листя – це давало хоч якусь поживу».
Фото: реконструкція хліба який готували в період Голодомору Джерело: з експозиції Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського
У часи Голодомору на Ніжинщині пекли навіть «червоний хліб» – з бурякових лушпайок та картопляних шкір, змішаних із жменею висівок. Місцеві жінки годинами перебирали гнилу картоплю, аби знайти хоча б декілька придатних шматків. А коли не знаходили – мололи лушпайки, змішували з половою й пекли гіркі коржі, які нагадували радше шматки глини, ніж хліб.
Доки у людей ще залишалася хоч якась картопля, її терли та домішували до просяної полови, аби випекти бодай якісь коржі. Це була слабка їжа, але вона давала можливість прожити ще день. Посадити новий врожай ставало дедалі важче: щойно люди висаджували картоплю, вночі голодні селяни викопували її – аби врятувати власні родини від голоду.
Траплялися й інші випадки, коли знайдений харч не приносив добра. У спогадах тих років згадується, що одній сім’ї вдалося роздобути трохи хліба й молока. Зморений багатомісячним голодом дідусь, не втримавшись, з’їв цілу буханку та запив її молоком – і помер. Організм, виснажений до краю, не витримав раптового надлишку їжі.
Фото: ручна крупоружка початку ХХ століття Джерело: з експозиції Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського
З часом, коли традиційні сурогати теж закінчились, люди переходили на таку їжу, яку сьогодні важко навіть уявити. Голод штовхав українців порушувати власні найглибші заборони та табу. Селяни їли здохлу худобу, обмінювали останні речі на ротівку собачатини, варили супи зі шкіряних чобіт, пасків і навіть розмочували підошви взуття, щоб отримати хоч якісь калорії. Відомі історичні свідчення, як господарі обскрібали бочки, у яких колись тримали сало, кип’ятили ту стружку й ділили між дітьми як найціннішу страву.
У селах, де трупи худоби валялися на обійстях через брак кормів, люди мололи на борошно шкіру, випарювали старі кістки, варили юшку з кістяного пороху. Дехто наважувався їсти кінський гній – бо там могли лишатися не перетравлені зерна. Інколи селяни ходили вночі на скотомогильники, викопували дохлих коней або корів і намагалися відрізати хоч якісь придатні частини.
У ті роки відбувалися речі, які ще пів року до того здавалися неможливими. Села ловили котів, собак, лисів, їли мишей, щурів, кротів, їжаків. Дітей посилали в ліси збирати шишки й кору, а дорослі варили суп із соснової кори чи вишневих гілок. На узвар ішли сухі стебла, на млинці – терте коріння лопухів або жменя ряски зі ставка. Їли все, що могло нагадувати хоч якусь їжу: молоде листя буряків, облущені кукурудзяні качани, стручки акації, навіть подрібнену тирсу. У деяких родинах готували «маторженики» – млинці з кори осики чи берези, змішаної з макухою.
Фото: суп із кори та шишок. Джерело
Коли закінчувались навіть бур’яни, вишукували лободу. З неї варили борщ, після якого, згідно зі спогадами, у людей тріскалася шкіра й розпухали ноги. Але їли, бо іншого не було. Замість борошна використовували подрібнені тернові й яблуневі гілки, а з жолудів робили тісто для ліпеників. Картопляне лушпиння, викопане в кагатах і відходах, змішували з макухою й пекли смердючі коржі.
Весна 1933 року стала для Ніжинщини справжнім випробуванням. У лісах збирали кору та гілки вишні й малини, з яких готували узвари. Ті, кому щастило знайти бодай кілька мерзлих картоплин, робили з них – страву, яка мала різкий запах і важко перетравлювалася. Але навіть вона здавалася бажаною їжею.
Діти ходили по полях і збирали торішні гнилі буряки, а з їхніх верхівок варили густі солодкуваті супи.
В інших селах з’явилася практика варити «трав’яники» – хлібець із натертої трави з додаванням насіння льону. Хоча така їжа фактично руйнувала шлунок, вона дозволяла прожити ще день, іноді два. Селяни збирали ряску в ставках, їли серцевини соняшникових «штурпаків», варили каші з кукурудзяних качанів, перемелених разом зі стеблом.
Фотографія зі збірки кардинала Відня Теодора Ініцера, голови міжнародного фонду допомоги населенню України, що голодує. 1933 рік. Джерело
Але серед усіх цих сурогатів найбільший жах голоду проявився в тому, що люди почали їсти м’ясо здохлих тварин, а в окремих випадках – доходили до канібалізму. Це не було масовим явищем, а радше наслідком повного психічного та фізичного виснаження. Люди божеволіли від голоду, і трагедія досягала свого апогею.
Попри всю цю темряву, мешканці Ніжинщини зберегли пам’ять про своє страждання. Вони передали нам історії про хліб із жолудів, суп із кори дерев, млинці з лободи, узвар із гілок вишні, коржі з макухи, галушки з картопляного лушпиння і про те, як кожна знайдена крихта ставала справжнім порятунком. Про те, як хліб, колись буденний, став найдорожчим символом життя.
Фото: страви які готували в голодні роки. Джерело
Сьогодні ми маємо не просто пам’ятати про Голодомор – ми зобов’язані відчути ту безодню, яку пережили люди. У той час вижити означало їсти листя, коріння, тирсу, шкіру, гній, а інколи й те, що суперечить самій людській природі. Це була трагедія, яка забрала мільйони, але залишила нам уроки на віки: цінність хліба, цінність життя, цінність свободи й відповідальність перед історією, щоб подібне ніколи більше не повторилось.
Фото: хлібці з відходів зерна та сіна. Джерело
Раніше ми писали: Земська лікарня Ніжина: історія турботи, яка пережила століття
