За час повномасштабного вторгнення українська армія досягнула значного прогресу в питанні гендерної рівності. Кількість офіцерок серед військовослужбовиць в Україні значно зросла за останні роки. Бути жінкою під час війни — означає щодня балансувати між силою і вразливістю, службою і материнством, бронежилетом і помадою.
Наші жінки з Ніжина – теж не виняток. Наталія Рульова з Ніжина – мама двох дітей, військовий волонтер, яка прийняла рішення і вступила до лав Збройних сил України.
До повномасштабного вторгнення вона працювала в сфері культури, згодом – займалася журналістською діяльністю, волонтерством.
Як це - бути жінкою в армії, Наталія розповіла в ексклюзивному інтерв’ю для MYNIZHYN.
-Вітаємо, Наталіє! До повномасштабного вторгнення ви працювали в сфері культури, згодом — журналістом та займалися волонтерською діяльністю. Як цей досвід допомагає вам у подальшій роботі?
-Основні вміння, які розвинулись в мене під час роботи в культурі, журналістиці і на ниві волонтерства - це вміння працювати з людьми та інформацією.
Робота в сфері культури мабуть найбільше сприяла розвитку патріотичних почуттів, любові до рідної землі, людей, як би це високопарно не звучало, розумінню, за що ми боремося і чому це важливо. Це скоріш за все той фундамент, який згодом привів мене у волонтерство, а потім і до війська.
Робота в журналістиці розвинула аналітичне і критичне мислення, вміння виділяти головне, бачити справжню суть речей і працювати з великими обсягами інформації, швидко розібратися в ситуації, «відсіяти» зайве і чітко сказати головне. Якщо культура – це гаряче серце, то журналістика - холодна голова.
А волонтерство — це взагалі найкраща школа життя. Волонтери, як ніхто, розуміють потреби війська і найбільш наближені до військового побуту, тому я знала, чого очікувати.
Завдяки волонтерській діяльності слово «неможливо» зникло з мого словника. Якщо треба щось знайти чи вирішити тут і зараз або «на вчора» — я просто беру і роблю.
Але головне — це характер. Я занадто вперта, щоб здаватися, і занадто прямолінійна, щоб грати в ігри. Для мене чесність із собою та іншими - це як базова комплектація. Тому, якщо я кажу, що зроблю — то краще просто відійти вбік і не заважати процесу.
-Ваш позивний “Фенікс”. Як такий позивний до вас “причепився”? Є якась своя передісторія?
-Звісно – кожен позивний має свою історію. Спочатку мене називали «Ніжинська відьма», бо мені вдавалось швидко «чаклувати»/закривати збори і знаходити необхідне. А потім хлопці з трійки (третьої штурмової) почали називати «пташка» через мою балакучість і життєрадісність. Я кажу «Пташка, яку всі знають в нас в Україні вже є – це легендарна Катерина Поліщук «Пташка з Азовсталі». Тому давайте щось інше». Тоді один із побратимів сказав: «Ти — Фенікс. Ти зігріваєш, як вогонь, і легка, як повітря — постійно десь літаєш. Ти пережила багато втрат, але щоразу підіймалася і йшла далі». Так воно і пішло. Навіть на прапорі, який мені подарували, хлопці крила намалювали. Тепер у мене ціла колекція феніксів: прапор, шеврон, жетон, фігурки... Тож коли прийшла у військо і запитали про позивний, я залишила свій, перевірений часом. Ну а там, хто зна, позивні – це справа випадку, можливо згодом причепиться інший. (Посміхається – авт.)
На фото частина колекції "Феніксів" з архіву Наталії
-Ви могли б залишитися у Ніжині, займатися волонтерством, але ви переді мною сидите у військовій формі. Як ви потрапили до ЗСУ? Як віднеслися до такого рішення ваші рідні? Що ви сказали своїм дітям, як пояснили, чому мама зараз не поруч?
-Я чекала на цей дзвінок пів року. Після того, як пішла із журналістики, іншого шляху для себе вже не бачила. Відчувала: скільки б я не робила як волонтер, я роблю «менше, ніж нуль». Я розуміла і знала, що у війську не вистачає багатьох спеціальностей. Я знала, що в армії потрібні не лише штурмовики, а й фахівці з діловодства, медійники, психологи.
Коли мені нарешті зателефонували, я вагалася рівно хвилину. Хоча на той момент мене вже майже взяли на гарну цивільну посаду я навіть мала вибір: йти в державну структуру або у волонтерський фонд. Але доля розпорядилась інакше. Проте, останнє слово було за дітьми. Я сказала: «Як ви скажете — так і буде». Ввечері ми сіли, все обговорили, і вони сказали коротко: «Йди». Сину скоро 22, доньці — 15. Вони в мене самостійні. Коли мама-волонтер вічно в роз’їздах, швидко вчишся і готувати, і прати. Зараз ми 24/7 на зв’язку.
Моїй мамі було складніше сказати — вона з тих, хто переживає за все на світі. Але і вона зрештою мене підтримала.
Після того, як рішення було прийняте я пройшла співбесіду і мені дали декілька днів, ще раз подумати і все зважити. Коли я повторно сказала, що готова і хочу служити в ЗСУ, мене сконстатували з першим рекрутинговим центром. Шлях до мобілізації був максимально комфортним — від першої співбесіди до ВЛК я відчувала підтримку на кожному кроці..
-Розкажіть про один із ваших днів у ЗСУ. Що саме ви робите? Тобто чим ви займаєтеся на службі та як проходить ваш день сьогодні?
- Вже понад місяць, як я офіційно змінила цивільні сукні на піксель 210-го окремого штурмового полку. Це бойовий підрозділ, тут все по-дорослому. Поки що я на навчанні (БЗВП). Ми вчимося всього: від тактичної медицини, де кожна секунда накладання турнікета — це чиєсь життя, до вогневої та інженерної підготовки. Але паралельно я вчусь і того, що стосується моїх безпосередніх обов’язків, які виконуватиму в підрозділі: діловодство та психологічна підтримка персоналу. Що це означає на практиці? Це тони паперів, де не можна помилитися ні в одній букві, бо за кожним документом стоїть доля бійця. А ще — психологія. Це вміти слухати, розуміти стан хлопців, допомагати їм триматися купи в умовах постійного стресу. Я постійно на навчанні: слухаю лекції, проходжу курси в застосунку "Армія+", вивчаю алгоритми. Насправді це не так страшно і складно, коли є велике бажання і підтримка від побратимів.
- Як це — бути жінкою серед чоловічого колективу? Які відносини з побратимами? Залицяються?
- Знаєте, тут дуже швидко зникають гендерні стереотипи, але залишається проста людська повага. На службі ми насамперед — побратими та посестри. У нас спільні завдання, спільні труднощі. Тому ніхто не дивиться на тебе як на "крихку квітку", яку треба оберігати від будь-якого навантаження. Я такий самий боєць, як і всі.
Але, звісно, є і приємні моменти. Хлопці все одно залишаються чоловіками. Вони завжди без зайвих слів допоможуть: порубають дрова для буржуйки, якщо щось важке треба принести — ніколи не відмовлять, навіть якщо самі втомлені. Це така ненав’язлива турбота, яка дуже цінна. Щодо залицянь чи харасменту, про який іноді кажуть, коли жінки йдуть в армію… Скажу чесно: я з цим не стикалася. Відносини між нами — це суміш глибокої поваги і такої специфічної військової дружби, де є місце і жартам, і серйозним розмовам. Я відчуваю себе в безпеці серед них, бо знаю, що за моєю спиною стоять справжні чоловіки, які в будь-який момент підставлять плече.
-Чи є у вас подруги в ЗСУ? Чи спілкування в основному з чоловіками?
- Подруги є, але не в моєму полку. Я роками товаришую з дівчатами з рідного Ніжина, які обрали шлях воїна ще задовго до повномасштабного вторгнення. Зараз ми постійно на зв’язку в месенджерах: ділимося досвідом. Є дівчата військові, з якими познайомилась в соцмережах і спілкуємось, ніколи одна одну не бачивши. Але обов’язково зустрінемось. Це вже в планах на відпустку! Жінок в армії насправді дуже багато. Навіть коли я проходила ВЛК, зі мною було ще четверо дівчат. Вакансій для нас вистачає: від кухарів до операторів дронів.
- Які складнощі вам довелося подолати? Щоб ви сказали з цього приводу?
- Незважаючи на моє прагнення і готовність служити, все ж було важко залишати домівку, йти у невідомість, де нікого й нічого не знаєш насправді. А так, навіть не знаю що ще. Так, бувають складні моменти, як і в будь-якій професії, чогось не вмієш і спочатку не виходить. Чогось не знаєш і соромишся спитати – було і таке. Але врешті-решт всі питання і проблеми вирішуються, всьому можна навчитися.
- Що не дає зараз упасти духом і зламатися?
- Перед тим як мобілізуватись, у мене був момент, коли я дійсно упала духом, як волонтер, бо щодня все важче і важче було закривати збори, щось діставати. В мене справді опускались руки. Зараз я відчуваю, що живу на повну, що я роблю потрібну справу, що мені точно не буде соромно за те, що я могла щось зробити і нічого не зробила. До речі, від волонтерства я не відмовилася — «колишніх» у цій справі не буває. Зараз ми відкрили збір на пікап для мого полку, для хлопців, які зараз у самому пеклі виборюють наше завтра.
Мене тримають люди. Величезна «армія» волонтерів, які відправляють на фронт тисячі порцій сухих супів і каш, допомагають з медикаментами, гігієною, допомагають проводити збори, їздять на фронт і відвозить хлопцям необхідне.
Це волонтери не лише з Ніжина, а й десятки неймовірних людей з усієї країни та з-за кордону. Перераховувати можна безкінечно. Хіба я маю право падати духом, коли за спиною такі люди?
Коли війна закінчиться, я багато чого забуду. Але я ніколи не забуду тих, хто, навіть не маючи зайвого, віддавав останнє нашим хлопцям. Ці люди тепер назавжди в моєму серці.
-Що б ви хотіли сказати сьогодні ніжинцям, всім українцям та світу?
-Сьогодні я хочу сказати одне: не чекайте на «кращий час» чи «ідеальний момент», щоб стати корисними. Перемога — це не те, що станеться саме по собі, це те, що ми робимо руками щодня.
Українцям — тримайтеся одне за одного. Ми сильні, поки ми «зграя», поки ми чуємо біль ближнього, як свій власний.
Світу — не звикайте до нашої війни. Це не кіно, це життя реальних людей, які просто хочуть прокидатися у своїх ліжках без звуку сирен.
А ніжинцям… пишаюся вами! Кожен ваш донат, кожна сітка, кожна молитва — це броня для когось із нас. Ми обов’язково повернемося до звичного життя, до мирних розмов. Але зараз — працюємо.
І користуючись нагодою, я прошу долучитись до збору на пікап для своїх побратимів.
Банка та реквізити тут 👇
🔗 Монобанка:
https://send.monobank.ua/jar/eRN5w6Q8V
💳 Приват: 5168 7451 2868 2868
Ціль: 300 000 грн. На пікап для 210 ОШП.
Дякую за кожну гривню і репост!
