У лютому 2026 Ніжинська центральна міська лікарня імені Миколи Галицького повідомила про те, що у Ніжині - чотири нових фахівця. Це молоді лікарі, які приєдналися до команди медиків нашого міста.
Раніше ми писали: «Серцево судинні хвороби зараз помолодшали, особливо серед військових»: розмова з ніжинською лікаркою
Продовжуємо наші знайомства з молодими лікарями Ніжина.
Сьогодні в гостях у MYNIZHYN лікар-анестезіолог Ніжинської міської лікарні- Людмила Ліпич.
- Доброго дня! Розкажіть - звідки Ви родом і як минуло Ваше дитинство? Чи в той час уже з’являлися амбіції зайнятися лікарською справою?
- Вітаю! Я народилася в Ніжині. Моє дитинство пройшло активно, але завжди з книжкою — батьки навчили мене читати ще у три роки, і з того часу це мій улюблений спосіб перезавантажитись.
Медицина не була моєю дитячою мрією. Мама працювала медсестрою в педіатрії, тому я змалечку бачила зворотний бік професії: виснаження та важкі нічні зміни. Вона відверто відмовляла мене від медичної кар'єри, бо бажала мені чогось спокійнішого.
Але спрацювала допитливість. Мені завжди було цікаво, як все влаштовано в огранізмі людини. Зрештою, це привело мене в анестезіологію, і зараз я про це не шкодую. Мені справді подобається вивчати організм на рівні біохімії та фізіології, бачити, як хвороби змінюють процеси, і розуміти, як ми можемо це «полагодити». Але шлях був складним і довгим: 6 років навчання у Вінницькому національному університеті ім. М.І. Пирогова та 3 роки інтернатури в НМУ ім. О. Богомольця. Так вийшло, що перші 6 років навчання я була старостою дуже сильної групи, тому навчання було стресовим, в умовах високої конкуренції. На інтернатурі навчатися було набагато комфортніше, я дуже люблю свою групу, ми досі спілкуємось, ділимось посиланням на навчання, конференції та свіжими статтями в наукових виданнях.
- Чому ви обрали саме анестезіологію: є ж традиційніші напрямки, спокійніші?
- Мабуть тому, що звикла до драйву і відповідальності. Я від початку мріяла про ендокринологію, але місце на інтернатурі було лише на анестезіологію. Пам'ятаю, як колишній головний лікар, Костирко О.М. чесно попередив, що буде складно і прямо запитав: "Впораєшся?". Я сказала, що так.
Перші місяці в реанімації було дуже складно. Старші колеги, вклали багато терпіння, підтримки і часу в те, щоб все пояснити, показати і навчити.
Я перші 2 роки постійно брала додаткові чергування, намагалась потрапити на всі складні операції і тяжких пацієнтів. Це зараз хочеться іноді просто посидіти в тиші, а тоді я рвалась працювати якомога більше.
Мені подобається цей напрямок саме за його чесність: ти бачиш результат своєї роботи тут і зараз. Це вищій пілотаж, коли тримаєш життя людини буквально в своїх руках під час анестезії і балансуєш показники, препарати, налаштування апаратів. Це справді неймовірне відчуття.
І я дуже вдячна колективу, який прийняв мене дуже тепло. Особливо Тітовцю Павлу Миколайовичу, який 2 місяці «ставив» мої рукі, щоб я навчилася робити спінальну анестезію і нашому завідувачу, Келемену Борису Миколайовичу за всі ті випадки, коли він казав "Ти зможеш!".
- Можете розповісти, як проходить день анестезіолога, щоб зрозуміло було кожному?
- День анестезіолога починається з кави. Далі - обхід і огляд пацієнтів, співставлення лабораторних аналізів і скарг пацієнта з його реальним станом. В цей час наші медичні сестри проводять всі маніпуляції, підключають крапельниці, роблять забір крові для аналізів. Дуже часто люди думають, що реанімація і операційна - це лише лікарі, але дуже багато чого залежить і від того, як люди працюють в команді. Реанімація - це завжди командна робота лікарів, медичних сестер та молодшого медперсоналу. Догляд за пацієнтом, всі ін’єкції, крапельниці, протипролежнева терапія, перекладання при транспортуванні, можливі виключно завдяки жінкам, які праціюють у лікарні. Часто їх робота непомітна або знецінюється, але вона дуже важлива для швидкого одужання пацієнта.
Потім можемо йти оглядати хворих в інших відділеннях (анестезіологів викликають на консультації до тяжких пацієнтів), або в операційну.
Бувають дні, коли є трохи часу просто видихнути і посидіти в ординаторській. А буває, що бігаєш цілий день і ще вночі йдеш на 4-годинну операцію. Кожне чергування різне, анестезіологія це не про стабільність, швидше про постійну фонову напругу. Бо навіть коли сидиш і п'єш каву, розумієш, що в будь-який момент можуть викликати і треба буде бігти і рятувати чиєсь життя.
А, ще ми дуже багато всього пишемо: щоденники, первинні огляди, наркозні карти, передопераційні огляди. Я собі купую різні такі собі, креативні ручки, щоб піднімати настрій ! (Посміхається – авт.)
- Чи була якась операція, що запам’яталася Вам особливо?
- Ой, було багато всього!
Із останнього: пацієнтка прокинулась і після наркозу, ще сонна, попросила морозива. Сказала, що її подрузі в Нідерландах дали ріжок після операції, а їй не дають. І вона так жалібно це сказала, що прям видно було, як їй хочеться того морозива. Але їсти в перші години після операції не бажано, щоб не спровокувати нудоту та блювоту.
Взагалі люблю, коли все добре в операційній, я для цього завжди збираю повний анамнез пацієнта по спеціальному опитувальнику, намагаюсь нічого не пропустити. Люди часто бояться операції, розгублюються і забувають сказати про хронічні захворювання, алергії, прийом лікарських засобів, а для нас це дуже важливо. Якщо я знаю реальний стан пацієнта, то можу прогнозувати, які ліки можуть знадобитися, які ускладнення можуть розвиватися, а значить і маю стратегію, як їх попередити.
Добре, коли так, що запам'ятовуєш щось хороше, бо буває і по-іншому, коли пацієнти тяжкі, тиск 50/26, пульс 28. А за дверима операційної чекає сім'я. Ми бачимо дуже багато людського горя і сліз на роботі. Іноді я приходжу з роботи і теж плачу вдома. Бо ти робиш все можливо і неможливе, але це ж реанімація. Люди помирають. Так буває.
- А як загалом війна відобразилася на українській медицині? На здоров’ї людей? Що б ви сказали?
- Війна сильно вплинула на людей. Хронічний стрес дуже "б'є" по здоров'ю, особливо, коли він тривалий. Загострюється багато хронічних хвороб, особливо серцево-судинної системи, щитовидної залози та діабет. Багато тяжких інфекційних хвороб, особливо пневмоній та ГРВІ. Багато військових, які потребують психологічної допомоги та якісної реабілітації. Розумію, що війна і медицина адаптується "в процесі" і ми, медики, також адаптуємось.
З того, що я помітила за останні кілька років: люди стали менше уваги звертати на "дрібні" симптоми, відкладають візит до лікаря, багато що списують на недосип та тривогу. А за втомою і загальною слабкістю можуть ховатися дефіцити вітамінів та мінералів, неврологічні та серцеві захворювання.
Багато людей стикаються з депресією та тривожністю. Мене як лікаря радує, що суспільство нарешті менше стигматизує людей, яким потрібні антидепресанти. Але сумно, що такою ціною. Я говорю зараз про те, що лише під час повномаштабного вторгнення люди зрозуміли, що депресія реальна і що приймати ліки не соромно.
- А чи є у вас якісь свої професійні правила звички, які особисто ви собі встановлюєте? Приміром, у багатьох журналістів правило: не публікувати фото та не пересилати нікому, поки вони не опубліковані для матеріалу. А у вас є типу чогось подібного: перед операцією я …продовжіть речення.
- Стараюсь завжди все перевіряти по кілька разів: апаратуру, чи є під рукою потрібні медикаменти, чи точно я все вірно призначила. Мені ніколи не соромно підійти із запитанням до колег, відкрити професійну літературу, наказ МОЗ, іт.п. Мене так вчили, що немає дурних запитань, особливо в анестезіології. Коли ціна помилки - чиєсь життя, то немає місця пихатості чи зарозумілості. Краще уточнити, перепитати і зробити все правильно.
Іноді колеги-хірурги по-доброму жартують, що я дуже принципова, бо перевіряю перед операцією по кілька разів, чи всі згоди підписані, чи всі аналізи набрані, чи точно ЕКГ вклеїли в історію. Але я люблю йти на операцію спокійною.
Ще намагаюся заспокоїти пацієнта і трохи підняти настрій, щоб людині в операційній було комфортно, бо для пацієнта все нове і страшне: апарати пищать, в руку ставлять катетер, підключають крапельницю, лікар дає дихати масочкою, людині і так страшно і все болить …, тож намагаюся підбадьорювати.
Але родичам кажу правду про реальний стан пацієнта. Якщо людина помирає, якщо ураження організму вкрай тяжкі і ми не можемо нічим зарадити, якщо стан нестабільний і пацієнт може не пережити оперативне втручання, кажу про це прямо. Намагаюся підбирати слова, але бути чесною. Це також дуже важливо і складно. Бо реакція буває різна: від байдужості до сліз. Буває, що людина потребує, щоб її потримали за руку, помовчали поруч. Намагаюсь в такі моменти підтримати, але і водночас і зберігати професіоналізм.
- І наостанок: що любите і чим живете поза межами роботи? Тобто який ваш ідеальний вихідний день, аби відновитися, наповнитися?
- Крім основної роботи, маю ще дві: лікар-куратор паліативної допомоги в приватній компанії в Києві та нутриціолог.
Ще є коханий чоловік, з яким ми одружилися ще в університеті і дві котодитини: Моцарт і Найт. Люблю їх страшенно. Сім'я для мене - це місце безпеки і сили, де можна бути не лікаркою, а звичайною жінкою. Розслабитися. Моцарт дуже відчуває мій настрій: приходить до мене після важких чергувань, кладе на ногу лапку і дивиться в очі. Я так потроху розслабляюсь.
У мене мало вільного часу, бо я живу за насиченим графіком: 2 рази на тиждень англійська, 2 рази на тиждень іспанська і намагаюсь встигати на 2-3 тренування в спортзал. Багато читаю, маю свою домашню бібліотеку і почала знімати відео-огляди на книги в YouTube.
А якщо лишається ще кілька годин в день, то навчаюся. Зараз, наприклад, отримую міжнародну сертифікацію коуча з харчування онлайн в Канаді. І паралельно медицина. Не шкодую грошей на якісну медичну літературу, курси, вебінари та майстер-класи. Бо це не витрати, а інвестиції, принаймні переконую в цьому чоловіка! (Посміхається – авт.)
На фото Людмила Ліпич
Фото з архіву лікарки.
Читати ще: «Ти розумієш, що відповідаєш за людське життя»: розмова з ніжинським лікарем Андрієм Андрійцем
