Події Другої світової війни в Ніжині – це не лише сторінки підручників, а й складна історія щоденного виживання, страху та водночас спротиву. Окупація 1941–1943 років змінила ритм життя міста: поруч із офіційними структурами контролю діяли підпільні групи, а звичайні мешканці опинялися перед постійним вибором між ризиком і виживанням.
Події Другої світової війни в Ніжині – це не лише сторінки підручників, а й складна історія щоденного виживання, страху та водночас спротиву. Окупація 1941–1943 років змінила ритм життя міста: поруч із офіційними структурами контролю діяли підпільні групи, а звичайні мешканці опинялися перед постійним вибором між ризиком і виживанням.
Медична сфера, культурне середовище, побутові практики – усе це ставало частиною як пристосування до нових умов, так і прихованої боротьби з окупаційним режимом.
Щоб глибше зрозуміти ці процеси, журналісти MYNIZHYN поспілкувалися з науковим співробітником відділу Музей історії м. Ніжина Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського Романом Авраменком. У форматі інтерв’ю він розповів про особливості повсякденного життя ніжинців у роки окупації, механізми примусової мобілізації, форми спротиву та роль різних соціальних груп у цих подіях.
– Якою була повсякденна ситуація в окупованому Ніжині 1941–1943 років?
– Після окупації у вересні 1941 року в місті встановився режим жорсткого військового контролю. Діяли німецька комендатура та міська управа з місцевих колабораціоністів. Одночасно окупанти відновили частину інфраструктури – крамниці, ринок, кіно, театр, заклади харчування – як елемент «нормалізації життя». Але паралельно працювала система репресій: облік населення, арешти, розстріли заручників і масові покарання за будь-який спротив.
– Яким був механізм примусової мобілізації з Ніжина?
– Окупаційна влада здійснювала суцільний перепис населення і формувала списки молоді для відправлення до Німеччини. Переважно забирали людей без «соціального захисту» – тих, хто не навчався і не працював на критичних об’єктах. У 1942 році з Ніжина було вивезено понад 400 осіб як остарбайтерів. Вивезення супроводжувалося агітацією про «добрі умови праці», але фактично це була примусова депортація.
– А як мешканці намагалися уникнути вивезення до Німеччини?
– Основним способом уникнення депортації стало отримання фальшивих медичних довідок про тяжкі захворювання. Найчастіше фіксувалися діагнози на кшталт туберкульозу або інфекційних хвороб. Такі довідки дозволяли офіційно зняти людину з мобілізаційних списків. У багатьох випадках медичні комісії не перевіряли діагнози через побоювання епідемій або перевантаження системи обліку.
– Яку роль у цьому відігравали медичні працівники Ніжина?
– Лікарі, фельдшери та медсестри фактично стали частиною підпільного спротиву. Вони видавали фальшиві діагнози, іноді свідомо інсценуючи симптоми небезпечних хвороб. Наприклад, лікарі могли оформлювати «випадки тифу» або інших інфекцій, що автоматично знімало людину з мобілізації. Це була небезпечна практика, оскільки за подібні дії передбачалася смертна кара або концтабір.
– Чи допомагали медичні працівники партизанському руху?
– Так. Медики організовували приховане постачання ліків, перев’язочних матеріалів та медичних пакетів із міських лікарень і аптек. До кінця літа 1943 року було передано близько 4000 індивідуальних перев’язочних пакетів. Передача здійснювалася переважно вночі, через ризик арештів і страт.
– Який був рівень ризику для підпільників і медиків?
– Максимальний. Будь-яка підозра у співпраці з партизанами або фальсифікації документів каралася розстрілом або відправленням до концтабору. Особливо суворо карали лікарів, оскільки їхня діяльність безпосередньо впливала на зрив мобілізаційних планів Рейху.
– Ми читали, що ви досліджували театральне життя Ніжина в період окупації. Яку роль у ті роки відігравав літній театр?
– Ніжинський літній театр у роки окупації був багатофункціональним простором. З одного боку, окупаційна влада використовувала його як елемент «культурної нормалізації» життя: тут відбувалися вистави української класики та концерти, які збирали глядачів і створювали ілюзію мирного існування міста. З іншого боку, саме театральне середовище стало одним із осередків підпільної діяльності.
Актори мали доступ до інформації, оскільки театр відвідували німецькі офіцери та службовці. Це дозволяло збирати дані про їхнє перебування і пересування, а також використовувати сам простір театру як прикриття для обговорення ризикованих дій. Таким чином, театр поєднував у собі офіційно дозволену культурну діяльність і прихований спротив.
– Як загалом відбувалися підпільні акції в театрі під час окупації і чим завершилася одна з найбільш відомих спроб спротиву у 1942 році?
– Підпільники використовували театр як прикриття для своїх дій, адже там регулярно проходили заходи за участі німецьких офіцерів. Саме тому будівля розглядалася як потенційне місце для акції спротиву під час одного зі святкових концертів.
Однак через прорахунки в організації вибух стався передчасно. У результаті німецькі військові не постраждали, але театр був дуже пошкоджений і припинив своє функціонування. Після цього гестапо оперативно розпочало розслідування і заарештувало частину учасників підпільної групи. Деякі з них узяли провину на себе, що дало змогу іншим уникнути арешту, але сама структура театрального підпілля була фактично ліквідована.
– Чому окупаційна влада застосовувала масові репресії у відповідь на спротив?
– Німецька окупаційна політика базувалася на принципі колективної відповідальності. Відповідно до інструкцій 1941 року, за одного вбитого німецького солдата могли розстрілювати 50–100 місцевих мешканців. Це було інструментом залякування, який мав зупинити будь-які прояви спротиву.
– Чи були серед учасників спротиву в Ніжині відомі або особливо показові постаті, які поєднували повсякденну роботу з участю в підпіллі?
– Так, серед учасників спротиву в Ніжині були постаті, які особливо яскраво демонструють, як у роки окупації повсякденна професійна діяльність поєднувалася з підпільною боротьбою. До руху опору долучалися люди різних професій і середовищ. Зокрема, активну участь брали медики – Олександр Афонін, Нечай-Гумен, фармацевт Олександр Богдан та інші, які, виконуючи свою основну роботу, водночас допомагали підпіллю та партизанам. Особливо показовим є театральне середовище, де культурна діяльність нерідко межувала з розвідкою, передачею інформації та ризикованими акціями спротиву.
Однією з таких постатей був Микола Зоценко – актор Ніжинського театру, який входив до підпільної групи, пов’язаної з Іваном Мочульським. У межах цієї діяльності він, як і інші учасники, використовував можливості театру як прикриття: під час вистав і відвідувань окупаційних військових здійснювався збір інформації про присутність та пересування німецьких офіцерів, які відвідували культурні заходи.
Водночас його доля добре ілюструє подальший шлях тих, хто пережив окупацію: після звільнення Ніжина він разом з іншими вцілілими акторами увійшов до аматорської театральної трупи, що виступала у шпиталях, перед пораненими та військовими частинами. Згодом Микола Зоценко працював у театрах Чернігова й Києва, а також викладав сценічну мову в театральному інституті. Це показує, що досвід війни не лише руйнував, а й формував нове покоління діячів культури, для яких театр залишався і мистецтвом, і способом служіння суспільству.
– Які методи зриву мобілізації застосовувало ніжинське підпілля у 1943 році?
– Навесні 1943 року підпілля під керівництвом Якова Батюка організувало інсценування епідемії висипного тифу. Медичні працівники масово фіксували «випадки зараження», що змусило окупаційну владу запровадити карантин у місті з 27 березня по 5 травня 1943 року. На цей період були зупинені школи, адміністративні перевірки та мобілізаційні заходи. Внаслідок карантину мобілізація до Німеччини була фактично паралізована на кілька місяців. За підрахунками підпілля, це дозволило уникнути депортації понад 400 мешканців Ніжина та району. Окупаційна адміністрація зафіксувала різке «зростання захворюваності», але не змогла встановити справжній характер подій.
– Якою була ситуація після звільнення Ніжина у 1943 році?
– Після звільнення частина вцілілих підпільників повернулася до культурного життя. Вони брали участь у виставах для поранених, дітей фронтовиків і військових частин. Театральна діяльність стала частиною відновлення міста після окупації.
– У чому головний історичний зміст повсякденного життя Ніжина в роки окупації?
– Це поєднання двох реальностей: жорстокої окупаційної системи та прихованого спротиву. Повсякденне життя включало репресії, депортації та страх, але водночас – мережу підпілля, яке діяло через медицину, культуру та диверсії. Саме ця «тиха боротьба» значною мірою впливала на зрив окупаційних планів у регіоні.
Повсякденне життя Ніжина в роки німецької окупації було поєднанням постійної небезпеки та прихованого опору. За зовнішньою спробою окупаційної влади створити ілюзію «нормального життя» приховувалася система жорсткого контролю, репресій і примусових мобілізацій. Водночас саме в цих умовах формувалися різні форми спротиву – від індивідуальних спроб уникнути депортації до організованих дій підпілля.
На фото - Ніжинський вокзал. Весна 1942 р.
Фото з фондів Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського
Вас може зацікавити: До Дня радіо: історія ніжинської радіостанції