Можна з впевненістю сказати, що жоден із ліквідаторів аварії на ЧАЕС, які через тридцять років знову побували в зоні лиха, ніколи не думав, що колись сюди повернеться. Тоді вони намагалися якнайшвидше розірвати той страшний і міцний ланцюг, яким доля прикувала їх до одного з реакторів на атомній станції
Можна з впевненістю сказати, що жоден із 35 ліквідаторів аварії на ЧАЕС, які через тридцять років знову побували в зоні лиха, ніколи не думав, що знову сюди повернеться. Тоді, три десятиліття тому, вони намагалися якнайшвидше розірвати той страшний і міцний ланцюг, яким доля прикувала їх до одного з реакторів на атомній станції. І ні за яких обставин ніхто не планував приїжджати в зону відчуження ще раз. Але життя залежить від обставин.
Напередодні трагічної річниці аварії на Чорнобильській станції голова райдержадміністрації Вячеслав Івашин вирішив організувати для ліквідаторів Ніжинського району поїздку. Поїздку в минуле, у молодість і неймовірні випробування, у спогади й пам’ять, яка навіть після стількох років не стерлася, не вицвіла, не потьмяніла. І в біль, який так і не минув, скоріше навіть загострився, бо ускладнився втратами побратимів, власними хворобами. За тридцять років така поїздка сталася вперше, тож відчуття її учасників важко пояснити.
П’ятничну поїздку, яка тривала вісімнадцять годин, супроводжував нестримний дощ. Його косі потоки стікали шибками комфортабельного автобуса, немов віддзеркалюючи сльози чоловіків, які стримували їх. Всю дорогу вони згадували, розповідали і знову згадували…
Нарешті центральний пропускний пункт, де ми пройшли перевірку. Шлагбаум піднято, ми рухаємося все ближче, все більше наростає хвилювання.
А от природа, незважаючи ні на радіацію, ні на відчуженість, живе власним життям. Крім того, що колись орні землі, як і городи, за цей час заросли молодим лісом, тут з’явилося чимало звірів. Серед них навіть коні Пржевальського і рись.
Не виключено, що через певний час зону відкриють – немає чим годувати-немає чим платити – нарікає гід, та й землі вже є доволі чисті, у ріках є риба, в лісах - гриби і ягоди. Люди потроху повертаються, розорюють зарослі лани, відбудовують покинуті хати-двори. Роки так і не змогли розірвати зав’язок багатьох із рідною землею.
Після аварії виселили понад 200 тисяч місцевих жителів, понад 2 тисячі вже повернулися. Є села, де поволі відроджується життя, є такі, де воно тільки-но згасло. Їдемо двадцятикілометровою зоною. Минаємо село Залісся, де два місяці тому померла остання жителька. Гнітюче враження - хати дивляться пустими вікнами-зіницями, через провалені часом і природою дахи попроростали молоді деревця, хвіртки повростали в землю, під’їзди до дворів заполонили чагарники.
Чорнобиль. Тут немає шкіл і садочків, пологового будинку, ательє, суду. Зате є відділення міліції, служби безпеки, прокуратури, працює транспорт і зв'язок, найстаріша в Україні діюча електростанція (з 1903 року), пожежна частина, медсанчастина, але не стаціонар. Діє лише одна церква, куди кілька років тому привезли мощі чотирьох святих і чудотворну ікону Миколи Угодника. Гід стверджує, що місце, де вона стоїть, найчистіше у плані радіації на багато кілометрів довкола. Стоїть до цього часу в Чорнобилі і пам’ятник Леніну. Видно, декомунізація для місцевих не така актуальна, як їхні будні.
Перед місцевою пожежною частиною височіє великий і масштабний пам’ятник вогнеборцям, які першими вступили в бій з невидимим ворогом. Встановили його через 10 років після аварії власними силами й власним коштом. Не один президент і не один почесний гість клав квіти до підніжжя, але цей монумент так і не внесли до реєстру пам’ятників України, бо зроблений без проекту й попередніх узгоджень. Та це абсолютно не важливо ні тим, хто намагався увіковічнити своїх колег, перших героїв Чорнобиля, ні, тим більше, самим героям.
Далі минаємо відкритий п’ять років тому такий собі міні-музей під відкритим небом, де розмістили техніку, на якій працювали ліквідатори. Маршрут пролягає повз село Копачі, яке сповна виправдало свою назву, його у прямому розумінні слова закопали, зрівняли із землею – це вже 10-кілометрова зона. Прип’ять вражає цілковитим відчуттям нереальності.
І ось попереду видніється станція. По мірі наближення чоловіки видимо нервують, виглядаючи у вікна, пізнають ті місця, де нічого не знаючи й не розуміючи, день за днем складали роки свого життя й своє здоров’я до жертовника Чорнобильської атомної. Виходимо, вклоняємося меморіалу з надписом «Життя заради життя», де викарбувані тридцять імен тих, хто був першим, серед них - двоє жіночих.
Об’їжджаємо станцію довкола, бачимо четвертий енергоблок і саркофаг, який скоро над ним встановлять, злощасну трубу, де багатьом довелося побувати, дах, де воювали лопатами проти атома. Хтось багато говорить, аби лише не замкнутися в собі, дивлячись і згадуючи все. Хтось замикається, аби не проговоритися про те, що й досі висить тяжким каменем на серці. Кожному – своє. Але всім їм – низький уклін і спасибі за те, що врятували всіх нас, закриваючи собою. Нехай Господь благословляє всіх вас, наші герої, довгих років вам життя і миру. В країні, в домі й на серці. Ви на це заслужили.
