30 Жовтня 2016
1262
86-річний Андрій Боровик з Дорогинки Ічнянського району повільно ходить з ковінькою, майже зовсім не чує, погано бачить, та ще грає на скрипках, які сам зробив і налагодив
86-річний Андрій Боровик з Дорогинки Ічнянського району повільно ходить з ковінькою, майже зовсім не чує, погано бачить, та ще грає на скрипках, які сам зробив і налагодив. У минулому році він ще виступав на конкурсах, у місцевому Будинку культури, в Ічні, Барві. Тепер грає тільки для тих, хто попросить, і вчить вдома онуків.
«Через тютюн рачки до сусіда»
— Я ще повзати не навчився, а до скрипки тягнуло, — сміється дідусь, повільно підносячи до рота цигарку. — Коли мені було три роки, батька хотіли розкуркулити. Тодішня влада казала, що в нього були молотарки. А насправді пара волів, які він продав і купив хамазейку, у якій ми жили. Щоб не потрапити під суд, батько втік кудись на заробітки. Засудили маму. А я ще в колисці був, до себе забрала мамина сестра. У них родина - 12 чоловік. І я тринадцятий. Голодомор був. Тітка візьме велику миску, туди якогось зілля накришить без заправки. Усі навколо тієї миски сядемо, їмо. Корова була, із нею ми вижили. Готували молочний кисіль.
Як сядемо за стіл, говорити чи, не дай Бог, засміятися не можна було, бо дядько Омелько ложкою в лоба бив. Після обіду чи вечері заводив за клуню й шмагав лозиною. Такі в нього чомусь правила були.
Коли почалася війна, мені було десять років, хату сусідів розбомбили. За селом вони зробили землянку. І була в них скрипка, яка висіла в тій землянці на стіні. Я здружився з їхнім сином. Вийдемо на вулицю, трохи побігаємо, а тоді біжимо до їхньої землянки, щоб батько для нас пограв. Нам пограти в руки не давав. Навколо тої землянки, як зараз пам’ятаю, тютюн ріс. Рачки повз поле лізли, щоб ніхто не побачив. Коли баба дома була, скрипку нам давала. А коли нікого — вкрадемо, трохи побринькаємо й до приходу хазяїна вішаємо. Тоді в мене й з’явився потяг до скрипок і музики.
А після війни мій хрещений купив у Києві мандоліну для дочок. Дівчатам вона була не потрібна, а моїй душі хотілося, випросив. Грати на ній сам навчився. Днями бринькав, вигадував мелодії.
Тоді в наше село приїхав Василь Дяченко на практику в колгосп. У нього й скрипка й балалайка були саморобні. Зі своїми інструментами ходив грати в Будинок культури. Я бігав до нього, щоб почути й запам’ятати якусь мелодію. Він раз мені показав, як треба. Сам щось робив, а я грав. Спочатку не виходило, Василь узяв колодочку й по руках відшмагав мене. Після того майже без помилок зіграв ту мелодію і перестав до нього ходити.
Коли похорон був, чоловіки, які грали в Будинку культури, проводили покійного з оркестром в останню путь. Я слухав, а вдома намагався по пам’яті відтворити мелодію. І виходило.
«Балалайку за шматок сала й пляшку самогонки»
— Мені було десь років п’ятнадцять, як мама повернулася з заслання. Тоді й батько повернувся в село, — втирає сльози чоловік. — Почали хату будувати. Як збудувалися, почав вішати на стіну свої інструменти. Тоді в мене з’явилася балалайка, схожа на російську. Виклянчив у того ж Василя Дяченка. Він згодився обміняти її на шматок сала й пляшку самогонки. Сало вкрав дома, за це отримав добряче. А самогонки в нас не було. Підговорив двоюрідного брата Василя, щоб той з дому виніс пляшку. Здійснили обмін, а балалайка та розклеєна. Надурив нас Василь...
Пішов до чоловіків на токарний верстат. Дали мені грудочку дерев’яного клею. А як його розбавити, не знаю. Розпалив багаття, поклав каганець, а в нього той шматочок. Він засичав, засмердів і згорів. Пішов до місцевого художника. Він, як малював, розводив клей і наносив на полотно. Дав мені велику плитку й сказав, як ним користуватися. Вдома її подробив, налив води, клей набух. Тоді на водяній бані нагрів і склеїв балалайку. Бринькав кожен день на своєму кутку.
Першу свою скрипку зробив у школі разом із вчителем трудового навчання із деревини, яка була під боком. Робити її не важко, але робота кропітка. Струни взяли зі старої балалайки. Та що ми не робили, як не лагодили, грала скрипка погано. Люди підказали, що з наших матеріалів вона гарно грати не буде. Повісив її на стіну для краси.
Слух почав втрачати ще в молодості
— Після школи пішов працювати в РЕМ, в Ічні, — каже Андрій Васильович, поправляючи пальцем слуховий апарат на лівому вусі. — Познайомився з дружиною Галею. Вона працювала в колгоспі. Тоді електрики в селах не було, ми тягли проводку по всьому району. Якось чергував, а в кімнаті жарко було. Відкрив вікно, приліг подрімати. Мене й продуло. Дало пішло ускладнення на вуха.
Через 21 рік розрахувався, бо треба було без страховки по тих стовпах лазити. А я ж не дурний.
Праве вухо майже зовсім не чуло, ліве з апаратом. Пішов у лісництво, пиляв дрова. Бензопила важила 16 кілограмів. Розболілася спина, рентген показав запалення плечових м’язів. Лікар сказав, як хочеш жити, кидай роботу. Пішов електриком у школу. Сантехнік повісився, довелось виконувати і його роботу. А тоді ще й у майстерні на верстатах дітям викладав уроки трудового навчання. За все мені платили 80 рублів. Через вісім років викликала мене директор і сказала, що в спортзалі немає ламп. Мовляв, я дарма витрачаю державні гроші. У мене електрика справна, а за лампи я не відповідаю. Нащо тоді в школі директор і завгосп? Одним словом, вижили мене. Останні роки працював у колгоспі на пилорамі. Робив столи в контору, клуб. І зараз у сільраді мій стіл стоїть. Коли йшов на пенсію, кажу: «Хлопці, бережіть верстати». А хлопці наші були трохи п’янички. Все порозтягували, занедбали.
«Із печі дістав схожу на скрипку Страдіварі»
— Сусід, як повернувся з війни, із собою приніс скрипку. Із вигляду вона була стара, але гарна, — усміхається дідусь. — Він і сам не грав, і не давав її нікому. Нащо вона йому була потрібна, не знаю. А коли помер, його жінка тією скрипкою затулила дірку в грубі. А я про неї пам’ятав. Прийшов, кажу: «Тітко, у вас була скрипка, дайте». Витягли ми її звідти. А вона чорна. Та помітно, що не наша, з-за кордону. Трохи підгоріла, етикетка відпала. Почистив її, лаком покрив. Така гарна, що я й по сьогоднішній день думаю, що то скрипка Страдіварі.
Сліпий, глухий, але на конкурси їздив. Узяв ту скрипку, вийшов на сцену. Батарейки в слуховому апараті сіли, зовсім нічого не чув. Почав бриньчати мелодії ті, що знаю, напам’ять. Відчуваю, не те, почав наново. А журі мені за це оцінки скинули. Люди їм кажуть: «Він же нічого не чує». Пожаліли, зайняв перше місце.
— Може, то й справді скрипка Страдіварі? Продайте, — кричу у вухо Андрію Боровику.
— Та що ти таке кажеш! Це ж пам’ять.
Старший онук возить туристів на екскурсії з Києва в Західну Україну. Він і сказав, що там люди роблять інструменти з дерева, у які вдарила блискавка. Попросив його привезти півметра тієї деревини. Він притяг двометрову. А син Іван взяв і порізав її на маленькі дощечки. Довелось робити скрипку з того, що є. І зробив, грає добре.
Перед тим, як пішов на пенсію, вдома була обвішана вся стіна музичними інструментами. Тепер тільки три скрипки лишилося. Роздавав друзям, знайомим. Найцінніші для мене: та, що зробив у школі, яку витяг із печі і зроблена з деревини із Західної України.
Молодший син Микола помер. Захворів на грип. Горло сильно боліло. Казав йому, їдь у лікарню на Ічню. А звідти відвезли його на Чернігів. Виявили рак. Дочка Люда вийшла заміж, тепер у Лосинівці Ніжинського району. А третій син Іван живе в Калинівці Київської області. Двоє онуків тільки тішать.
Як приїдуть усі до нас з бабою, візьму скрипку, вчу їх грати. Так приємно, коли вся сім’я в зборі біля мене.
Мене ще запрошують пограти в сільський Будинок культури, на свята. Відмовляю. Хоч у селі я місцева знаменитість. Глухий, сліпий, а граю гарно.
Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №42 (1589)
