26 Грудня 2016
3619
Минулого тижня ЗОШ №1 відвідала знімальна група 1+1, які готували сюжет про випускницю школи Ольгу Броварець, українського біофізика, доктор фізико-математичних наук
Минулого тижня ЗОШ №1 відвідала знімальна група 1+1, які готували сюжет про випускницю школи Ольгу Броварець, українського біофізика, доктор фізико-математичних наук
Минулого тижня ЗОШ №1 відвідала знімальна група 1+1, які готували сюжет про випускницю школи Ольгу Броварець, українського біофізика, доктор фізико-математичних наук.
Про Ольгу пубілкувало матеріал також видання censor.net. Його ми і пропонуємо почитати.
У 29 років зробити відкриття світового масштабу? Ольга Броварець доводить, що в Україні це можливо. Рік тому вона стала наймолодшим доктором фізико-математичних наук. Ця новина стала справжньою сенсацією, як і відкриття, яке Ольга зробила разом зі своїм науковим керівником - професором Дмитром Говоруном.
Однак ще більшою сенсацією стало отримання ними поважної міжнародної премії SCOPUS AWARDS UKRAINE 2016 у номінації "Найкращий колектив учених, який досяг значних наукових результатів без західних колаборацій".
Чому до українських науковців на Заході часто-густо ставляться як до чорнової робочої сили попри їхні професійні якості? Чи можливо в Україні зробити відкриття без потужного фінансування? Хто має спонсорувати науку – держава чи приватні інвестори?
Ольга і Дмитро Миколайович ведуть мене заплутаними коридорами Інституту молекулярної біології і генетики НАН України. Антураж минулих років і відсутність опалення наприкінці жовтня контрастують з оптимізмом науковців. Говорун з гідністю розповідає, що 33% науковців Інституту становлять молоді люди віком до 35 років. Це один з найвищих показників в НАН України. Вважає, що молодим вченим треба бути сміливішими, наполегливішими та мобільнішими. Під час інтерв'ю він озвучив ті досягнення, про які Ольга скромно промовчала.
Суть відкриття Говорун-Броварець:
У 1953 році почалася нова ера в науках про живе. Тоді американський біохімік Дж. Вотсон і британський фізик Ф. Крик відкрили просторову будову ДНК, носія генетичної інформації. Відразу ж постало питання, як пояснити нестабільність геному, тобто виникнення спонтанних точкових мутацій. Сформувалося дві точки зору. Одна гіпотеза — таутомерна. Її запропонували Вотсон і Крик. Інша — вобл-гіпотеза. Ці підходи схожі, але по-різному пояснюють одне і те ж саме явище — виникнення раптових змін в геномі — мутацій. Дмитро Говорун і Ольга Броварець органічно поєднали їх, поклавши край півсторічним суперечкам генетиків.
Відкриття глибинних структурних механізмів нестабільності геному - це крок до її приборкання. Вже доведено, що мутагени чинять лікувальну дію, а це означає, що Говорун-Броварець зробили перший, але важливий крок до створення нетоксичних ліків від раку (на базі похідних нуклеотидних основ).
В ОПЛАТІ ПРАЦІ НАУКОВЦЯ НЕ ПОВИННО БУТИ ЗРІВНЯЛІВКИ
- Олю, уточніть: Ви наймолодший доктор фізико-математичних наук чи в принципі наймолодший доктор наук в Україні?
- На жаль, досі немає бази даних молодих науковців України – кандидатів та докторів наук, а ті, що створювалися раніше, нині занепали. Щодо природничих наук, то я можу впевнено сказати “так”, а якою є ситуація загалом в Україні – не знаю. Вважаю, що надзвичайно важливо привести до ладу базу даних із лінками на CV кожного науковця. Сьогодні, якщо я хочу взяти участь у певному проекті або знайти інформацію про вченого, який мене зацікавив, то сама повинна вишукувати цю інформацію, як проліски навесні. Якби була національна база даних, ці проблеми значною мірою відпали б. Найбільш прикро бачити, що наукова молодь не завжди здатна на продуктивний діалог заради обопільного успіху. Одна із причин цьому – застаріла система освіти.
На Заході намагаються перекласти частину праці на студентів, молодих вчених – і це розвиває їхню самостійність. За цим принципом, якщо людина захистила дисертацію, то не повинна сидіти на одному місці, залишатися у цьому ж колективі, має бути мобільною і знаходити собі нове місце роботи як постдок. Коли я західним колегам зізналася, що сім років працюю в одній і тій самій лабораторії, то вони це сприйняли так, що або я не можу, або не бажаю рухатися вперед. У західній системі науки після захисту дисертації науковець має сам знайти позицію постдока, а кожен постдок мріє обійняти посаду PI (principal investigator) – фактично, це завідувач лабораторії, керівник наукової групи. Він уже може створювати свій колектив, отримувати значну грантову підтримку для реалізації своїх ідей та задумів, але й на ньому лежить уся відповідальність.
- Як ставитеся до нововведень Міносвіти, що покликані спонукати студентів – майбутніх науковців – до дії. Зокрема, нещодавню ініціативу скасування загальних стипендій?
- Можливо, це не потрібно робити так різко, але особисто мені ця ідея імпонує. Студенти дійсно мають заробляти, інакше вони стають жертвою патерналізму, бо звикають до того, що матимуть гроші у будь-якому випадку, незалежно від результативності своєї праці. У цьому разі студенти просто ходять на пари і засвоюють матеріал, який на практиці їм, можливо, увесь і не знадобиться. Далі це продовжується в аспірантурі: аспірант відвідує лекції та провадить, зокрема, викладацьку практику, яка аж ніяк не сприяє ефективності його наукових досліджень та написанню дисертації. А з аспірантів виростають науковці, що захищають номінальну дисертацію і вважають, що достатньо просто ходити на роботу, щоб отримати зарплатню.
На моє переконання, вже зі студентської лави молодь потрібно привчати до того, що гроші необхідно заробляти не лише навчанням, отримуючи гарні оцінки, а й своїми здобутками у практичному застосуванні отриманих знань, зокрема, науковими працями, патентами, участю у конференціях, олімпіадах тощо.
- Які ще є стримуючі фактори для розвитку української науки?
- Зокрема оплата праці науковців. Свідченням результативності вченого, що робить його конкурентноспроможним як на вітчизняній, так і на міжнародній арені, є показники його наукової діяльності – міжнародні та вітчизняні нагороди, гранти, участь у міжнародних конференціях, патенти, статті, зокрема у міжнародних рецензованих журналах тощо. Логічно було би провести рейтингування, скажімо за річними результатами, і відповідно до нього нараховувати зарплатню ефективному науковому співробітнику помітно вищу, аніж базова ставка.
Така практика вже прижилася у країнах Балтії і продемонструвала свою ефективність. Або ж робити надбавки до зарплатні за певну кількість статей у міжнародних рецензованих журналах із ненульовим імпакт-фактором, опублікованих протягом року, як це роблять, приміром, в Іспанії та деяких українських вишах. В іншому випадку всі вчені, незалежно від їхньої ефективності, отримують однакову зарплатню… Яка ж тоді мотивація працювати краще та й взагалі залишатися в науці? Усі ці питання мають бути урегульовані на державному рівні, бо адміністрація науково-дослідних установ практично позбавлена важелів впливу, щоб змінити ситуацію на краще.
ЯКЩО МОН СТАВИТЬ ВИМОГИ, ТО МАЄ ЗАБЕЗПЕЧИТИ ЇХНЄ ФІНАНСУВАННЯ
- Є ще питання обов'язкового знання англійської мови для отримання вчених звань. Як до нього ставитеся?
- Знання англійської мови науковцем – необхідна умова його професійної успішності. У цьому сенсі МОН абсолютно має рацію. Однак питання, в якій формі це вимагати. Вважаю, що якщо діяльність науковця не лише "містечкового пошиву", а має міжнародне визнання, то немає необхідності в сертифікаті з англійської. Тут питання, що важливіше – формальний документ чи реальний результат. Можна мати документ (усі ж науковці перед захистом дисертації складали іспити із англійської) і не мати англомовних статей.
Як на мене, треба не сертифікатами стимулювати науковців, а вимогами до наукових праць. Нехай вчений на практиці доведе, що знає англійську, – опублікує статтю, розділ у монографії тощо. Зараз є вимога мати статті, надруковані в журналах, що входять до міжнародних науковометричних баз даних, і це абсолютно правильно, але жодного слова про те, що ці статті мають бути англійською. Мене дуже тішить той факт, що у проекті постанови КМУ "Про внесення змін до Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань" вимоги підтвердження знання англійської мови саме сертифікатом – відсутні.
- Чи подавали Ви Кабміну свої пропозиції до проекту "Про внесення змін до Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань"?
- Так, разом із колегами обговорили та надіслали свої пропозиції, що стосуються працівників наукових установ (читайте їх нижче).
- Є думка, що норму про обов'язкову наявність статей англійською мовою не прийняли саме через науковців, які не бажають інтегруватися у світову наукову спільноту. Вони вважають, що їм не потрібна англійська. Тому вимога сертифікату є компромісом…
- Я з англійської була в найсильнішій групі, склала її в університеті на п'ятірку. Потім склала на відмінно кандидатський іспит. Я більш-менш вільно спілкувалася розмовною англійською, без бар’єрів розмовляла на наукових конференціях з іноземцями. На жаль, у мене в кандидатській дисертації були лише тези англійською. Однак, коли після захисту я вирішила публікувати статті в міжнародних журналах, то зрозуміла, що знову треба вчити англійську з нуля. Тому потрібно зрозуміти, навіщо запроваджувати нові правила. Якщо вони не спрямовані на те, щоб Україна зайняла належне їй місце у міжнародному науковому просторі, тоді ці тести так і залишаться на папері.
Інше питання стосується фінансування. Маємо вимогу стажування, навчання або праці на Заході для отримання вчених звань… а за який кошт? Сьогодні українському науковцеві нереально самотужки навіть на конференцію за кордон поїхати. Участь у конференції в Європі коштує приблизно тисячу євро. Я нещодавно була на науковій школі у Греції. З України - одна. Змогла поїхати лише тому, що виграла грант від міжнародної організації FEBS на поїздку. Отож, якщо МОН ставить такі високі вимоги, то має забезпечити і відповідне фінансування.
Є ще й зворотний бік цієї проблеми. Якщо стимулювати науковців їхати за кордон, не даючи при цьому фінансування… Так, вибачте, людина потрапить на Захід, побачить, як забезпечують там науковців, і очевидно, що з'являться думки про те, щоб виїхати навіть у тих, хто й не збирався туди їхати.
- Хто має давати гроші на науку – держава чи, як популярно зараз говорити, бізнес?
- Інвестори з бізнесу хочуть відразу практичного застосування. І це в той час, коли інвестиційний клімат самі знаєте який. Плюс недосконале законодавство у цій галузі. Тому фінансування має бути державним. У моїх колег з близького зарубіжжя наукові проекти повністю фінансує держава, але на конкурсних засадах. Завдяки цьому вони виходять на міжнародний рівень. Та очевидно, що перед фінансуванням потрібно подивитися на показники вченого. Також потрібно слідкувати, щоб на його статті посилалися інші науковці, тобто щоб праці були затребуваними. В Україні ж сьогодні ми тягнемо гирі у вигляді стажу. Тоді як преференції мають надаватися тим, хто показує високі показники, а не стаж. У західних грантах такої вимоги, як стаж, просто немає. Важливий попередній досвід роботи та досягнуті при цьому наукові успіхи, але аж ніяк не час роботи. Вважаю, що в Україні мають бути прописані більш конкретно вимоги для отримання грантів, наукових нагород та стипендій. Це, в свою чергу, буде сприяти об’єктивнішому їхньому конкурсному відбору та дозволить уникнути врешті-решт сумнозвісного квотного принципу.
Потрібно створювати умови, щоб українські вчені відчували себе конкурентноспроможними і щоб нас на Заході не сприймали як другий сорт.
МИ ВИГРАЛИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ЗМАГАННЯ ЗА ПЕРШІСТЬ
- Ви говорили, що відчували до себе з боку західних колег упереджене ставлення як до українського вченого.
- Мені здалося, що на Заході до мене ставилися, як до представника не зовсім успішної країни. Навіть у вимогах на гранти "країни, що розвиваються" (на жаль, туди потрапляє й Україна) йдуть окремим пунктом. У рецензіях перших статей мене проганяли по всіх питаннях, придиралися до кожного твердження. Не виключаю, що таке ставлення було зумовлене й тим, що тоді я для світової науки, по суті, була невідомою, бо не мала англомовних статей у поважних міжнародних журналах та науковометричних показників. На відміну від західних країн, науковці з країн, "що розвиваються" підтримують одне одного.
- А як вчений з іншої країни може перешкодити відкриттю вченого з України?
- Наприклад, затримати рецензію. А за цей час хтось інший опублікує статтю про це відкриття. Або принципово не посилатися на статтю науковця з певної країни, і тоді його відкриття автоматично вважають менш значним. Думаю, що це нетипова поведінка, бо світова наукова спільнота шанує академічний кодекс честі.
- Тобто виходить, що навіть Нобелівська премія – це гра в рулетку?
- Мені важко про це судити, але думаю, що проблема вибору найдостойніших існує. Принаймні для мене, як молодого науковця, нові імена Нобелівських лауреатів, зокрема у галузі природничих наук, – це якоюсь мірою несподіванка. Нобелівськими лауреатами стають носії дуже несподіваних ідей та автори оригінальних теорій, підтверджених експериментально, які суттєво, якісно збагачують існуючі уявлення про світ, у якому ми живемо і частиною якого ми є. Реалізувати таку надпрограму без належного фінансування (одне лиш устаткування, особливо унікальне, скільки коштує), висококваліфікованої команди професіоналів, наукового середовища та усталених традицій просто неможливо.
- Ви свідомо відмовилися від кооперації з іноземними науковцями, щоб зберегти за собою унікальність відкриття. Для української науки це рідкість. Як Вам це вдалося?
- По суті ми виграли інтелектуальне змагання. Важливо було встигнути зробити це першими, закріпивши за собою пріоритет. У нас є доступ до обчислювальних кластерів, які знаходять в Україні. Тепер маємо і наш власний інститутський кластер. Тобто, необхідний інструментарій є. Його технічні можливості менші, ніж на Заході, проте достатні для досліджень на найпростіших моделях. Саме за рахунок вдалої постановки задачі ми виявили нову властивість базових структурних ланок ДНК – пар нуклеотидних основ. Виявили саме на базовому рівні, тому, що якби почали значно ускладнювати моделі – це вимагало би більше ресурсів і часу, тож не факт, що ми могли б це виконати в Україні. Тоді довелося б об'єднуватися із західними партнерами. Ми для себе вирішили – самотужки провести дослідження на базовому рівні і довести, що його результати є репрезентативними. Ми, молекулярні біофізики, незалежні від вартісних препаратів й складної техніки експерименту. Тому можемо конкурувати із західними вченими за рахунок нових ідей та продуктивності їхньої реалізації. Нашим колегам-експериментаторам це зробити, вочевидь, значно складніше…
- Що тепер Вам дає цей пріоритет?
- Тепер я маю авторитет і це відкриває дорогу у поважніші наукові журнали. Зараз отримуємо листи від закордонних колег-експериментаторів, які говорять: "Ми пристаємо на всі Ваші пропозиції – давайте обговоримо, що нам треба зробити".
Нині я маю чималі науковометричні показники – індекс Гірша 21, загальна кількість цитувань моїх робіт становить 874 рази (Scopus) та сумарний імпакт-фактор журналів, де вони надруковані, - понад 100, загальна кількість прочитань розділу у міжнародній монографії за мого співавторства становить 3600 разів. Це високі показники. Мої роботи привертають до себе увагу колег з-за кордону: профіль в Research Gate вже прочитали понад 3 500 разів, лише за останній місяць – 500 разів, а автореферат докторської дисертації – переглянули 84 особи. Зараз мені вже надсилають статті на рецензування з міжнародних журналів. Це теж визнання мого наукового авторитету. Це все, як на мене, відкриває можливості для отримання західних грантів для проведення подальших наукових досліджень.
НАША БЮРОКРАТИЧНА СИСТЕМА НЕ СПРИЯЄ ШВИДКОМУ ЗАХИСТУ
- І все-таки захист докторської – це більше бюрократична справа. Що підштовхнуло захистити її так рано? Адже відкриття вже було за Вами.
- Ми натрапили на золоту жилу і спочатку знайшли закономірності для деяких пар основ ДНК. Потім почали думати, а можливо це характерно для всіх пар. Далі довели, як ці особливості викликають спонтанні точкові мутації. Тому, по суті, докторська вже була готова, потрібно було її лише оформити. Та й, чесно кажучи, міжнародна конкуренція була сильною. Тому вирішила не затягувати, а зробити все якнайшвидше. Не повірите - було таке враження, що нам дихають у спину.
- Але Вам довелося проходити процедуру захисту двічі. Чому? І чи не відбило це охоти?
- За існуючими правилами МОН, захист докторської може відбутися не раніше, ніж за п’ять років після захисту кандидатської дисертації. Якщо хочеш це зробити раніше – треба отримати дозвіл МОН. Але і це ще не все, бо після цього тебе чекає повторний захист дисертації. Я його проходила у ХНУ ім. В.Н. Каразіна – нелегка це була процедура. Справжнісінький екзамен на наукову зрілість!
Очевидно автори п’ятирічного терміну між кандидатською і докторською хотіли поставити фільтр для докторських дисертацій-скороспілок. Але ж це можна було б зробити у вигляді заохочення.
- А яким мав би бути стимул?
- Будь-ласка, захищай раніше п’ятирічного терміну, якщо в тебе є, приміром 15 наукових статей у міжнародних журналах із ненульовим імпакт-фактором. У мене їх, до речі, було 30. Можливо, варто було би диференціювати кандидатів і докторів наук. Скажімо, якщо кандидат чи доктор має не номінальну кількість статей у закордонних виданнях, а значно більше статей у міжнародних журналах із ненульовим імпакт-фактором та ще й наявність цитувань, то чому б йому не видавати диплом з відзнакою? Вищий рівень сертифікації мав би відповідно позначатися на зарплаті, преференціях при працевлаштуванні тощо. До прикладу, у Франції це є стимулом. Це було би логічним продовженням існуючої традиції видачі дипломів із відзнакою, яка чомусь закінчується дипломом про вищу освіту.
- Не таємниця, що у деяких галузях науки рівень плагіату дисертацій сягає майже 50 %. Тому можемо мати "липових" докторів наук, але вже з відзнакою. Хто має визначати критерії, кому давати відзнаку?
- У авторитетних міжнародних журналах кожна стаття проходить щонайменше дві рецензії. Іноземні науковці абсолютно анонімно її оцінюють і не рекомендують до друку доти, доки ти докладно не відповіси на усі їхні питання. Така система в принципі не може пропустити не те що плагіат, а навіть самоплагіат.
Має бути чітко прописана процедура отримання наукових ступенів та вчених звань, щоб вплив бюрократії був мінімальним. Зокрема, для тих пошукувачів, хто має вагомі наукові здобутки, дозволити захищатися за розширеним авторефератом без написання тексту дисертації. Адже це справді головний біль трансформувати англомовні статті в україномовну дисертаці. Добре було би документальний супровід захисту перевести в електронний формат.
В українській науці важливість відзнак для молоді значною мірою нівельована. Наприклад, я отримала усі молодіжні нагороди – премії Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради, НАНУ та інші гранти і стипендії. Проте не відчуваю їхньої соціальної значущості. На Заході, коли бачать такі нагороди у CV наших молодих науковців, то вважають це високим визнанням. А в Україні - все навпаки. Вони не фігурують ні при захисті, ні при здобутті наукових ступенів та вчених звань, ні при постановці на квартирний облік.
ОДИН ІЗ ІНОЗЕМНИХ ВЧЕНИХ ЗІЗНАВАВСЯ: "Я ДУМАВ, ЩО ТИ – ЧОЛОВІК З БОРОДОЮ, ЯКИЙ П'Є ПИВО І ПИШЕ СТАТТІ"
- Чим для Вас є наука?
- Наука вимагає повної самовіддачі. Наприклад, цього тижня ми отримали два повідомлення, що одна наша стаття вже надрукована, а інша – прийнята до публікації. У мене азарт! Я розмовляла з іноземними науковцями- жінками, які мають дуже хороші науковометричні показники. Вони прямо говорять, що не мають сім'ї, а якщо і мають, то геть не мають на неї часу. Їхні слова підтвердили моє уявлення про життя науковця – ти не маєш ані вихідних, ані святкових днів, думками постійно зі своїми науковими проблемами. Я думала, що це лише моє життя, а виявляється, що це життя будь-якого вченого, який хоче відбутися в науці.
- Вас це не лякає?
- Ми самі в такому режимі працюємо. Залежно від періоду, буває інтенсивніше – з авралами. Якщо ти не в русі, випадаєш навіть на короткий час із процесу пошуку, то відкочуєшся назад.
Раніше я не мала профілей у наукових та соціальних мережах, тому закордонним колегам мене було важко ідентифікувати, хто я є. Вже перед захистом докторської, коли я розіслала її автореферат для отримання відгуків з-за кордону, один із іноземних фахівців зізнався, вибачаючись за гендерний стереотип: "Я думав, що ти - "he", чоловік з бородою, який п'є пиво і пише статті".
- До речі, про наукові профілі. Ви сказали, що їхня недостатня популярність в Україні також відтягує нашу науку назад. Чому?
- Є чимало міжнародних баз даних для науковців, зокрема SCOPUS, Research Gate, ORCID, ResearcherID, Google Scholar та інші. Питання, чи всі українські вчені зареєстровані там? Якщо ти хочеш відбутися у науці, то маєш бути в цих базах та регулярно оновлювати свій профіль - “лице науковця”. Бо інакше залишаєшся невідомою персоною для рецензентів, редакторів та грантодавців. Якщо немає англомовних статей, то вивісь україно- і російськомовні, але заяви про себе. Це теж і можливість налагодження контактів, спілкування та обговорення.
Варто було би ініціювати реєстрацію усіх науковців країни у цих міжнародних наукових мережах, як це, наприклад, зробили у нас в Інституті. Крім того, це престиж держави. На Заході за сумарною кількістю профілей визначають, скільки в Україні активних учених. Приміром, зареєстровано тисячу науковців, це не престижно. А якщо буде кілька десятків тисяч – це зовсім інша справа. У такий спосіб ми демонструємо свій інтелектуальний потенціал, що ми високотехнологічна держава, де розвивається наука.
- Знаю, що Ваш захист справив ефект бомби у середовищі аспірантів й докторантів навіть у гуманітарних науках. Говорили навіть, що Ольга Броварець викликає в них комплекс неповноцінності. Дайте пораду – як молодому науковцю в Україні швидко досягнути успіху?
- Важливо для себе визначити мотивацію – реалізувати свої наукові задуми, талант та задатки, покращити рівень свого життя та соціальний статус, бути корисною для власної сім’ї та суспільства в цілому. У мене теж були комплекси після захисту кандидатської. Я почала відслідковувати профілі закордонних науковців – скільки в них виходить статей за рік. У мене на той час було 17 україномовних. А науковці Чехії та Польщі писали англомовні. Я була дуже пригнічена, коли побачила, що вони мають по 16-20 статей у міжнародних журналах! Здавалося, що це недосяжна висота. Я поставила собі запитання: а чи зможу витримати такий темп роботи? У нас в Інституті такі традиції, що якщо ти хочеш рухатися вгору, то, будь ласка, публікуйся в міжнародних журналах. Це позиція нашого директора Ганни Валентинівни Єльської.
І я сказала собі: "Я зможу". Шлях на тисячу кілометрів починається з кількох кроків. Зараз для студентів, аспірантів та наукових співробітників є великі можливості – можна поїхати на стажування за кордон, налагодити міжнародну співпрацю, виграти грант чи можливість поїздки для проведення досліджень. Потрібно прагнути відразу писати статті англійською мовою та завантажувати їх до міжнародних журналів. Навіть якщо рецензії на статті будуть негативними, все одно треба подавати, бо це також досвід.
Як на мене, в основі успіхів у науці лежать свіжі, неординарні ідеї та наполегливість їхнього втілення. Багато що залежить також і від наукового керівника та його відповідального ставлення до молодого науковця при постановці задачі, баченні проблеми, кінцевого результату та перспектив.
- Де ви себе бачите у майбутньому? Послухаєте західних колег і перейдете до нової лабораторії?
- Наша система організації науки не передбачає обов’язкового переходу до іншої лабораторії після захисту дисертації. Зараз мене більше цікавить практична робота: ми прагнемо розширити співпрацю з закордонними колегами, щоб підтвердити наші наукові знахідки, використовуючи експериментальні методи та високомолекулярні моделі. Хочеться нашу теорію спонтанного та індукованого мутагенезу довести до практичного використання, зокрема у фармації. Для цього ми разом з іспанськими колегами подали амбітний науковий проект.
"НАШЕ З ОЛЕЮ ВІДКРИТТЯ - ЦЕ ГОНКА ЗА ПЕРШІСТЬ"
Дмитро Говорун: член-кореспондент Національної Академії Наук України, доктор біологічних наук, професор. Заступник директора з науки Інституту молекулярної біології і генетики НАН України, заслужений діяч науки і техніки України.
Про Олю можна сказати: "Смелость города берет". Вона сильна і неординарна особистість, їй притаманні такі якості, як величезна працездатність та кмітливість, вміння до дрібниць планувати роботу та ефективно розпоряджатися своїм часом. І все це помножте на високий професійний рівень, інтуїцію та амбітність. Зізнаюся, молоді вчені з такими задатками та здібностями трапляються не часто. За п’ять років досягти індексу Гірша 21 та отримати під 1000 цитувань – це рекорд! Їй вдалося "розігріти" класичну тему, яка вже мало кого приваблювала, і примусити колег подивитися на неї зовсім іншими очима під вкрай оригінальним кутом зору, причому не тільки академічним, але й суто практичним.
Наші з Олею наукові знахідки (суб’єктивно для нас - відкриття) – це була справжня гонка за першість. Свого часу Вотсон і Крик, таутомерну гіпотезу яких ми розвинули і наповнили реальним фізико-хімічним змістом, писали, що була страшенна гонка, хто першим збагне, як влаштована просторова архітектура ДНК. Коли виявляють нову властивість у Вотсон-Криківських парах основ ДНК – то це означає, що відкрита нова властивість самої ДНК, основної молекули життя. Ми не можемо себе хвалити, але це успіх!
Перед захистом докторської дисертації Олі ми послали статтю у найпрестижніший науковий журнал Nature, підбадьорені посиланнями у цьому журналі на наші попередні роботи. Я переконував: "Олю, ми ж повинні знати собі ціну. Ми зробили відкриття! Ну не дай Бог нас не пропустять, то хоч рецензії отримаємо!" Після кількох трансферів у спеціалізовані журнали Nature, отримали формальну відписку, що наша стаття є вузькоспеціалізованою. Попри це наші наукові знахідки все-одно були визнані міжнародною науковою спільнотою – доказом цього є активне цитування наших робіт.
Ольга Скороход, "Цензор.НЕТ
Ольга Скороход, "Цензор.НЕТ