27 Січня 2017
4538
Багато хто з нас звик бачити тренера - досвідченого, середніх літ, із міцною й кремезною статурою чоловіка. А як щодо молодого 22-річного хлопця, учні якого досягають високих результатів на обласних змаганнях?
Багато хто з нас звик бачити тренера - досвідченого, середніх літ, із міцною й кремезною статурою чоловіка. А як щодо молодого 22-річного хлопця, учні якого досягають високих результатів на обласних змаганнях? Так не буває, скажете ви. Що він може показати й чому навчити? Він же сам іще майже як дитина.
Ми спробуємо вам довести протилежне та зламати ці застарілі стереотипи. Достатньо при цьому бажання, віри в себе та наполегливості. Тож пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з Євгеном Саєнком – 22-х річним тренером з боксу спортивного клубу «Легіонер».
- Тобі - 22. Як тобі вдалось за такий юний вік стати тренером та досягти разом із своїми вихованцями високих результатів?
Боксом я почав займатись ще зі школи, із 8-го класу. Мій тренер, Сергій Юрійович Кіркін, - дуже гарний друг мого батька. Він забрав мене до себе на тренування. Спочатку я ходив до нього на кікбоксинг, але згодом зрозумів, що цей вид спорту не для мене (більше любив руками махати), потім записався до нього на бокс. Тренувався в нього 4 роки, але через травму руки перестав цим займатись. Та й бажання зникло. Травма так зламала щось у мені, що зник до нього інтерес. Через деякий час я знову повернувся до спорту. Почав скидати вагу, бо мав із цим проблеми.
Сергій Юрійович мене з радістю знову забрав до себе. Я займався для свого задоволення, не планував їздити ні на які змагання. Потім кілька разів замінив його на заняттях, тренер побачив, що в мене це виходить. Усе, що я навчився від нього, передалося мені. Навички ж у мене всі позалишалися, таке не забувається. Поступово вже частіше допомагав йому, а потім так сталося, що Сергія Юрійовича покликали до Навчального центру «Десна» виконувати військовий обов’язок через важку ситуацію в зоні АТО. Це було 2 роки тому.
Йому близько 47 років, тренує в «Десні» молодих хлопців, військових. Із ним ми облаштували новий зал. Хто буде займатися з боксерами далі? Усе це звалилось на мої плечі. Звісно, на мій страх і ризик це все робилось. І він спочатку боявся мені це все передавати, переживав, чи вийде, бо я - молодий, недосвідчений. Проте вже другий рік треную хлопців, мені це подобається, й учні мої задоволені.
- Тобто, побачивши, що маєш хист до цього, він відразу взяв тебе до себе? Не доводилось доводити щось, складати певні «екзамени», проходити випробування тощо?
Ні. Розумієте, є такі люди, які вміють боксувати, битися, а є такі – що створені тренувати когось, які мають педагогічні навички. Приміром, у мене є знайомий тренер із боксу з Чернігова, якому це все дано від Бога, як то кажуть. У нього багато вихованців, до кожного може з легкістю знайти індивідуальний підхід. Він ніколи в житті не боксував сам, не провів ні одного бою, займався лише для себе, для душі. Дано людині тренувати. Сам я провів не багато боїв (до 10 й не більше).
- Які досягнення клубу? Чим та ким може похвалитися СК «Легіонер»?
Так як я маловідомий ще тренер, то поки їжджу зі своїми хлопцями на обласні змагання: у Чернігів, Десну, Прилуки, Бахмач, Конотоп. Беремо участь і в міських турнірах. В основному змагаємось ще з початківцями.
У грудні місяці в Десні зайняли 3-є командне місце. Був обласний турнір, який проходить вже 5-й рік поспіль, присвячений воїнам АТО та Збройним Силам України. Якщо порівнювати з 2015 роком, цього разу приїхало менше боксерів та команд. Сергій Юрійовий Кіркін був одним із організаторів змагань, запрошував багато кого, але не всі приїхали. Усе співпало так, що змагання відбувалися в незручний для багатьох час, був карантин по навчальним закладам, у цей період проходив чемпіонат України серед юніорів. Більш престижно поїхати на чемпіонат України, ніж на звичайний турнір в Десні. Тому багато хто не зміг приїхати.
Усе ж змагалося близько 150 учасників, 2 дні проходили змагання. Ми безкоштовно жили в казармах. Залишились тільки приємні спогади, було весело подивитись на вояків, відчути на собі цю атмосферу. Сказав своїм чемпіонам, якщо будуть погано себе поводити, підуть жити туди. Слухались.
Останній раз, 11-12 січня, ми були в Чернігові. Із команди брало участь 8 чоловік. Мої вихованці зайняли три перших, три других і два третіх місця. Іван Вискірко та Данило Кущ отримали «бронзу», проте програли в півфіналі. Вони мали сильних і досвідчених суперників із Києва й Новгород-Сіверська. Їхні тренери набагато досвідченіші, ніж я. Проте всі виступили на гідному рівні.
15-річний Сергій Полешко, який посів 1 місце, - новачок у моїй команді. Хлопець сам із Великої Дороги, постійно приїжджає з села, проте регулярно їздить на тренування. Перед змаганнями близько 2 тижнів із понеділка по п’ятницю займались. Йому тоді майже кожного дня доводилось їздити з села. У Великій Дорозі немає такого клубу, а дитині хочеться тренуватись.
Сергій Полешко (синій кут)
Хочу згадати й Олександра Дейнегу. Це один із найперспективніших моїх учнів. Другий рік я його треную і за цей час він показує високі результати. Як ми тільки приїхали в Чернігів, у нього за плечима було 13 боїв. У першому поєдинку він боксував проти місцевого спортсмена в півфіналі, у 2 раунді його нокаутував противник. Тренер суперника Сашка зняв свого боксера з бою, бо якби він цього не зробив, Олександр просто «розірвав» би того хлопця.
Фінальний поєдинок був найкрутішим, який був у Сашка за всі тепер 15 боїв. Проти нього пішов боксер із Новгород-Сіверська, фіналіст чемпіонату України, у якого було проведено 70 боїв, із них – більше 60 перемог. Я хотів знімати Олександра з поєдинку, ми ж їздимо тільки по області. Однак Сашко був налаштований рішуче, одразу відмовився від моєї пропозиції. Це хлопець із характером, нічого не боїться, виходить битися проти будь-якого суперника. Вийшов, гідно виступив, програв, але з рахунком 2:1. Програти фіналістові України з таким результатом, тим більше в 15-річному віці, на мою думку, заслуговує поваги. Це якщо зараз він бореться з таким противником, що ж буде далі.
Взагалі, я планую через рік вивести його на чемпіонат України, щоб він хоча б спробував свої сили на такому рівні. У Ніжині мало хто боксує з клубів на обласному рівні. Напевно, тільки ми й виїжджаємо на змагання. Клубів – купа, а їздимо кудись практично зараз тільки ми самі.
Олександр Дейнега (у синій формі) і Ігор Заковряжин (у червоній)
- Скільки в середньому триває бій?
Усе залежить від вікової категорій боксерів. Наприклад, хлопці 1999-2000 р.н. мають три раунди по 3 хвилини. Юніори (2001-2002 р.н.) – по 2 хвилини, 2003-2004 р.н. – півхвилини, а найменші боксують по хвилині. Юнаки 18 років і старше б’ються по 3 хвилини.
- Як давно існує «Легіонер?»
У минулому році «Легіонер» відзначав своє 5-річчя. Спочатку ми були в ДЮСШ (Ніжинська комплексна дитячо-юнацька спортивна школа), а згодом стали працювати на приватній основі, стали СК «Легіонером», розміщаємось на базі гімназії №16 (тепер Ніжинський навчально-виховний комплекс №16 «Престиж»).
- Чому обрали таку назву?
Ще в епоху Римської імперії існував 3 легіон Юлія Цезаря, воїни якого були дуже спритними, відчайдушними й відважними. Ми вирішили, що така назва вдало нам пасує, тому й назвали клуб саме так.
- Скільки вихованців знаходиться під твоєю опікою? Яка їхня вікова категорія?
Близько 25-30 чоловік. Після Нового Року тренується трохи менше - 20-22. А так, стабільно ходило по 30 боксерів. Маю дві групи, забрав молодших і старших.
У понеділок і середу приходять найменші та ті, кому по 12-13 років. Є такі, які ходять щодня. У кожного своє завдання, для всіх - індивідуальний підхід. Дорослих я вчу одному, а маленьких – зовсім іншому. Я їх намагаюсь розділяти.
У вівторок та четвер приходить старша група. Кожної п’ятниці в нас День бойової практики, приходять усі. Проводимо бої - як змагання, тільки між своїми. Діти тренуються між собою, використовують усі вивчені комбінації. Це можна назвати маленьким екзаменом. Триває він півтори-дві години. Побоксували – вільні, дається їм по 40 хвилин індивідуальної роботи. Один стрибає на скакалці, інший - качається чи віджимається.
Маю найменшого хлопчика – 2008 року народження. У цьому році йому виповниться 9 років. У мене він тренується вже другий рік. Щодо найстаршого, то відмічу, що ходив до мене й 40-річний чоловік. В основному, зараз треную підлітків 12-16 років. Займаються й дівчата (таких троє). Їм по 16-17 років. Проте вони тренуються для себе, я відразу їх попередив, що не пускатиму їх виступати, оскільки це не жіноча справа – махати кулаками, а потім ходити з побитим обличчям.
Вони піднімають штанги на рівних із усіма. Я їх ставлю в спаринги з хлопцями. Юнаки захищаються, а вони відпрацьовують удари, застосовують свої навички, аби вміли постояти за себе, захиститися.
- Який стиль спілкування обрав для своїх учнів? Як вони тебе сприймають, адже різниця в віці невелика: як суворого тренера, наставника, друга, свого однолітка, брата?
Я – протилежність свого тренера. Він набагато старший за мене, для моїх хлопців він годиться в батьки чи навіть і в дідуся. До нього ставляться належним чином, звертаються на «Ви», поважають.
До мене ж на тренуваннях – майже всі на «ти», я так попросив. Обрав демократичний стиль спілкування. Так простіше й комфортніше і для них, і для мене. Вони для мене – як друзі, товариші, так само і я для них. У той же час вони мене сприймають як тренера, як старшого (хоча й не набагато).
Як їздимо на змагання, що сказав їм – виконують. Сказав прибути в стільки - приходять без запізнень. Відпускаю й прогулятись по місту. Я не ставлю себе вищим за них.
- Чи маєш якісь особливі педагогічні прийоми, коли тренуєш своїх учнів?
Звісно, хочеться, щоб усі вони займали призові місця, щоб було бажання ходити до мене в зал, але, як на мене, найголовніше – виховати в них особистість, щоб кожен мав свою власну думку, сформовану точку зору, тверезо мислив.
Є багато підлітків, які трохи збилися зі свого шляху, не бачать мети перед собою, мають багато шкідливих звичок, ведуть «вуличний» спосіб життя, яких треба направити в потрібне русло. Я намагаюсь прищепити в них любов до здорового способу життя, допомогти стати особистістю, сформувати вольовий характер, стержень, вчу завжди бути людиною, незважаючи ні на що.
Бувало таке, що батьки вихованців скаржились: походив син на заняття 3 чи 4 місяці - у школі жорстоко побив хлопця. Почувши це, я проводив індивідуальну бесіду з порушниками. Постояти за себе, заступитись за дівчину чи друга повинен кожен хлопець, проте першим піднімати руку не годиться. Якщо ти сам лізеш у бійку, то будеш у будь-якому випадку винним, яка б не була ситуація. Тебе відтоді завжди вважатимуть винуватцем всіх смертних гріхів.
- Як тобі вдається мотивувати учнів? Чи вони самі розуміють, що це їм потрібно?
Можу навести їм у приклад багатьох боксерів, які стали відомими чи досягли високих результатів у молодому віці: Майка Тайсона, братів Кличків, Евандера Холіфілда. Наголошую, що без постійної праці над собою та зусиль - не перемогти, усе просто так не дається.
Їздили ми в вересні на змагання в Чернігів. Я возив трьох своїх хлопців, зайняли два перших місця й одне друге. Перед цим їм сказав: «Якщо привезете два перших місця – із мене велика піца й сік. Я пригощаю». Так і вийшло.
- Важко працювати з підлітками?
Найважче – із маленькими, кому по 8-9 років. Вони багато чого ще не розуміють та не знають, плутають ліву з правою рукою, ходять не в ту сторону, усьому їх потрібно вчити, займаються, бо їх привели батьки. Діти, одним словом. Звикли погуляти, побігати. Тому десь лінуються, хитрують, викладаються не на повну.
Якщо таке бачу - караю. Запізнення – 50 віджимань, забув речі – теж 50, починає хтось сміятися, розмовляти не по темі – по 100. Віджималися й по 250 разів. Намагаюсь молодшим давати більше фізичних навантажень, щоб духом і тілом вони зміцніли, аби через 2 роки, як підростуть, у них сформувалося більш доросле мислення, зрозуміли, що їм потрібно.
Із 15-16-річними найлегше працювати, бо вони вже тверезо мислять, розуміють, що хочуть в житті. Важко займатись із хлопчиками, яким по 12 років. Вони начебто й усвідомлюють, що їм треба, але ще хочуть погуляти, подуріти, розслабляються.
- Яким чином завоював серед них авторитет? Відразу почали тебе поважати?
В принципі, це залежить від тих, хто приходить. Були такі, звісно, які хотіли показати своє «Я», поводили себе зухвало. Це все відразу присікалось, і вони почали поважати не тільки мене, а й хлопців, що займаються в нас у залі.
Практично від самого початку мене почали поважати, тому що я відразу показав і дав зрозуміти їм, що зі мною можна спілкуватись не тільки як із тренером, а як із другом.
- Як саме карав зухвальців, застосовував силу в разі необхідності?
Використовувати рукоприкладство чи насилля – не мій підхід. Пояснював, що треба в житті бути простішим, бо якщо показуватиме, що він такий цар – Бог, то в моєму залі йому місця не буде. Такий спортсмен тут просто не зможе тренуватись, оскільки з ним ніхто й не спілкуватиметься. Відразу в мене зникне інтерес до такого учня. Такими дітьми я займатися не хочу.
- Вважаєш себе суворим тренером?
Якоюсь мірою, так. Якщо не бути суворим, то вони всі сядуть на голову, знахабніють, не відчуватимуть авторитет. До мене батьки навіть самі підходили чи дзвонили й просили, аби був із сином суворішим, вимогливішим, не давав спуску.
Я люблю жартувати. Так простіше займатись, з’являється бажання працювати в обох. Буває таке, що тренування закінчились, а хлопці мої не спішать додому, хочуть побути в залі зайвий раз для себе. Для нас усіх зал як рідний дім, ми одна велика родина.
У вільний час я можу з ними поговорити про різні життєві теми, а вони мені якісь свої історії розкажуть. Посміємось разом, можемо додому разом піти, якщо обом по дорозі.
- Який підхід у тебе до дівчат?
До дівчат я більш м’який, даю менше навантажень. Хлопців я муштрую, щоб не сідали на голову.
На них не можу крикнути. Дівчата до боксу ставляться більш серйозно та відповідально. До учениць не треба підходити й по сто разів повторювати, що й скільки робити. Раз підійшов, дав завдання та періодично слідкую й перевіряю їхні результати. У разі необхідності можу щось підказати: яким чином тримати руку, як правильно вдарити і таке інше.
- Скільки годин тривають тренування в клубі?
Формально - півтори години. Проте зараз, із Нового Року, я можу затримувати учнів, оскільки розумію, що для нас це недостатньо. Стабільно заняття тривають близько двох годин.
- Які подальші плани в твоєї команди?
Хочеться поїхати на чемпіонат України. Аби в нашому клубі було більше тренерів, було б легше, і можливостей було б більше (на даний момент у «Легіонері» лише 2 тренери, другий – новачок, який прийшов нещодавно, намагається допомагати). Хотілося б відкрити ще один зал, щоб ми розвивалися, розкручувалися.
Дай Бог, щоб наші хлопці потрапили у збірну України, щоб виступали на міжнародній арені, у Європі. Може, хтось у майбутньому поїде на чемпіонат світу.
- Як потрапити на чемпіонат України й світу?
Аби потрапити на чемпіонат України, треба виграти чемпіонат області. У лютому чи березні повинен бути цей чемпіонат. Якщо його перемагаєш, потрапляєш в збірну області та їдеш виборювати свої сили на чемпіонаті України. Із чемпіонатом світу ситуація аналогічна.
Обласні турніри, у яких ми брали участь, не можна вважати чемпіонатом області. Це турніри для того, щоб хлопці отримували практику. Якщо ти перемагаєш у них, ти ще не їдеш на чемпіонат України.
У минулому році був чемпіонат області, але я не возив своїх учнів, бо було ще досить рано - вони новачки, я також іще не мав достатнього досвіду. У цьому році ми хочемо потрапити на чемпіонат області, і думаю, що в нас це вийде.
- Займаєшся лише тренуванням чи також береш участь у змаганнях?
Я вже не боксую, займаюся лише тренуванням. Інколи можу стати в спаринги зі своїми учнями, щоб вони дечому повчилися і я не забував школу, практикувався, не втрачав навички. Аби самому боксувати, потрібно мати тренера, щоб займався зі мною. Ми все життя учимось чомусь, у братів Кличків, Майка Тайсона постійно були наставники, які вказували на їхні помилки, підтягували їх у чомусь, допомагали розробляти тактику бою.
- Не виникало бажання самому знайти тренера та повернутись у великий спорт?
Як тільки почав тренування, я думав над цим. Минув деякий час, погляди змінились. Моїм пріоритетом стало наставництво, краще я цим і займатимусь. Я не зможу зараз поєднувати і змагання, і тренування дітей. Потрібно обирати щось одне, і я зробив свій вибір.
- Хочеш і далі бути тренером?
Так, хочу й далі тренувати дітей. У вересні планую вступити до Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Шевченка на заочне відділення, аби отримати другу вищу освіту. Хочу стати тренером-викладачем. Вчитися там треба 4 роки. Зараз маю спеціальність менеджера.
Я буду викладачем фізкультури, але так як матиму спеціалізацію боксера, то з вересня офіційно вже працевлаштовуватимуся. Також хочу поїхати на Олімпійські ігри й чемпіонат України з боксу в якості тренера, вивести хлопців в люди, як-то кажуть.
- Чому обрав саме бокс?
Тренер – друг мого тата. Деякий час він жив по сусідству з нами, а потім переїхав. Якось він прийшов до нас у гості, а я саме зі школи. Бачу, щось розмовляють між собою з батьком моїм. Запропонував мені тоді: «Не хочеш ходити на тренування?». Ніхто мене не змушував, просто подали таку ідею. Я погодився, у мене не було великого бажання ходити кудись на секцію. Малий був, гуляв на вулиці. 13 років мені тоді було.
Перші тренування були дуже важкими, ясна річ. Я не звик до таких фізичних навантажень, любив просто грати в футбол, бігати по вулиці, лазити по деревах. Було страшно, чи прийме мене до себе колектив. Нові люди, нікого не знаю. Було багато дорослих.
А з старшими можливі проблеми. Коли ти маєш зайву вагу, над тобою можуть сміятись, знущатись. Проте на тренуваннях такого не було, бо в зал приходять для чого? Для тренувань, а не для того, щоб посміятись та нагулятись. Буквально з самого початку мені сподобались заняття. Перед боксом я один місяць займався карате (мені не сподобалось) і в першому класі ходив на танці в «Веселку».
- Яку роль бокс зіграв у твоєму житті?
Бокс допоміг мені скинути зайву вагу, досягти своєї мети. Ще я повністю її не досяг, але прагну цього. Він надав мені впевненості в собі. Років 3-4 тому я був зовсім іншим, дещо сором’язливим, скутим, мав комплекси. Раніше б я не міг вести такий довгий діалог, як зараз. Тепер я можу спокійно поговорити з людиною, яку не знаю.
- Чому не захотів займатись кікбоксингом на початковому етапі своєї роботи? Чим взагалі відрізняється кікбоксинг від власне боксу?
Кікбоксинг майже не відрізняється від боксу, крім того, що в ньому додаються удари ногами. Оце і вся відмінність.
Я був невисоким за зростом, для кікбоксингу потрібно мати гарну розтяжку. Прийшов, зрозумів, що не моє, ногами не зможу махати, бо невеликий, ноги короткі, повненький. Мені це було важко. Тому тренеру сказав, що хочу займатися лише боксом.
- Які маєш спортивні досягнення? У яких змаганнях сам брав участь?
У школі мав близько 5-6 боїв. Найбільше моє досягнення – 3 місце на міжнародних змаганнях у Білорусі. Туди приїжджали вихідці з України, Росії, Молдови. Брали участь і місцеві.
Турнір був досить серйозним, тривав 3 чи 4 дні. Кожен день було по 50 боїв, стільки спортсменів боксувало за день. Змагалося як мінімум 300 боксерів. Особисто я провів 2 поєдинки. Перший я виграв, у другому програв місцевому боксеру. Мені тоді було 14 років.
Перед цим я виступав у Ніжині. Перші свої змагання я виграв, другі - програв спортсмену із свого ж клубу. Ми займались в одній секції, проте я займався 5 місяців, а він – 3 роки. Їздив я й на область, там зайняв 2 місце.
- Що відчував, коли бився?
Мандраж. Перед боєм ходив, роздивлявся по сторонам, хотів побачити свого суперника. Проте це найбільша помилка. Хтось може тобі збрехати, сказати, що противник набагато сильніший, а ти потім себе накручуєш і зі страхом вже виходиш на ринг.
Найважливіше – пережити перший раунд. Як були перші бої, у мене відключався мозок, забував геть усе, використовував непотрібні удари, комбінації, робив багато зайвих рухів. Із часом звик, виходив спокійно, врівноважено, страх поступово зникав.
Перший свій бій провів у 13 років у «Зірці», що на Гуньках. Там був чудовий зал боксу, зараз його немає. Пам’ятаю, мав суперника на рік молодшим, але він був вищим і важчим, ніж я. Я був невисокий, повненький. Ми обоє навчались у 10-ій школі. Перший раунд я програв, було важко. Побачив, що він високий - з’явився страх. А потім мною оволоділа спортивна злість. 2 раунди виграв.
- Ти згадував про травму. Як її отримав?
Пошкодив плече на тренуваннях, це було в 2010 році. Зробив удар лівою рукою – вилетіло з суглоба плече. Зрозумів, що далі битися не можу, бо все болить. Думав, саме пройде, а вийшло по-іншому. Після травми я взагалі перестав займатись. Років 3-4 ходив із травмою. Я рукою не бив, тому травма особливо не проявлялась. Ненавмисно махнув рукою – знову болить плече, нічого не міг із цим зробити. Лікувався.
- У тебе був такий період у житті, що ти скинув багато кілограмів. Скільки саме? Як тобі це вдалося?
У школі я був опасистим, із часом прибавляв ще більше кілограмів. На 2 курсі Ніжинського агротехнічного інституту зрозумів, що треба схуднути, щось змінювати в собі. Мені тоді, напевно, років 19 було. По-перше, зайва вага дуже впливала на здоров’я, постійно мав головні болі, задишки, мігрені. Важко було підійматися на сходах, не міг підтягнутися на турніку. Це трохи мене гнітило.
По-друге, у школі відчував насмішки над собою. Виріс – цього не було вже, але це певним чином вплинуло на мене, дало свої результати. До того ж, побачив телепередачу «Зважені й щасливі» по СТБ, це мене в певній мірі змотивувало.
Пригадую, тоді тепло одягся, побіг займатись на стадіон. Почав бігати. Мені ще мама каже: «Що ти оце бігаєш, займаєшся дурницями». Вона цього не розуміла. Дитина взута, нагодована, в теплі – що ще потрібно. А тато – навпаки, заохочував мене.
Раз вийшов – сподобалось, другий раз побіг – нормально. Став зважуватись - бачу, перші грами почали сходити. Найважче було з харчуванням, було багато спокус, із якими потрібно боротися. Від солодощів, булочок, різноманітних батончиків, тістечок, напоїв потрібно було відмовитись.
Мама ще: «Що ти їси. З’їж краще картопельки з м’ясом, я котлети приготувала». Доводилось інколи й дурити її, хитрувати. Я вів свою табличку, де кожен тиждень записував свої результати, важився, міряв своє тіло в діаметрі. За перший місяць я схуднув на 12 кілограмів. Для мене це було шоком, не думав, що скину стільки, не вірив у себе. Крім батьків, нікому й не розповідав, що займаюсь. Бачу, що є результат, і далі продовжував тренуватись.
Перший місяць сходить найбільше кілограмів, далі стає все важче, доводилось тренування робити жорсткішими, займатися більше, менше їсти, включити в свій раціон лише правильне харчування. На вихідних один день міг дозволити собі розслабитись. Приміром, 5 днів займаюсь, у суботу вживаю лише корисну їжу, а в неділю роблю собі день відпочинку, балую себе.
Треба було насамперед психологічно дати собі перепочинок, підняти собі настрій. За 8 місяців я скинув 35 кілограмів. Зараз намагаюсь підтримувати себе в тонусі. Тоді важив 75 кілограмів, зараз 85. Це через те, що починаю качатись, тягаю залізо. На зиму потрібно набирати вагу, аби влітку її скинути.
- Якої дієти притримувався?
Конкретної дієти в мене не було ніякої. У першу чергу зі свого раціону я прибрав макаронні вироби й картоплю. Це мої слабкості, можна так сказати. Поступово прибрав усе смажене. Їв гречану кашу, рис, салати, відварене куряче філе, яйця, грейпфрути (які для мене було їсти неможливо, але потрібно було їх включити в свій раціон). Їв лимони перед сном.
Як тільки починав притримуватись такого раціону, їв як звичайно: 3 рази на день, але вже іншу їжу. Потім завдяки Інтернету дізнався багато корисної інформації про харчування, спорт, почав їсти 5 разів на день, але потроху. Це розганяє метаболізм, і так простіше.
- Що найголовніше в схудненні?
Головне – це бажання. Із прагненням усе можливо. Ти також повинен змусити себе, прикласти багато зусиль, мати силу волі. Наприклад, перед тобою стоїть тарілочка з пельменями та з гречаною кашею несолоною. Треба, щоб ти не пельмені обрав, а кашу.
Потрібна неабияка мотивація, усвідомлення того, що ти хочеш. Одягаєш, приміром, випускний костюм, дивишся, а він на тобі звисає, як парашут. Від цього відчуваєш велику радість, гордість за себе, хочеш досягти кращих результатів. Ти змінюєшся не тільки фізично, а й внутрішньо. Я став впевненішим, почав себе більше проявляти, позбувся сором’язливості, став розкутішим.
- Чи маєш іще якісь захоплення, крім боксу?
Дуже люблю футбол. Дивлюсь матчі і граю сам. На тренуваннях у нас є Дні гри, коли раз у місяць чи раз у два тижні, якщо гарна погода, збираю хлопців різного віку й граю з ними в футбол. Люблю дивитись дзюдо, проводити вільний час зі своїми друзями.
- У суспільстві існує такий стереотип, що боксери не відрізняються особливою ерудованістю, є «недалекі» розумом? Можеш розвінчати його?
Це все неправда. Бокс – як шахи, постійно треба думати, мислити, вибудовувати свою стратегію. У мене є багато знайомих, які не займаються боксом, а мають свої «проколи». Буваю слухаю їх, і думаю: боже, що вони говорять. А є надзвичайно ерудовані боксери, які люблять читати, займаються саморозвитком.
Бокс я вважаю найважчим видом спорту, тут треба постійно мислити, як зробити так, щоб бути першим на ринзі, слідкувати за своїм захистом, пам’ятати комбінації, у разі необхідності – й хитрувати, не можна відволікатись.
У мене були такі вихованці, які начебто мали все (свою тактику, техніку, удар, швидкість, темп, силу, витривалість), а виходять на ринг – і нема фантазії. Заучив усі комбінації, а не знає, як їх застосувати. І бої програються через те, що він не знає, що конкретно робити в цій ситуації. Тобто в боксі дуже багато таких аспектів, коли треба дуже багато думати. У футболі так само.
Із тих, хто думає, найкрутіший боксер для мене - Флойд Мейвезер. У нього гарно побудований захист, він – стратег. Завжди, як боксує, він на крок вперед знає, як проходитиме бій, що робитиме при цьому. Він наперед усуває атаку. А кажуть, що боксери «недалекі» розумом…
- Дай кілька порад юному боксеру – початківцю. Що треба робити, аби досягти успіху в цьому виді спорту?
Найголовніше, щоб було бажання й прагнення цим займатись. Він повинен поставити перед собою мету, планку. Добре, якщо матиме якогось кумира, який досяг високих результатів (це, дійсно, мотивує), та намагатиметься рівнятися на нього. Якщо в сім’ї є така людина, приміром, батько, брат – це взагалі ідеальний варіант. Напевно, кожен хлопчик намагається бути схожим на свого батька.
Кажуть, що потрібно 99 % праці, й 1 % таланту. Це дійсно так. Якщо ти не працюєш в поті чола, не викладаєшся на повну, то в тебе й нічого не вийде. Ні в якому разі не можна жаліти себе. Бачу, що багато хлопців себе жаліють: «Я не можу. Мені так важко». Ні, це велика помилка. Ясна річ, що потрібно враховувати свої можливості, слідкувати й звертати увагу на своє здоров’я. Якщо з ним проблеми, важко буде займатись. На тренуваннях треба працювати на 150 %, робити більше, ніж ти можеш, «горіти» цим. Тільки тоді буде результат.
- А для тренера?
У першу чергу тренеру потрібно мати залізні нерви, врівноваженість, терпіння. Ти повинен бути впевненим у собі та в своїх вихованцях. Якщо дитина бачить, що ти віриш у неї, то вона й сама захоче займатися в тебе. Не можна показувати свого страху перед чимось, не маєш боятися дітей, а навпаки – повинен любити їх, поважати.
Коли я проводив свої перші тренування, було дуже страшно. Я не знав, як та що їм казати, як діяти в певних ситуаціях. Було страшнувато, але я поборов себе. Ти повинен бути обізнаним та компетентним у своїй професії, маєш постійно саморозвиватися.
Приміром, я прихожу вечором додому, в Інтернеті можу переглянути купу літератури, різноманітні відео, які стосуються боксу, спорту загалом. Багато прийомів та вправ я використовую з дзюдо, самбо, вільної боротьби, футболу, аби розвинути тіло, фізично ти міцнішаєш.
- Які риси характеру важливі для боксера-початківця?
Найперше – це спортивна злість (проте злість, що застосовують не на вулиці). Якщо виходитимеш на свій перший бій на ринг, коли маєш слабкий характер, залежиш від думки оточуючих, - боятимешся всього. Побачив, що суперник проти тебе вийшов серйозний - зламаєшся, тебе поб’ють, і зникне будь-яке бажання займатися боксом.
Ти повинен бути тим боксером, який завжди йде вперед. Звісно, має бути повага до тренера, суддів, суперника й своєї команди. У будь-якій ситуації треба завжди залишатися людиною, щоб не було. Навіть якщо ти програв у своєму поєдинку, обов’язково маєш своєму противнику потиснути руку. По-перше, такі правила. По-друге, це по-людськи.
Ти завжди маєш бути життєрадісним, комунікабельним, не можна падати духом, здаватися. Будь готовим до цього. Обов’язково повинна бути впевненість у собі. Якщо цього немає - це просто катастрофа.
- На твій погляд, які плюси й мінуси боксу?
Головний мінус - це травмонебезпечний вид спорту. Дуже багато травм на змаганнях, на тренуваннях. Сам особисто знаю, які це травми. Мої хлопці й зуби собі вибивали, текла кров з носа, були гематоми на голові і таке інше. Проте, на мій погляд, це єдиний мінус. З іншого боку, мінусом це важко назвати, оскільки шрами прикрашають чоловіків. Який хлопець не отримував на горіхи за все своє життя! Це не чоловік, якщо він ні разу не бився.
Щодо плюсів, бокс зміцнює здоров’я та загартовує дух. Ти зможеш постояти за себе, захистити себе, свою родину, близьких, кохану. Цей вид спорту додає впевненість і віру в себе, ти більше контактуєш і спілкуєшся з іншими людьми, зможеш легко познайомитись із дівчиною. Є такі люди, які бояться отримати по обличчю, страх цей поступово зникає (коли ти займаєшся довгий час).
Якщо ти успішний боксер, зможеш досягти кар’єрних висот. Це може стати частиною твого життя, бути не тільки хобі, а й заробітком. Зараз багато відомих боксерів за один бій можуть отримати величезні гроші. За що? За те що прозаймався півроку, побоксував півгодини. Навіть якщо програєш, отримаєш за це гроші (стосується професійних боксерів).
Для багатьох боксерів мрією є Олімпійські ігри. Бокс, дзюдо, вільна боротьба належать до олімпійських видів спорту. Ти можеш поїхати на Олімпіаду. У минулому році Дмитро Митрофанов із Чернігівської області їздив на Олімпійські ігри. Розмовляв зі своїми бійцями й раз запитав у них: «Яка у вас мрія?». Багато хто з них хоче стати кандидатом у майстри спорту, майстром спорту світового масштабу, але більшість хоче поїхати на Олімпійські ігри. Це вважається дуже престижним.
- Ти вважаєш бокс своєрідним видом мистецтва?
Так, це так само, як у танцях. Як і там, є різноманітні комбінації. Ти їх заучуєш, вже наче й знаєш усе повністю, проте відточуєш до ідеалу. На ринзі завдяки своєму улюбленому прийому можеш виграти бій.
Боксерські рукавички від Віталія Кличка
Юлія Солдатенко
