Автостопом Україною: дівчина з Прилук руйнує стереотипи
12 Лютого 2017
2742
Поділитися:
Українська молодь не боїться безгрошів’я, до того ж вона схильна до ризиків, адже вважає, що заслуговує «на шампанське». Останніми роками хлопці та дівчата вивчають золоті правила автостопу й пакують свої рюкзаки
Українська молодь не боїться безгрошів’я, до того ж вона схильна до ризиків, адже вважає, що заслуговує «на шампанське». Останніми роками хлопці та дівчата пакують свої невеличкі рюкзаки, вивчають золоті правила автостопу та, піднявши великого пальця догори, чекають на драйвера, який безкоштовно довезе їх до омріяного міста.
Незважаючи на численні стереотипи щодо автостопу, лише в соціальній мережі «Вконтакте» спільнота «Студкауч» налічує близько 21 тисячу людей із різних куточків України, ще близько тисячі мешкають в інших країнах.
Хтось із них лише надихається відважністю співвітчизників, хтось практикує автостоп роками та вже не уявляє подорожей у традиційному розумінні. Наприклад, 19-річна Аліна Шаповал родом із Прилук, але нині навчається та живе у Львові. Долучилася до громадської організації «ФРІ+» та кілька років подорожує автостопом.
Перша її поїздка відбулася ще під час навчання в Прилуцькому коледжі, коли їй було 18 років. Випадково однокласниця запропонувала на вихідні відвідати Вінницю. Аліні було боязко, але й цікаво водночас, тож вона наважилася.
– Перший стоп запам’ятався як один із кращих. Зустріли гарних людей. Один із водіїв досі входить у ТОП-3 найкрутіших драйверів. Людина весела, добра й цікава. У Вінниці ми неочікувано натрапили на День Європи, що урізноманітнило нашу маленьку мандрівку. Яскраві враження, нові емоції й позитивний досвід автостопу зробили цей уїк-енд незабутнім, та ще й напередодні сесії. Такі поїздки дійсно дають відпочити та зібратися з думками, – почала розповідь дівчина.
Аліна запевняє, що наодинці автостопом ніколи не подорожує. У напарники переважно запрошує знайомих людей. Однак, коли вона запланувала поїздку до Одеси, а однодумця не знайшла, то довелося писати на "Студкауч".
– Перезнайомилася з людьми з усіх куточків України. Та все ж пощастило знайти людину за 3-4 дні до відправлення. Також зустрілися в столиці гумору з іншими стоперами зі "Студкауча". Хтось допоміг із впискою на ніч, хтось склав компанію в прогулянці по місту. Зараз підтримую контакт із цими людьми, а з однією дівчиною навіть пізніше разом мандрували й бачимося інколи у Львові. Тож "Студкауч" і автостоп найкращий спосіб знайти таких же «відшелепкуватих» друзів, як і ти, які не бояться ризикувати, – продовжує Аліна.
Загалом, за декілька років їй вдалося здійснити 8 поїздок, які тривали від одного дня до тижня.
– Стоп до Одеси тривав 5 днів. Найдовший тріп був за маршрутом: Київ – Кам’янець-Подільський – Хотин – Чернівці – Львів – Тернопіль – Вінниця – Київ. Було найважче, але водночас і найкрутіше. За 7 днів побачити таку кількість міст і цікавих місць – то замало часу.
Та романтика такого маршруту дозволила нам кожного дня насолоджуватися вечірньою ілюмінацією нового міста, а вранці зустріти в ньому світанок. Також знайомство з новими людьми. Наприклад, у Кам’янці-Подільському нас захостив хлопець, що працює у фортеці, у Львові ми ночували в дівчини, із якою познайомилися в Одесі, а у Вінниці нам допоміг із ночівлею хлопець із Луганська.
Також були «покатушки» по Житомирській області. Перший досвід стопу по селах, а не по трасах. Був листопад, але ні холод, ні періодичний дощ не зіпсували мандрівки. Маршрут складала Юля, із нею також доля звела нас в Одесі, хоч і сама вона вчилася в Києві на той час, а її мала батьківщина – Золочів. Ось така географія часом просто «підриває мозок», і ти відчуваєш, що Україна не така вже й велика.
Ми побачили Житомир, Бердичів, Тетерівський каньйон і ще декілька локальних сіл із садибами Терещенків. Цікавим моментом було знайомство з одним житомирським хлопцем, що підібрав нас по дорозі з одного села до Бердичева, а потім із цього міста забрав нас знову до Житомира і провів експрес-екскурсію тими місцями, куди ми не дійшли пішки, – розповідає Аліна.
Вона підкреслює, що в кожній області живуть люди, які готові допомогти, зробити мандрівку цікавішою. Під час подорожей автостопом молодь назавжди прощається зі стереотипами, які в інтернеті аж кишать. Та й не лише в мережі, адже часом близькі люди, а тим паче батьки не можуть навіть уявити, що їхня дитина сідає в автомобіль до незнайомої особи.
– Підкреслити хочу одне: стереотипи щодо автостопа ду-у-у-уже застарілі. Зараз це настільки поширений серед молоді спосіб подорожувати, що водії вже знають стоперів в обличчя. Для них не дивно, що молодь із рюкзаками стоїть на трасі. Навпаки, це викликає в них якісь батьківські почуття. І ти, коли їдеш разом із ними, відчуваєш турботу. Вони так само хвилюються за нас, як батьки, і завжди зичать, щоби нам траплялися лише гарні водії. Деякі навіть беруть номер телефону й передзвонюють, щоб з’ясувати, чи дісталися ми до хоста. Це значний прорив у людській психології, – переконана дівчина.
Стопери сідають і в легкові автівки, й у вантажівки. Головне – за 7–10 секунд второпати, чи можна сісти в це авто, або ж сказати водієві, що вам потрібно в інше місце. Аліна підкреслює, що цих секунд вистачає. Саме тому, так би мовити, «погані» водії їй не траплялися. Іноді навпаки – доброзичливості людей дивувалася вона.
– Наприклад, один фермер зі Старокостянтинова дуже поспішав, бо віз деталі для техніки, та однаково приділив 10 хвилин, щоби показати Меджибіжський замок, що був трохи далі траси, якою ми їхали. Або коли добрий дядько-далекобійник купує морозиво й розповідає про своїх дітей. Найбільше в поїздках вражають люди. Можна призабути місто чи село, де ми були, та людей, яких ми зустріли і які були добрими до нас, не забудеш точно. Навіть якщо ім’я не згадаєш через декілька років. Запам’ятовуються вчинки, – пригадує Аліна.
У досвіді молодої дівчинки найкоротші маршрути тривали близько дня. Йдеться про дві осінні суботи. Спершу Львів – Олесько – Підгірці, а ще за тиждень Львів – Золочів. Із цих поїздок Аліна привезла не лише враження, а й численні фото. Барвиста осінь просто не пробачила б дівчині, якби вона залишилася вдома. Сприяла відпочинку й погода: у будні у Львові дощило, а вихідні, як на замовлення, зустріли сонцем.
– Трохи цікавого про те, як ми їхали в Золочів. Виїхали зі Львова за місто маршруткою Львів – Золочів. Водій нас висадив одразу за містом. За 2 хвилини ми вже їдемо на автівці з місцевим жителем. Обігнали той автобус, нас довезли під самий замок і розказали, що ще можна побачити в місті. Водій виявився дуже веселим. Ми всю дорогу сміялися з його історій про «сусідські війни» в його дворі.
Провівши день у світлому і, як мені здалося, декоративному Золочеві, ми з напарницею рушили на автостанцію, щоб виїхати за місто. І знову сіли в той автобус, що вивіз нас зі Львова. Знову той же водій висадив нас за містом, але вдруге ми вже їх не перегнали, бо їхали з далекобійником (фура їде максимум до 90 км/год). Та цього разу в нас була можливість насолодитися барвами осені обабіч дороги. Ось за це я й люблю дорогу, – додає вона.
Підсумовуючи власний досвід, Аліна Шаповал каже, що автостоп – це не страшно. Ризик є, але в буденному житті він не менший. Водночас важко змусити себе сидіти вдома у чотирьох стінах, адже зону комфорту час від часу покидати життєво необхідно.
Подорожі дають практичні навички для життя: вміння орієнтуватися на місцевості, навички комунікабельності, розширення світогляду. Мандрівники-відчайдухи від такого життя отримують яскравіші враження та емоції, ніж від придбання якихось матеріальних благ. Це саме те, що не соромно розповісти онукам. Це те, що не забувається.
– Сидіти вдома означає просто існувати. Не сидіть, склавши руки, а почніть із малого. Для тих, хто боїться, вихід один: покатайтеся на малі відстані. Можливо, до сусіднього міста. Сплануйте свою поїздку так, щоби навіть коли подорожуєте залізницею чи автобусом, хоча б якийсь відрізок проїхали стопом. Та перед цим обов’язково прочитайте інструкцію в інтернеті. Тут теж є свої правила, якщо їх дотримуватися, то можна уникнути будь-яких ризиків. Натомість будете насолоджуватися власною сміливістю. Спробувавши одного разу, обов’язково захочеться більшого. Подорожі – своєрідний наркотик. Бо подорожі – то життя, – наостанок додала Аліна.
Наважитися зробити перший крок зазвичай важко. Особливо, коли ризики насправді є. Водночас слід розуміти, що ніколи не знаєш, де впадеш, тож і соломку заздалегідь підстелити нереально. Щоб там не казали противники/прихильники стопу, але життя кожної людини індивідуальне, тож там, де в одного вийшло, в іншого результат буде інакший. Не обов’язково гірший.
