Чи любите Ви таємничі історії, розповіді про загадкове, неймовірне? Так? Тоді – мерщій до Ніжина! У цьому стародавньому місті подібні сюжети чекають Вас на кожному кроці
Чи любите Ви таємничі історії, розповіді про загадкове, неймовірне? Так? Тоді – мерщій до Ніжина! У цьому стародавньому місті подібні сюжети чекають Вас на кожному кроці. Що не храм – то легенда! Що не дім – то «свій скелет у шафі»!…Замріяний, зачарований Ніжин вабить до себе, насамперед, творчі особистості і неспішно піднімає перед ними завісу таємничого, наділяє їх неприборканою фантазією.
Автор: Лілія Руденко, завідуюча відділом «Поштова станція» Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського
Так самобутній Ніжин зі своїм багатонаціональним ярмарковим колоритом, героїчною історією та чарівними легендами веселковими барвами виграє на сторінках творів Миколи Гоголя. З-під його пера прямують у вічність ніжинські перекази – веселі, сумні, моторошні. Як-то історія про одну ніжинську панночку, що трапилася у Хресто-Воздвиженській церкві міста і перетворилася на страшну повість «Вій».
Мурована Хресто-Воздвиженська церква була зведена у 1775 році коштом удови Ніжинського полковника Петра Розумовського – двоюрідного небожа самого гетьмана Кирила – Пелагеї (уродженої Сулими), як усипальниця над померлим чоловіком у передмісті Магерки. Ці Магерки сполучалися доріжками Графського саду з Ніжинським ліцеєм кн. Безбородька і були улюбленим місцем прогулянок ліцеїстів. Там же, біля церкви, збиралася молодь на гуляння.
Замальовки українських народних гулянь у творах Гоголя яскраві та захоплюючі:
«Вечерницы! …соберется в одну хату толпа девушек совсем не для балу, с веретеном, с гребнями. И сначала будто и делом займутся: веретена шумят, льются песни, и каждая не подымет и глаз в сторону; но только нагрянут в хату парубки со скрипачом – подымится крик, затеется шаль, пойдут танцы…
Но лучше всего, когда собьются все в тесную кучку и пустятся загадывать загадки, или просто – нести болтовню. Боже ты мой! Чего только не расскажут! Откуда старины не выкопают! Каких страхов не нанесут!..
Еще был у нас один рассказчик; но тот (нечего бы к ночи и вспоминать о нем) такие выкапывал страшные истории, что волосы ходили по голове… Боже упаси! И душа в пятках».
Ось одна така страшна історія «викопана» із сивої давнини, яку почув у Ніжині молодий ліцеїст і, яку ніжинці переповідають і сьогодні:
Незбагненно раптово померла сотникова дочка – молода синьоока вродливиця, можливо, з того ж роду Розумовських, на яку заглядалися всі місцеві хлопці.
Завидна була наречена – що гарна, що багата! Хоч очі мала якісь дивні – зіниць часом не видно, розповзаються, як морок. Холодом віє від них, а ще гірше, як недобрим вогнем сполохнуть. Аж обпікає! Різне про неї говорили…
А, може, то дівчата із заздрощів? Бо в неї сорочки мережені, керсетки оксамитові та з парчі, плахта ясно-червона. А черевички! А перстеники, сережки та коралі з дукачами! Все золото та срібло та дорогоцінні камінчики.
І от, померла! І жаль молоду! Батьки за день почорніли від того горя. Але чим завадиш?.. Змирилися: на все воля Божа! Почали готуватися до похорону. Вбрали покійницю, багато, як наречену. Всі улюблені дочкою прикраси наділи на неї.
На свою біду нагодився додому на гостину Хома – молодий бурсак, чи то з Київської, чи з Новгород-Сіверської бурси. Йому й випало читати молитви над покійною у Хресто-Воздвиженській церкві, куди на ніч поставили труну.
Десь після других півнів пронизливо загув вітер надворі, холодом передранішнім потягло. Сколихнулося полум’я свічок, і в їх миготінні здалося ніби кволий рум’янець заграв на щоках небіжчиці, затріпотіли довгі вії.
Хома струснув голово, щоб не марилося. Боже!..
І ось в цій частині розповіді ніжинців розходяться: Чи-то, дівчина так йому сподобалась, що Хома поцілував «сплячу красуню» й вона прокинулася!..
Але дехто віддає перевагу менш романтичному сценарію: Сподобався Хомі коштовний перстень, що був на мізинчику небіжчиці, і він вирішив його непомітно зняти, потягнув за палець…
– Лячні, безтямні очі втупилися у Хому! Невлад заметушилися бліді руки. Тонкі прозорі пальці гострими нігтями впилися у сорочку! Підхопилася з труни панночка! Страхітливі зойки потонули у стуготінні вітру!..
Чули люди під ранок, що у церкві, здавалося, кричала жінка, але де ж їй там узятися?.. Злякалися, ніхто і близько не підійшов.
А на ранок знайшли у церкві заклякле мертве тіло бурсака та нажахану, нещасну дівчину, що втратила розум.
Певно, дівчина лише видавалася померлою. Насправді ж, то був лише летаргічний сон. Дивом не поховали її живою!..
З того часу Микола Гоголь дуже боявся, щоб і його не поховали живцем, якщо він, часом, засне летаргічним сном. Звідти й заповіт: не ховати, поки не буде явних ознак розкладання. Але слова його не взяли до уваги…
Ви спитаєте: а де ж Гоголь узяв Вія?
Ще не так давно неподалік Хресто-Воздвиженської церкви буяв прадавній священний дубовий гай – Війтівщина (загальноміська власність, якою опікувався війт – голова магістрату). Гай знищили у 20-х роках 20 століття, за радянської влади. У тім гаю колись стояли зображення давніх слов’янських богів. Споконвіку ніжинці поклонялися тут дубам, відзначали свята річного календарного обряду: веснянки, гаївки, русалії та ін., виконували магічні дії.
Саме з того гаю і міг з`явитися Вій – один з найвідоміших персонажів української міфології, недобрий дух боліт та лісів, що володів магічним поглядом, проникаючим аж у людську душу і відкриваючи її для всякої нечисті. Від погляду Вія, вважалося, немає спасіння. Звідти походить і народне повір`я про недобрий погляд, яким можна зурочити.
А Микола Гоголь у примітках до свого однойменного твору зазначив: «Вій — це могутній витвір народної уяви. Так звуть малоросіяни старшого над гномами, що в нього повіки на очах спускаються аж до землі. Оця вся повість і є народний переказ. Мені не хотілося змінювати його, тому розповідаю майже так само просто, як і сам чув».
ПРО ІЛЮСТРАЦІЮ ВОЛОДИМИРА МАКОВСЬКОГО ДО «ВІЯ»
Художники Володимир та Костянтин Маковські частенько подорожували Чернігівщиною. Зокрема, вони гостювали у маєтку Погорільці (Сосницький повіт). Власником маєтку був ще один нащадок роду Розумовських – позашлюбного сина О.К. Розумовського – письменник Олексій Перовський більш відомий за псевдо Антоній Погоєльський – автор перших російських фантастичних повістей “Двійник, або Мої вечори в Малоросії”, “Лафертівська маківниця”; першого побутового роману про життя випускниці Смольного інституту Анни Орленко в Україні “Монастирка”та відомої дитячої казки «Чорна куриця або підземні жителі».
На задньому плані ілюстрації видно верхи дзвіниці та куполу церкви дуже схожої з ніжинською Хресто-Воздвиженською церквою.
