9 Липня 2018
2652
з введенням в Україні безвізового режиму щоразу більше українців, зокрема і чернігівців, наважуються поїхати на роботу до європейських країн
Досвідом свого 6-місячного перебування в Польщі поділилася чернігівка Яна Козлова. Дівчина народилася і виросла в Чернігові. Закінчила школу, потім інститут. Останні вісім років працювала в продуктовому магазині на Масанах. «І все було б нічого, – розповідає вона, – і колектив, і робота до душі, і покупці стали за цей час як рідні, але от ціни на все навколо точно не радували ні погляд, ні гаманець».
Так Яна разом зі своїм хлопцем вирішили спробувати попрацювати на наших сусідів, поляків. Для оформлення робочої візи потрібне запрошення від роботодавця. Вони вивчали фірми, які безпосередньо займаються працевлаштуванням українців, але відгуки в інтернеті не радували. «Гроші беруть, а гарантій не дають у разі відмови у візовому центрі, та й багато обману, як з’ясувалося, заяви в прокуратурі лежать не від одного земляка».
Так Яна разом зі своїм хлопцем вирішили спробувати попрацювати на наших сусідів, поляків. Для оформлення робочої візи потрібне запрошення від роботодавця. Вони вивчали фірми, які безпосередньо займаються працевлаштуванням українців, але відгуки в інтернеті не радували. «Гроші беруть, а гарантій не дають у разі відмови у візовому центрі, та й багато обману, як з’ясувалося, заяви в прокуратурі лежать не від одного земляка».
Так, пара взялася шукати знайомих, які проживають або працюють на території Польщі. Один із них допоміг їм позбутися 100 доларів, а в результаті отримали тишу. «Звернулися по допомогу до інших знайомих, які нам і справді допомогли за ті ж гроші, які беруть і фірми – вислали запрошення та знайшли роботу.
Як уже пізніше з’ясувалося, це все – запрошення і вакансії – були безкоштовні, просто людина виступила як посередник і на цьому заробила. У Києві є фірма, яка співпрацює з польською фірмою, що займається рекрутингом українців. На сьогодні наш друг успішно отримав безкоштовне запрошення і чекає на візу».
Яна потрапила на роботу на відомий на весь світ якістю свого товару завод порцелянового посуду «Lubiana» під Гданськом. Робота, каже дівчина, неважка, але вільного часу було дуже мало, на місяць зазвичай виходило 26 робочих днів. До того ж, зазначає вона, їм дуже пощастило з колективом: за півроку стали рідними, жодного разу не почувалися незручно.
Якщо говорити про враження від Європи, то, розповідає чернігівка, протягом півроку вона дивувалася майже кожен день. Найбільше її вразило дотримання ПДР, відсутність «подяки» в медицині та чистота. «Наскільки відчутна різниця, ви просто собі не уявляєте. Тут усе для людей і вони це бережуть, поважають, цінують і просто не уявляють, як може бути інакше. Коли розповідаєш, як у нас, у співрозмовника брови піднімаються на лоба, а в очах – подив і шок.
Перше, що мене здивувало, – це кількість машин на дорогах. Їх дуже багато, оскільки майже в кожного члена сім’ї є авто, але не було жодного разу, щоб хоч один автомобіль проїхав переді мною, коли я вже стою на пішохідному переході – вони зупиняються, щоб пропустити, значно раніше. Друге – за наявності автомобілів багато їздять на велосипедах і почуваються в безпеці, бо скрізь є велодоріжки. Коли підходиш у супермаркеті на касу, а їх у величезному магазині може бути не 8-10, а 2, дивуєшся тому, що всі спокійно та «без нервів» чекають своєї черги.
Із приводу громадського транспорту. Якщо це автобус, то на кожній зупинці можна побачити розклад. І якщо написано, що від’їзд о 7.34, то він ніяк не відбудеться навіть о 7.32! Якщо це електричка, то все настільки мобільно. Вона не смердить, є спеціальні місця для велосипедів, монітор з інформацією про зупинки, час та швидкість поїзда, Wi-Fi, туалет, м’які сидіння, розетка майже під кожним сидінням і сміттєві баки. Навіть не знаю в якому, може, в 2087 році, ми таке побачимо в кожному електропоїзді. Що стосується медицини: якщо є страховка, то не треба купувати перо, рукавички, платити за УЗД. І про подяку «на кишеню» тут не знають! Уявіть, буває і таке.
Нещодавно в містечку, де живемо, завод разом із працівниками та жителями відзначав День кераміки. Проводили конкурси, були частування, музика і дуже багато людей. Ми, на жаль, працювали. Але, повертаючись із роботи, не побачили сміття! Були урни і нікому й на думку не спадало викидати щось на землю. Зайшовши до приміщення, де живуть українці, одразу видно, що це наші співвітчизники. Не всі, але половина точно – свині неабиякі».
Розповіла Яна і про ціни в магазинах. Якщо коротко, на продукти харчування вони або дешевші, або такі ж, і це зважаючи на те, що заробітна плата в 4-5 разів вища, ніж, наприклад, у Чернігові. «Для порівняння: м’ясо, наприклад, у нас 100 грн/кг і за умови середньої зарплати 5 000, що й не у всіх чернігівців є.
Тут за середньої зарплати 2 500 м’ясо я купувала по 10 злотих, курку – 4-5 злотих. Курс – множимо на 7. А за акцією, які завжди є в супермаркеті, я брала по 2.95. Молочні продукти і цукор тут дешевші. Одяг доступний. На зарплату одного з членів сім’ї можна одягнути і взути всіх. Наприклад, джинси не на ринку, а в магазині – 100 злотих. Серед дорогого – житло».
Тут за середньої зарплати 2 500 м’ясо я купувала по 10 злотих, курку – 4-5 злотих. Курс – множимо на 7. А за акцією, які завжди є в супермаркеті, я брала по 2.95. Молочні продукти і цукор тут дешевші. Одяг доступний. На зарплату одного з членів сім’ї можна одягнути і взути всіх. Наприклад, джинси не на ринку, а в магазині – 100 злотих. Серед дорогого – житло».
Проживши в Польщі півроку, чернігівка каже, що іноді було дійсно соромно за співвітчизників, які їдуть на заробітки і нічого робити не хочуть.
«Робота не з найважчих, але свої обов’язки треба виконувати. Найчастіше на ногах 8-12 годин. Складається враження, що люди ніде не працювали, хочуть лежати на дивані і щоб поляки їх обсипали грошима. І таких приїжджає відсотків 40%, а потім приїдуть додому і будуть розповідати, як тут погано і важко, але ніхто не скаже, що я не хотів або не зміг робити того, що треба».
Під кінець своєї розповіді Яна попросила написати окреме «дякую» нашому уряду за те, що доводиться виживати вдома і що таке життя змушує людей їхати далеко від сім’ї. «Матері дітей не бачать – це дуже сумно. Але поки дітей немає і є сили та можливість, будемо їздити, а там побачимо, чи захочемо ми залишатися жити в Україні. Я люблю своє місто, і дуже важко залишати в ньому рідних і близьких людей, не бачитися місяці, щоб просто заробити на життя».
