Завантаження ...
banner
banner

«Було враження, що обстрілюють моє дитинство, моє життя, моє найцінніше..»: спогади ніжинців про ранок 24 лютого 2022

«Було враження, що обстрілюють моє дитинство, моє життя, моє найцінніше..»: спогади ніжинців про ранок 24 лютого 2022 фото

Дата, яку не хочеться пам’ятати, але її не забудеш ніколи!...

24 лютого 2022….

Рік війни…Цілий рік війни на нашій рідній Україні!...

Навіть і досі ці слова стовідсотково просто не вкладаються в голові, через свою жорстоку реальність!

MYNIZHYN.com запитав у жителів та гостей нашого міста, як вони зустріли ранок 24 лютого 2022, які відчуття переживали в той день та як змінила війна життя кожного з нас?

Ніна Рожен

24 лютого -  День мого народження! Тепер це символічна дата, бо народилась нова Я з іншими цінностями. Але для мене і моєї родини війна з 2014 року і ми відчули її більше за багатьох, бо маємо втрати.

24 лютого - це дата, яка показала, що більше потрібно цінувати життя і змінити пріоритети, що в один момент тебе може і не бути просто так, бо комусь так захотілось.

Цей день я провела з родиною, але нами було прийнято рішення залишитись тут, бо ми потрібні Україні, ми маємо працювати ще більше і любити свою країну все більше, що ми маємо зрозуміти, всі ми, що Державна мова-ЄДИНА на всіх рівнях спілкування. Тепер ми маємо більше спонукати себе до прекрасного і малювати губи червоною помадою (жіноча стать) , бо ми НЕЗЛАМНІ.

Ми завжди будемо пам‘ятати ціну Перемоги, бо тепер це не просто слова, а віддані життя.

Оксана, жителька Ніжина

Навіть не хочу згадувати той ранок... Мій син служив тоді на аеродромі, в той час саме змінився з наряду, коли прилетіло туди! А я телефонувала, він не відповідав... Що я пережила тоді!...Відчула, що немає ніг і впала просто де стояла. На той момент я вже була за кордоном. Після стресу отримала цукровий діабет.

Алла Скорик, м. Чернігів

24 лютого я була у відпустці, але все одно збиралася йти на роботу, в результаті так і сталося. Близько 5 ранку мені подзвонив знайомий, який був біля терміналу в Борисполі, розбудив, сказав, що почалося. Ну і в результаті отримали інформацію про обстріли прикордоння на Чернігівщині. Для мене було головне зібрати дітей і відправити їх з Чернігова, а вже о 6 ранку я їхала в машині і знімала, що відбувається навколо. Були вже черги біля банкоматів, аптек та магазинів, величезні черги на заправках, і я сама стала в одну таку, бо виявилося що в баку трохи більше половини. І просто з черги включилася в марафон на Суспільне. А потім почалися дзвінки з міжнародних медіа. Мені перший дзвінок запам’ятався з Грузії, а потім був просто потік. Співробітники з’їжджалися в офіс, це був час максимальної концентрації, потрібно було придумати, як працювати, усвідомлюючи, що колони російської військової техніки їдуть в бік Чернігова.

Під час чергової повітряної тривоги ми зі співробітниками спустилися на перший поверх, нам там здавалося безпечніше. Коли працюєш, коли зайняті руки і думки, тоді простіше. Зараз я впевнена, що робота мені допомогла більше, ніж я могла сподіватися. Ну і підтримка колег.

Війна в чергове мені довела, що немає задач, які неможливо виконати. Що найважливіше – це сьогодні, і в цій миті слід шукати насолоду. Що під час війни є життя, як не крути, є багато добра і натхнення. Один мій колега якось сказав, що під час активних бойових дій відчував щось на зразок ейфорії, як буває, коли закохався. Коли хочеться раніше прокидатися, немає втоми. Я ейфорії не відчувала, але адреналін постійно тримав у тонусі.

Життя змінилося кардинально, але моя родина вся зі мною, дітки також поруч, і я дуже за це вдячна. Вдячна, що можу жити у своєму домі, що маю цікаву роботу і колег, яким можна довірити спину. І звісно, що вірю в нашу Перемогу!

Також свої спогади про ті дні розповіла дівчина, яка в перший день повномасштабного вторгнення вирішила не залишати дім у Бучі, а перечекати все вдома….

До вашої уваги розповідь із самого пекла подій від  Тетяни Ярової з міста Буча,

(тієї самої Бучі, яку вже знає ввесь світ…) – більше тут: розповідь - спогади очевидців із Бучі…

Єлизавета Загородня

Ранок розпочався, як завжди. Менші діти хворіли, тому лишися вдома, а старшого відправила в школу.

Це вже тоді дізналася від колег, що почалась війна. Швидко зателефонувала синові і сказала, щоб йшов додому.

Від незнання, яка на той момент ситуація в місті, охопив панічний страх за сина. Перший раз набрала - немає зв'язку... Навіть описати важко, що я тоді відчувала. Знаєте, як кажуть, що за кілька секунд промайнуло все життя... Ніколи не думала, що це так можливо... Насправді, можливо. Набираю другий раз - пішли гудки. Добре, що взяв слухавку.

Пам'ятаю, що сказала, щоб вертався додому. Намагалася говорити спокійно, але голос тремтів... Коли син запитав: " Чому?", зрозуміла, що в місті чужих немає.

Вдома зібрали тривожну валізку і пішли в сховище. По дорозі подзвонила друзям, запитала, що і як.

Пам'ятаю людей, в кожного з них в очах був смуток, розгубленість, але не паніка. Всі згуртовано разом щось робили. Трохи посиділи і пішли додому. Після того більше не ходили. Лишалися вдома.

Війна змінила все і кожного. Ми більше не будемо такими, як раніше. І життя тепер інше. Але ми всі віримо в краще і всі чекаємо на перемогу.

Юлія Кожухівська

Я добре пам'ятаю 24 лютого 2022. Цього дня у моєї старшої сестри День народження. Напередодні увечері я запаковувала подарунки для неї та гостинці для племінника. Думала про майбутнє свято в тісному родинному колі.

А вже з самого ранку мене розбудив вибух. Він був такий гучний, що задзвеніли шибки у вікнах та дверях. Я, навіть, фізично відчула вибухову хвилю. Потім телефоном стала зв'язуватися із близькими: усі були в паніці. За годину - дві моя дев'ятиповерхівка спорожніла: мешканці роз'їхалися. Я намагалася зняти готівку в банкоматі. Була довга черга і коли переді мною залишилося пару чоловік, гроші в банкоматі закінчилися…

Я вирішила поїхати у село до батьків, та і тут була складність: автобусні рейси було скасовано. Дісталася додому аж під вечір, спасибі, що знайомі підкинули.

Саме з того дня, 24 лютого 2022, в моїй душі поселилася тривога і я втратила відчуття спокою.

Марина Волинець

Перший день війни пам'ятаю весь і до дрібниць. Саме вранці 24 лютого не відчувала страху. Готова була задовго, адже моніторила і наші й зарубіжні новини, а тому наступ був очікуваним для мене як і зібрані мої "тривожні валізки.

Пам'ятаю, що вночі перед нападом працювала до часу ночі, а перед сном переглянула звернення Президента. А там звучало "Ми готові до будь-якого сценарію" і зрозуміла, це вже точно буде сценарій війни.

О 5-ій ранку мене розбудив дзвінок мами: "Ніжин" і "Бориспіль" обстрілюють з неба". І я почала читати новини, а там всюди про наступ. Заклеїли вікна, промоніторили бомбосховища, купили продуктів на перший час і вирішили лишатись в Києві. Але, ближче до вечора, страх наростав і приходило розуміння нової страшної реальності. Особливо, коли чули ворожі літаки в небі і читали про острів Зміїний і запеклу боротьбу в Гостомелі.

Я на той час не розуміла, наскільки мужні, могутні і зібрані наші воїни ЗСУ. Я думала, що декілька днів і ні мови, ні гривні, ні прапору нашого більше не буде…

Трясти вже почало вночі, спати і їсти не хотілось. О третій ночі для себе вирішила, що не зможу витримати в Києві. Здавалось, що снаряд потрапить саме в наш будинок. А ця новина про кадирівців на кордоні з Білоруссю мене "добила" і я з подругою ранком 25 лютого відправились на вокзал, ще й потрапили під обстріл в небі. Таксі ми насилу викликали. Київ був спустошений, наляканий і холодний. Таким я бачила його вперше. Читала новини про Ніжин, де тоді були мої батьки і плакала, коли бачила, як обстрілюють моє містечко на Прилуцькій. Було враження, що обстрілюють моє дитинство, життя, найцінніше. Боялась за батьків, а ще більше за наших військових. Я не уявляла, як вони стримають таку орду.

З України жодного дня не хотіла виїжджати. Хотіла бути з українцями однією командою, з батьками, друзями, нареченим. Думала, тимчасово виїду до Вінниці. Там було спокійно. І вже звідти виставляла новини. Моя робота, як і в більшості українців, анулювалась, але я була кориснішою за ліпленням вареників та за письмом на сайті.

Так пройшло два моїх місяці війни, перш ніж повернулась до Києва. Війна дала мені розуміння того, що нічого не потрібно відкладати, а треба діяти, вирішувати і робити сьогодні.

Під час війни як ніколи відчуваю себе живою. Боляче, і з великими втратами бачу як перероджується Україна. Якою вона буде, залежить від нас і я це дуже чудово розумію. А ще я зрозуміла, що пишаюсь своїм рідним містом, яке вистояло гордо, як завжди, і все завдяки вам, людям та нашим непереможним військовим. Ви безстрашні! І коли дехто з влади "піджимав хвіст", ви продовжували свою справу і впевнена - ні за що не віддали б ворогу своє місто. Люблю всіх вас і вірю в ПЕРЕМОГУ!

Марина Ларченко

Так, усе пам'ятаю чітко. Я, звісно, завжди ночую в себе вдома. Тому і зранку десь близько 4-х 24-го лютого прокинулась від кількох вибухів на Космонавтах, було добре чути і в центрі міста. Одразу ввімкнула телевізор, дивилась півгодини центральний телеканал - узагалі нічого не говорили про війну. Вимкнула ящик і лягла спати далі. Прокинулась уже близько 8-ї ранку. Пішла пити каву, знову ввімкнула телевізор вже на кухні. Тепер з усіх каналів доносилось, що почалась війна. Десь о 9-й пішла вигулювати свого собаку. Пам'ятаю, як на вулиці вдивлялась в очі перехожих, усі тривожились, бігли за продуктами.

Я вирішила, що мені то все не треба. Після прогулянки зустрілась у дворі з сусідами, там було жваве обговорення останніх подій, ніхто не пішов на роботу. Так усі збирались кожного дня іще близько місяця, а потім перестали, бо у кожного з'явились якісь свої власні справи. Вдень поїхала на заправку, постояла в кілометровій черзі, але набрала повний бак і всі наявні каністри. Зрозуміла, що під час війни найнеобхідніша річ - це велика каністра для бензину та спеціальна лійка, щоб залити його в бак. Цього всього в магазинах з 24 лютого вже не було. Ввечері була перша сирена. Пішла сіла в коридорі біля дверей. Протрималась не довго, бо псіна стрибала ледь не на голову і в цілому було не затишно на підлозі. Більше жодного разу ніде не ховалась і в укриття не ходила. Те, що летить, падає і вибухає, страху не викликало. Було страшно, коли близько підійшла загроза окупації. Десь прочитала, що ті нелюди їдять собак, почали снитись жахи, що вони з'їдають мого собаку.

Страшно було за доньку, але вона живе зовсім поряд. Від мого вікна до її вікна через доріжку метрів 10. Весь час прокидалась вночі - дивилась, чи там усе добре. За весь період війни - нікуди не виїздила, залишалась в Ніжині, працювала, було дуже багато роботи. Десь тижні через два після початку вторгнення почала дивитись усі прямі ефіри Фейгіна з Арестовичем. Допомогло капітально. Почала спати усю ніч, взагалі не звертати увагу на сирени, перестали снитись жахи, з'явилась чітка внутрішня впевненість у нашій перемозі. Спочатку, навіть, дивилась кожен ефір двічі, в момент трансляції та потім у запису. І досі завжди їх чекаю і дивлюсь уважно. Викреслила зі свого кола спілкування усіх людей, що несли негатив. Весь час дотримуюсь інформаційної гігієни і не тягну в свою свідомість усяку дурнувату інформацію, що є частиною інформаційної війни або окремої ІПСО. Це дозволяє спокійно працювати і чекати на перемогу.

Дуже велику роль у психологічній підтримці відіграє собака та колектив однодумців. З собакою потрібно гуляти дві години на день у будь-яку погоду, це розвантажує мозок. Колеги часто потребують моральної підтримки, якщо з ними говорити - таке спілкування додає сил і віри, ну і звісно Арестович - він тут поза конкуренцією. І нехай у всіх його ворогів пір'я в горлі поросте.

Оксана Авраменко

Ранок, який ніколи не забудеш... Прокинулась від звуків вибухів. Стан шоку, нерозуміння і не сприймання ситуації...До останнього не хотілось вірити, що наші сусіди стали ворогами...і розпочали повномасштабну війну.

Далі...виїзд в село з дітьми, думали в безпеці, але вийшло навпаки...Колони танків та різної військової техніки їдуть повз наш будинок, діти вже на "автоматі" біжать в "кімнату, яка ми вирішили найбільш безпечна, там діє правило двох стін" і сидять, чекають щоб швидше проїхали...

Дякувати Богу і ЗСУ, всі живі і здорові, а решту переживемо. Чекаємо на нашу ПЕРЕМОГУ!

Зараз ми адаптувались, звикли до періодичних тривог, до відключення світла, і розуміємо, що це тимчасово...Адже ПЕРЕМОГА за нами!

Змінилось ставлення до всіх і до всього, стало більше добра і любові.

Емоційні гойдалки щодня (і я думаю не в одної мене так).

Але, ще трішки і буде ПЕРЕМОГА! ВІРИМО В ЗСУ! СЛАВА УКРАЇНІ!

Олеся Войтенко

Той ранок і той день я пам’ятаю в деталях!..

Десь о 6 ранку прокинулась від вибухів. Була вдома, в Ніжині і зрозуміла: почалося!.. Але страху не було, згадалися чомусь вибухи на складі боєприпасів, які колись були в Ічні і від яких так само вранці здригнулися вікна. Але тоді все закінчилося буквально за день.  Думала, що все це теж на день, на два. Почала телефонувати рідним у село, поговорили, про те, що чути вибухи, але не говорили, що почалась війна, тоді це, навіть, дико було промовити, настільки не вірилось у все, що відбувається з нами…

О 7 ранку подзвонила подрузі в Бучу…, розбудила її. А вона каже: ой, я ще сплю, давай пізніше поговоримо.

Розумію, що сонній людини не можу випалить: Вставай! Війна почалась! Треба якось обережно повідомити. Кажу: та ти знаєш, там якісь вибухи у Києві, то може вже й вставай, треба щоб документи були напоготові, може якісь речі...

Потім дзвінки, переписка з родичами, з друзями…Переглядала новини на комп’ютері, у фейсбуці, від яких просто очі на лоба! Наче якесь кіно, наче якісь картинки з минулого…

Вийшла на вулицю, а біля дому на заправку вже величезна колона авто, черги біля хлібного кіоску, аптек, банкоматів. Дуже багато людей! Всі в телефонах читають новини!

Відстояла у черзі близько двох годин до банкомату, аби зняти останні 2 тис. грн., які були в мене на той час, які відкладала

Вдома вже зібрала якісь речі в рюкзак і думаю: що роботи, куди їхати?

Стою на порозі квартири з тим рюкзаком і відчуваю, що треба залишитись, що втрачу якісь важливі моменти в СВОЄМУ житті, може приєднаюсь до волонтерів, чимось зможу допомагати, щось робити, треба залишитись тут, в Ніжині, але думки: а як же там мама? А її життя? Ні, поїду до неї, там я потрібніша, поїду на пару днів, підтримаю, заспокою і повернусь…

І поїхала в село неподалік Чернігова…

Там в блокаді ми пробули два місяці. Колони танків та військової техніки їхали прямо повз нашу хату, гучні вибухи, ворожі літаки над головою, які летіли на Чернігів і кожен вечір страшенно гула земля! Ми не могли нікуди виїхати, бо були заблоковані, ми не знали, що робити. Та мама й не хотіла нікуди.

Пам’ятаю, як моя старенька мама з паличкою підходила і з такою надією в очах просила мене: поглянь в телефоні, може вже там скоро все закінчиться може вже скоро буде мир?..

І я розуміла, як важливо для неї зараз, що я поруч.

А якось вранці зайшла до кімнати, така маленька, беззахисна, посивівша…і так зворушливо виглядає, що аж серце стиснулося, і каже: там по радіо співають, що наша слава Україна зажурилася…

Здригалася наша хата і наші вікна і ми не знали, що буде через 5-10 хвилин, спали одягнені, з жахом чекали ночі і дивилися новини, які просто не вкладалися тоді у голові!

А потім…я повернулася до Ніжина, звідки багато наших людей виїхали за кордон, багато хто виїхав безкоштовно, завдяки волонтерам та по українському паспорту, де країни Європи зустрічали наших українців, співчували, жаліли, обігрівали, приймали, розселяли безкоштовно та надавали допомогу як фінансову, так і гуманітарну.

А мені господар квартири у Ніжині зразу ж під час війни підняв орендну плату і взяв кошти за ті місяці, які я в Ніжині й не жила, перебуваючи у блокаді, бо я ж…я ж не стала нікуди їхати , я ж залишилась тут

Приєднуйтесь до Телеграм каналу https://t.me/My_Nizhyn та Вайбер

Приєднуйтесь до наших сторінок в соцмережах і слідкуйте за головними подіями: