Великдень і Різдво - куркульські свята?

Іншими словами, все це було передано в безроздільне панування «слуг народу», під теплі й затишні кабінети радянського чиновницького апарату, який зростав, як гриби після дощу. 

 

І вже зовсім облудним виглядає рішення влади розміщувати в церквах і монастирях… концтабори та тюрми для ув’язнених. Таких «об’єктів» було 14. 

 

Сценарій наступу на віру пращурів писався в Москві

 

Роки 1957-1964 можна вважати другим періодом, після 30-х років, посиленого наступу влади на церкву. За вказівкою з Москви насильно ліквідовується значна кількість церковно-релігійних установ – парафій, монастирів, семінарій. З особливою затятістю і цинізмом влада  наступала на віру сільського населення. Цинізм такого наступу полягав у тому, що в партійно-радянській  пресі інформація про закриття сілких храмів та перетворення їх або в зерносклади, або в осередки культурного проведення вільного часу молоддю (будинки культури) подавалися так, нібито це здійснювалося на прохання самих мешканців сіл.   

 

Упродовж 30—30-х років більшовицька партія набула в цьому неабиякого досвіду. Кругом, у найголовніших осередках місцевих громад (сільських радах, колгоспах, школах) були розставлені надійні кадри. Це зазвичай приручені різними матеріальними й моральними заохоченнями партійні та комсомольські активісти, які за кличем рідної партії готові були не на словах, а на ділі виконати будь-які її нові розпорядження. Адже всі тоді були перейняті ідеєю будівництва щасливого комуністичного майбуття. Могутня партійна пропаганда через розвинену мережу преси і радіо здебільшого результативно доносила цю ідею до свідомості мільйонів трудящих мас.  

 

У Данині, як і в багатьох селах краю, драматичні події довкола закриття найголовнішого спадку пращурів –  зведеної  1883 року п’ятикупольної красуні церкви розгорталися за єдиним сценарієм, написаним у високих партійних кабінетах. Сценарій цей передбачав кілька простих кроків: сход села з підготовленими наперед виступами кількох активістів, які б на основі крилатої на той час ленінської фрази про «релігію, як опіум народу» піддали гострій критиці місцевих релігійників; рішення сільради; подання  підготовленого документа на район. Там із цим не зволікали, бо мали спущений згори план, який будь-що слід було виконати, але із збереженням усіх видимих формальностей. 

 

Так готувалася справа до закриття храм в Данині

 

Порушити цей сценарій могли хіба що кілька сміливих, відважних, патріотичних і авторитетних у громаді особистостей, здатних розворушити серця зневірених односельців, згуртувати їх напередодні чергового наступу влади на святая-святих – віру пращурів і уречевлену ними на свої щедрі пожертви в центрі села святиню - диво-храм.  Як показав передвоєнний досвід, ця віра й пов’язані з нею народні традиції на початку не піддавалися навіть  здійснюваній партією масованій спробі витравити її зі свідомості кожного. Не піддавалася, бо генетично переходила з покоління в покоління: від дідів - батькам, а від батьків - дітям. 

 

На жаль, таких сміливців у Данині вже не знайшлося. Від таких село було зачищене ще в 20-30-х роках.   

 

«У Даніно храму не буде!»: збори колгоспників – проти Великодня і храмових свят села

 

Загальні збори колгоспників у Данині постановили «заборонити в селі храмові свята»

 

Сходи селян у селах щодо закриття комуно-більшовицькою владою церков  готувалися не на порожньому місці. Цьому передували кілька пропагандистських кампаній, які почалися від середини 50-х років.  Серед найбільш поширених – публічна компрометація релігійних свят, заборона брати участь у них учителям, школярам, сільським активістам. Для цього напередодні знакових дат православного календаря, таких як Свят-Вечора, Старого Нового Року, Великодня, Проводів, Трійці, Покорови та інших, влаштовувалися чергування активістів, які фіксували чин їх відзначення в кожному населеному пункті, виявляли коло учасників. Далі з ними проводилася відповідна робота.  

 

Втім, це діяло здебільшого на тих, хто був, як казали в селі, «при членських білетах». Владі ж потрібно було більше впливати на маси. Тому спробували це зробити через загальні збори колгоспників. Про одні з таких зборів маємо вельми красномовну інформацію.

 

17 червня 1959 року, згідно зі вказівкою Лосинівського райкому партії, в селі Даніно (так тоді на російський лад офіційно переінакшили старовинну Данину) відбулися загальні збори колгоспників колгоспу «Дружба». Це була нова назва сільгоспартілі, куди щойно об’єднали три ще довоєнні колгоспи – ім. Шевченка, ім. Петровського та ім. Ворошилова. Збори ці задумані були  від початку як показові. Отож, із відповідною постановою, яка мала бути опублікована в районній газеті. 

 

Для показових зборів Данину обрали не випадково. Село віддавна славилося в окрузі не лише найбільшою і найкращою церквою, а й тим, що упродовж десятиліть у дорадянську добу було центром одного з духовних округів Ніжинського повіту, а отже, осередком високодуховним і особливо побожним. Цьому задавненому «пережитку» якраз і напосілося  районне парткерівництво скрутити голову. 

Про вислід заздалегідь спланованого заходу й читаємо в матеріалі, вміщеному на першій шпальті лосинівської «Жовтневої Зорі» від 19 червня під набраним крупними літерами заголовком: «В селі Даніно храму не буде!: Постанова загальних зборів колгоспників сільгоспартілі «Дружба с. Даніно від 17 червня 1559 року».

Логотип лосинівської газети «Жовтнева Зоря»

 

Кілька цікавих місць із цього документа варто процитувати, а деякі й коротко прокоментувати.

 

«На протязі року в с. Даніно святкувалося кілька храмів, вигаданих попами та їх посіпаками. 

 

Ми, колгоспники, глибоко усвідомлюємо, що ці релігійні свята-гульбища приносять велику шкоду. Вони заважають проведенню господарських робіт у гарячу пору, призводять до каліцтва людей у п’яних диких бійках, приносять багатьом громадянам розлад у сімейному житті. Ми не пам’ятаємо жодного храмового дня в селі, щоб він пройшов без горя і плачу.

 

Храми потрібні лише церковникам, духовенству, щоб поширювати релігійні забобони, щоб наживатись за рахунок віруючих. Релігійні свята – не наші свята. Ми не віримо в них».   

 

Уже з перших рядків цього тексту можна легко встановити, що такими словами селяни в селі не говорили. Тут відчувається рука якогось досвідченого  райкомівського писаки, який звично жонглює ідеологічними штампами. Часом переходить на лайку, як, скажімо ось у цьому пасажі: «попи та їх посіпаки». Під посіпаками, очевидно, слід бачити членів церковних рад, паламарів і дяків, яких віддавна громада обирала з числа найдостойніших, найграмотніших. Зрозуміло, що ця частина тексту явно списана з тодішніх передовиць місцевих газет, які в ту пору нерідко «грішили» подібною ідеологічною половою. 

 

Ще більш промовистою є друга, постановочна, частина цього матеріалу, в якій ідеться про рішення данинських колгоспників: 

 

«Ми, колгоспники с. Даніно, на своїх зборах одностайно ухвалили не святкувати храмів. (Тут і далі – виділення мої. – М. Т.)
 

Ось чому 22 червня храму, що носить назву «троїцького», у нас не буде. В цей день ми будемо всі дружно працювати на колгоспному полі. Ми просимо всіх людей навколишніх сіл і не подумати приходити до нас 22 червня на храм, бо ми не будемо його святкувати.

 

Збори колгоспників просять райредакцію опублікувати цю постанову в газеті, щоб ніхто із жителів інших сіл не збирався сюди, щоб всі знали: в с. Даніно храму не буде.  

 

Загальні збори колгоспників  закликають усіх хліборобів нашого району і в себе ніколи не святкувати храмів». 

Текст цей справді недолугий, фальшивий і, більше того, огидний. Він ображав релігійні почуття віруючих, сіяв у сільських громадах чвари, недовіру, розчарування й злостивість до влади. Безумовно, що автор цього опусу, та й редакція районної газети, того не бажаючи,  виставили на посміховисько усього району «раптом прозрілих» данинців, які самочинно вирішили «відмінити» релігійні свята, ще й закликали до цього всіх у районі.   
 

Лосинівська газета «Жовтнева Зоря» вмістила підготовлену владою «сенсацію» з Данини на першу шпальту

 

 

І насамкінець, «достойною» підверсткою до такого матеріалу є набране іншим шрифтом слово від редакції: «Релігія – дурман народу. Трудящим країни Рад, які під керівництвом Комуністичної партії борються за прекрасне життя на землі, не потрібна омана релігії, її пусті, шкідливі казки». 

 

Отож, нова кампанія дискредитації церкви була розпочата. Тепер дійшла черга до закриття храмів. 

 

Післявеликодні гробки

 

Від перших років після завершення кількадесятилітньої епохи безбожництва, що настала з відновленням Української незалежності, в селах нашої округи закріпилася ніким неписана традиція. Хто б де не був, далеко чи близько, яким б справами не обтяжений, обов’язково має приїхати на свою малу батьківщину та неодмінно прийти «на гробки». 

 

Так ми називаємо перші два дні за тиждень після Великодня, коли всім миром приходимо на могили родичів.

 

Кожен несе сюди свій кошик, покритий рушником. Здебільше не купленим, а тим, який вишивала колись у молодості мати. Під ним так багато усіляких гостинців – найкращих, і, часом, найдорожчих, які вони не могли собі у той час дозволити. А ще  - свічки, які запалюємо на прибраних напередодні могилах. 

 

Поминаємо. 

 

Так віддавна проходять гробки на центральному цвинтарі Данини: лава вихідців з вулиці Шевченка

 

Сама та неповторна церемонія поминок потребує окремого опису. Адже так, як у Данині й Шатурі, мабуть, не поминають ніде. 
 

Ніде в інших близьких чи далеких українських краях ви не побачите цвинтаря, у центрі якого височіє насипана з незапам’ятних часів рукотворна висока могила і довкола якої, поміж сотень розміщених не за впорядкованими рядами хрестів, бовваніють здебільшого довгі, на кілька метрів, столи. Зроблені колись і стало ремонтовані місцевими теслями із підручних дощок, почорнілі від часу й негоди, ці незвичні атрибути  цвинтарів у деяких ніжинських селах «оживають» лиш два дні на рік: вкриваються кращими скатертинами та домотканими старими ряднами,  наповнюються вщерть усілякими гостинцями, напоями і наїдками, викладеними із принесених кошиків.

 

Для відбування спільної і печальної, і водночас усміхненої тризни сідаємо за ті столи неодмінно «лавами», за вулицями села або колгоспними ланками, за якими колись були закріплені наші матері. У дивний спосіб  однозгідності та добровільності такі «лави»  формуємо тепер самі. 

 

Скільки печально-радісних спогадів, тремтливих емоцій, скільки гірких сліз і запізнілого каяття розливається о цій порі всіма закутками цього великого цвинтаря… 

 

Та тризна, що триває кілька годин, завжди закінчується одним і тим самим ритуалом -  взаємним та щедрим обдаровуванням гостинцями. На останок тих, хто прийшов поминати. А найперше кладемо цукерки, пасочки та інші  солодощі на могили тих, пам’ять про яких бережемо.  

  

Вони лежать тут, поруч, як і жили та працювали гуртом на одному кутку села. Тепер уже із хрестів виринають перед очима їхні образи. 

 

Ось найближчі з родини, в однім ряду аж шість гробів – батьки й тітки, два молоді ще брати Іван та Андрій, які несподівано відійшли за світи, так і не зібравши врожаю із засіяного ними колгоспного поля. Місце спочинку баби Устини, удови невпокореного владою вільного господаря-землелюба Івана Мозгового, – на вершечку могили, поряд із славним нащадком українського гетьмана Тараса Трясила, живою легендою не лише Данини, а й цілого краю Іваном Тарасевичем. Неподалік десь покоїться прах знеславленого і забутого сучасними данинцями багатолітнього духовного провідника краю і будівничого Данини протоієрея Петра Скорини.   

         

Ніби оживлюються у спогадах обриси облич колишніх сусідів - щиро усміхненого, із козацькими вусами діда Оксентія; подільчивої й богомільної баби Максимущихи; доброї й мовчазної баби Марви із сестрою Явдохою; козацько-патріотичного діда Павла; одноногого діда Котьолка, десятків, сотень інших, кого застав, із ким спілкувався у тій непростій епосі й запам’ятав назавжди живим. 

 

Та не меншу печаль і смуток викликають ті, кого не міг знати, але про незвичайні долі яких довідався в час підготовки до написання свого двотомника «Село». Довідався у незвичний спосіб – із заборонених раніше й захованих у найглибші архівні схрони  численних сторінок, писаних упродовж різних історичних епох різними почерками й чорнилами. Сторінки ці й досі є не впорядковані, ніким не читані, припорошені пилюкою, напівзотлілі, з  розмитими від неналежних умов зберігання буквами. 
 

Між багатьма ледь помітними рядками ніби криком кричать і ніби озиваються до нас долі десятків і сотень добропорядних трударів сіл і містечок колишньої Ніжинської округи. Це ті, які зазнали стільки несправедливості й горя, життя яких обірвалося передчасно й насильно. Через муки, репресії, знущання, голодомори, війни. Їх, молодих і енергійних, добрих і сильних, високоморальних і патріотичних, у різний час і за різних обставин знеславили, обмовили, зрадили, задушили, розстріляли, замучили. Здебільшого свої ж.  Долі їхні й досі невідмолені, непізнані, а їхній високий житейський чин достойно не поцінований сучасниками – старшими і зовсім молодими. 

 

Зіткана із розпорошених тисячами архівних сторінок зовсім невідомих досі житейських історій і фактів, освячена правдою життя й написана зі щирого бажання автора повернути рідному краєві запізнілу правду, яка спонукатиме до переосмислення звичного й певної  конкретної дії багатьох. Одних - щоб повернутися з вибіркового безпам’ятства, інших -  щоб відділити завбачливо утрамбовані владою товстими шарами ідеологічної полови зерна правди, ще інших – щоб гіркі житейські уроки дідів і прадідів передати для засвоєння своїм дітям.

 

Київ-Ніжин-Данина-Шатура