Вона прокинулась до сходу сонця. Мовчки забрала валізу, яку вчора вдень зібрала і приховала подалі в шафу. Сьогодні не буде вранішньої кави вдома, сьогодні вона не посміхнеться сонцю, яке яскраво світить в її улюблену маленьку кухоньку…
Біля виходу зупинилась, щось защиміло в грудях… Зібрала комок в горлі… Без її згоди тихо покотилась по щоці сльоза… Наостанок обернулася, поволі, в останнє оглянула свою маленьку квартирку, покотились сльози… Мовчки витерла їх ніжною тоненькою рукою і тихо пішла… Вона пішла, пішла назавжди…
Потяг був комфортним та зручним. За вікном бігав весняний вітерець та ніжко цілував кожне деревце, був початок квітня. Сонце піднялося вище. Вона так і не встигла випити кави. Думки не покидали її ні на мить… Згадувались приємні моменти, літні прекрасні вечори, безтурботне життя, яке буяло веселими маками. Згадала його посмішку, всміхнулась сама, згадала його очі, блакитні, наче безхмарне небо, ніжні руки, які так ніжно обіймали, коли хотілося плакати… Зараз теж хочеться, але ці руки більше її не обіймуть, ніколи…
Якась безглузда сварка, незрозумілі поняття та висловлювання перекреслили безтурботне та безхмарне життя. Вона згадала всі слова, образливі, як вони могли так безжально вилітати, як стріли, з вуст, які так ніжно цілували. Ці стріли болюче ранили душу, розірвали на шматки все те, що було до нього…
Потяг доїхав до станції. Ось тут, подалі від усіх, вона розпочне нове життя, без болю і образ, без сліз та горя.
Він прокинувся пізніше, ніж зазвичай. Сонно потягнув руку до неї… Немає… Певно на кухні смакує каву… Сьогодні він, чомусь, не вдихнув аромат вранішньої кави. Певно, побігла у справах, рання пташечка, кохана квіточка, завжди з самого ранку трудиться, як бджілка. Скоро повернеться. Він приготує щось смачне, щось її улюблене. Купить квіти і, нарешті, зробить пропозицію. Так,саме сьогодні і більше ніколи її не образить…
Її телефон чомусь вимкнений… Не дзвонить… Не прийшла на обід… На роботі її не було… Речі, а їх немає… Пішла… Нічого, кохає, скоро прийде… В голові прокрутив вчорашній вечір. День чомусь не заладився з самого ранку, все пішло не так. Вдома вона щось запитала, відповів грубо, образилась. Він чекав слів підтримки, хотів знайти в ній прихисток, а не образу. Знову щось грубо відповів, розплакалась… Вона плакала, а він не міг зрозуміти, що не так, це він мав плакати, це в нього день поганий, а не в неї. Гримнув дверима, повернувся. Вона щось казала, про останню каплю, що так більше не може, що піде… Піде… І чому ж він не повернувся, не обійняв, не втішив… Пішов до друзів, повернувся під ранок…
Він так і не міг згадати з чого все почалось. Кохання до неї переламало гордість та злість. Куди бігти, де шукати? Вона зникла, ніби її ніколи і не існувало… Він так і не зміг її забути, він так і не зміг покохати когось іншого…
Вона заплела маленькій доні волосся, випила свою улюблену ранкову каву, біля дверей зупинилась, оглянула затишну квартирку і поспішила у справах. Вже не одна, вже з маленьким сенсом свого життя.
Він зупинився, серце забилось так гучно, що він нічого навколо більше не чув. Вона… Боже, це ж вона! А, може, це видіння… Ні! Це справді вона… Стукіт серця став ще гучнішим, ще сильнішим, таким, як колись, коли він її вперше зустрів. А що це за маленьке диво поруч з нею? Схожа на неї… Стоп! Вона одружена, це її донька. Ну, йди до неї! Обійми, як колись… Вона сенс твого життя… Він так і не зрозумів, як опинився поруч з нею… Привіталась, посміхнулась… Гучний стукіт серця… Що вона каже… Він просто стояв і слухав… В голові крутилось тільки те, що він сказав того вечора, з чого все почалось…
Її слова: «Це твій татко» повернули його в реальність. Стукіт серця стих. Він поглянув на маленьку русяву красуню… В неї такі ж очі, як і в нього, як безкрає небо… Маленьке Щастя пригорнулось до нього, обійняло маленькими ніжними рученятами… Він взяв її на руки… Яка ж вона гарна! Вона - сенс його життя…
Вони так і не зрозуміли з чого почалась та безглузда сварка. Слова, стріли, рани… Все це більше не мало значення. Вони просто були щасливі, вони були разом, а з ними – сенс їхнього життя…
