Відомий автор детективів й іншого захопливого чтива, київський (але родом із Ніжина) письменник Андрій Кокотюха зацікавився Львовом. Йому він присвятить цілу ретро-серію аж із семи детективних романів, дія яких точиться ще «за бабці Австрії». Два з них уже побачили світ, а третій на підході.
Відомий автор детективів й іншого захопливого чтива, київський (але родом із Ніжина) письменник Андрій Кокотюха зацікавився Львовом. Йому він присвятить цілу ретро-серію аж із семи детективних романів, дія яких точиться ще «за бабці Австрії». Два з них уже побачили світ, а третій на підході.
Як «східняк» дає собі раду з лабіринтами не надто знайомої йому львівської історії, «Збручу» розповів сам «український Б.Акунін».
- Перша книга Вашої «септології» вийшла ще торік. Перед її виходом Ви сказали: “Після консультацій і люлєй, які мені випишуть знавці рідного краю – галичани, внесуться всі правки й зауваження». «Люлей» від галичан було багато? Якщо так, коли і де вноситимуться правки? І взагалі, які відгуки та зауваження були на першу книжку?
Чи героєм усіх семи романів циклу буде приїжджий до Львова – киянин Клим Кошовий?
- Так, бо сам автор – навіть не з Києва, а з Ніжина, це Чернігівська область. До речі, Клим Кошовий за задумом не приїжджий, а емігрант. Він утік від переслідування царського режиму, втік із Російської імперії до Австро-Угорської. Мені зручніше дивитися на Львів і відкривати його очима не місцевого, а ніби іноземця. Так маскуються помилки, котрих автор як гість може й має право припускатися.
- Ви консультувалися з істориками щодо ймовірності тих чи інших ситуацій у Львові сторічної давнини, можливо, також з інших питань. У пресі Ви вже назвали цих істориків: Ігор Лильо, Василь Расевич, Мар’ян Мудрий. Як Ви шукали цих консультантів? Обирали за порадами друзів і знайомих? Чи це наслідок аналізу друкованих праць з історії Львова та Галичини?
- Оскільки це видавничий проект, який морально підтримує мерія Львова, й особисто перейняв пана Андрія Садового, поради йдуть як від нього, так і від видавця – директора видавництва «Фоліо» Олександра Красовицького (ідея, до речі, належить йому). Влада Львова підтримує. А я – лише скромний виконавець.
Звісно ж, зараз переді мною десятки книжок із львівської історії, топоніміки, міфології. Серед них – перевидані книги з нарисами сторічної давнини, котрі публікувалися у львівській пресі. Це допомагає відчути атмосферу міста на відстані.
- Ви лише радилися з істориками чи й самі працювали з архівними документами, підшивками старої львівської преси?
- Проблема часу – колосальна. Я не можу собі дозволити, хоча дуже хочу, сидіти в архівах та гортати підшивки. Частково допоміг історик і журналіст Вахтанг Кіпіані. У нього в Музеї преси є оцифровані підшивки газети «Діло», але не всіх років. Цю проблему вирішити дуже просто – проводити системні дослідження й видавати популярні книги. Так роблять у всьому світі, це – індустрія, і дуже допомагає таким, як я, знаходити всю інформацію в одному томі. Зараз в Україні так досліджено й викладено лише два періоди: визвольні змагання УПА та Голодомор.
- Ви лише попередньо радитеся з істориками чи вони також «вичитують» уже написані твори, виловлюючи «блохи»?
- Спершу раджуся. Потім – вичитують. Зокрема, Ігор Лильо як головний консультант дуже відповідально підходить до процесу. Схоже, коли читав перший рукопис, не надто розумів, якою буде моя реакція на зауваження. Тому говорив дуже делікатно. Думав, що я творча людина, і мене легко образити. Але мене неможливо образити, тим більше – зауваженнями, котрі йдуть на користь справі. Тож другий рукопис пропрацювали вже по-діловому, розуміючи один одного.
- У процесі підготовки першого роману Ви співпрацювали з відомим львівським письменником Юрієм Винничуком. Які враження залишилися у Вас від цієї співпраці? Як Ви думаєте, чому Винничук сам не взявся за писання детективного ретророману про Львів? Адже він має досвід створення таких творів, але малого формату – серію коротких історій про комісара Бонця.
- Я давно знайомий із паном Винничуком. Нині – двадцять років від першої зустрічі. Він знавець Львова, і зайти на його територію без дозволу було б зухвалістю. Тому я постукав, і Винничук відкрив. Відразу почав робити зауваження щодо моєї української. Я погодився – так, говорю й пишу інакше. Проте не лише галичани, а й вихідці з Полісся мають право на власну ідентичність. Тож домовилися: непряма мова – сучасна, аби грамотна, без русизмів. Непряма – всякий раз інакша, і тут поради пана Юрка безцінні. А ретророман Винничук пише, скоро прочитаєте.
- Якось так склалося останнім часом, що детективні ретроромани про Львів пишуть зовсім не львів’яни – або це поляк із Вроцлава Марек Краєвський з його львівською трилогією («Голова Мінотавра», «Ерінії», «Числа Харона»), або виходець із Ніжина Андрій Кокотюха. Чому це так, на Вашу думку? Чому львів’яни за це самі не беруться?
- В Україні загалом небагато письменників, здатних писати белетристику. Хоч про Львів, хоч про Шепетівку, хоч історичну, хоч сучасну. Найкраще в нас виходять фантастика й антиутопії, а ще – альтернативні історії. Реалізм вимагає скрупульозної роботи. А в Україні ця риса притаманна вченим, науковцям, та аж ніяк не творчим людям. Тому місце народження не має значення. Не шукайте конспірології. Просто для поляка Краєвського декорації Львова – ностальгія за втраченим. А для мене, людини з Ніжина – приклад збереженої історії майже в режимі реального часу.
- Судячи з Вашої плідної співпраці з Винничуком, конкуренція та заздрість не притаманні українському письменницькому середовищу, чи не так?
- Щоби була конкуренція, потрібен ринок. У нас його нема. Тому не може автор пригодницьких романів Кокотюха конкурувати за читача з авторкою любовних романів Галиною Вдовиченко, фантастом Тимуром Литовченком чи автором «важкої» прози Степаном Процюком. Тим більше не можу конкурувати з поетами, а поети – зі мною. Заздрість притаманна: той, у кого на творчому вечорі купили 10 книжок, заздрить тому, в кого купили 14 примірників.
- Події всіх Ваших романів «львівського циклу», судячи з анонсів, прив’язані до конкретних львівських локацій (Личаківська, Валова, Городоцька тощо). Ви лише теоретично їх вивчали чи відвідували ці вулиці та квартали, досліджували їх топографію на місці? Заходили у брами, подвір’я, підіймалися по сходах? Розмовляли зі старожилами цих вулиць, спілкувалися зі львівськими екскурсоводами, які знають там кожен закапелок?
- Звичайно, ходив, зазирав, торкався, вивчав плани. Кожен закапелок знають ті ж історики, причому готові й можуть розповісти про одні й ті ж дворики різні історії. А розмовляти зі старожилами, чесно кажучи, нема часу. Бо це все одно, що тижнями гортати старі газети. Цікаво, красиво, корисно, правильно – та не для людини, чий день розписаний по годинах, і протягом дня ця людина, тобто, я, повинна встигнути масу справ. Адже лише написання книжок мене не годує. Шість книг щороку, сценарії, кіно, телебачення, журналістика, зустрічі, особисте життя – тут матюкаєшся подумки, коли хтось про інтерв’ю просить, бо хвилини складаються в години, а години – це сторінки текстів. Звісно, не відмовляю, проте завжди дивлюся на секундну стрілку годинника.
- Говорячи про Львів початку XX століття, Ви кажете: «Про цей час дуже мало інформації, яка системно ніде не викладена». Що Ви називаєте «системним викладом інформації» про якийсь історичний період? Можете навести приклад такого історичного періоду, таких сторінок історії, інформація про які «викладена системно»?
- Як уже говорив раніше, це передусім український визвольний рух 1936-1960 років. Далі йде дисидентський рух 1960-1970-х. Звісно ж, Голодомор, але там більше мартиролог. Про Україну початку ХХ століття – не про Російську чи Австро-Угорську імперії, саме про Україну в їхньому складі – український контекст цього періоду системно не досліджений. Скажімо, роман «Київські бомби» – про події 1907 року в Києві, в часи наступу столипінської реакції на права та свободи громадян – я писав, орієнтуючись на книги, впорядковані та видані в Росії. Є в них серія «Повсякденне життя», налічує десятки томів. У нас нема. Потроху виходять, ось про Україну в Першій світовій з`явилася книга, про окупований німцями Київ – у деталях, документах, побутових подробицях. Роботи багато.
- В одному з інтерв’ю Ви сказали, що пишете «п’ять годин у суботу і чотири у неділю», а «ретророман «Адвокат із Личаківської», який має обсяг понад 200 сторінок, написали за вісім вікендів». За моїми приблизними підрахунками, виходить, що щодня «видавали на гора» по 50-60 тисяч знаків? Це ж просто «стаханівська» норма! І все це, мабуть, без залучення «літрабів». Як Вам це вдається? Пишете вдень чи вночі? Напевно, чітко йдете за наперед складеним планом? А якщо так, чи можете, як в кіно, сьогодні знімати, пардон, писати фінальні розділи, а завтра повернутися до початку? Відразу будуєте сюжетний каркас, на який пізніше «нанизуєте» описові частини і детально прописані діалоги чи, навпаки, все пишете відразу «начисто»?
- Справді, зараз пишу по вихідних. А тепер взагалі намагаюся витратити на писання 40 тисяч знаків суботу, щоб у неділю перепочити й почитати відповідну літературу, готуючись до наступної суботи. Не завжди вдається, але в цілому методика працює. Сюжет розробляється в голові, кожен наступний розділ продумується детально, тому так швидко пишеться – коли знаєш, що писати. Звичайно, може сюжет помінятися з огляду на логіку оповіді й мотивації героїв.
- Чи слідуєте певній формулі «створення бестселера»? А якщо так, то в чому вона полягає (співвідношення дії-екшну, описових моментів, діалогів, авторських відступів, історичних екскурсів тощо)? Було би цікаво дізнатися про Ваші особисті письменницькі секрети? Адже Ви вже написали понад півсотні книг і можете вести власний спецкурс для літераторів-початківців…
- Нема секретних складників. Пиши, що любиш читати сам, і так, як хотів би, аби розповідали тобі. Вчити нікого не хочу, не вмію, не збираюся, не маю часу. Мене ніхто не вчив, і я досі не певен, що маю право давати майстер-класи. Сам не майстер.
- Що для Вас є найважчим в літературній діяльності? Якщо існують певного роду проблеми творчого характеру, то як їх долаєте?
- Найважче – закінчити книгу точно в обумовлений термін. Бо далі черга, наступні плани, проекти, задуми. Проблем же творчого характеру в мене нема. Одна, але глобальна: Господь наш Ісус Христос не створив світ так, аби в добі було більше, ніж 24 години. Хоча б 30: шість на сон, усе решта – на працю.
- Які книги (спеціальні, а не художні) могли б порекомендувати письменникам-початківцям?
- Американські та європейські книги зі сценарної майстерності та драматургії. Все інше – індивідуальне.
zbruc.eu
