Олександр Близнюк: ми знали кого захищали

Через  місяць  після  лікування Олександр знову повернувся  на  фронт.  А  ще  через місяць його  демобілізували. На  одній  із фотографій, що  збереглася  в  телефоні, Олександр  з  товаришем стоять на фоні українського прапора. Потріпаний  вітром, посічений осколками, списаний  автографами  друзів-побратимів, - він став для Сашкадорогою реліквією, більшою й значимішою,  ніж  просто  елемент  державної  символіки. 

 

Його  подарували  бійцю  на блокпосту  біженці  із  луганська, які втікали з рідного міста від  свавілля  терористів.  До цього молоде подружжя і двоє їхніх малолітніх дітей чотирьох та шести років за свої проукраїнські  погляди  п’ять  діб провели в підвалі терористів. А тому, потрапивши на територію, підконтрольну українській владі, на першому ж блокпості зі сльозами кинулися до бійців і розповіли про пережиті жахіття.  А  потім  дістали  прапор,  який  вивезли  з  окупованого міста, ховаючи в дитячих речах,  і віддали Близнюку.  І бійці, й луганські патріоти тоді розписалися на жовто-блакитному полотні, яке він і проніс через всю війну. 
 

Згадавши  цей  епізод, боєць наголошує, що таких людей на сході зустрічав небагато. Більшість  місцевого населення вороже ставиться до українських військовослужбовців. А Національна гвардія в їхньому розумінні – бандеро-фашистське формування, а не  елітній  підрозділ української  армії.  Тут  кремлівська  пропаганда  зробила свою  чорну  справу,  і  тепер людей  важко переконати в протилежному на українській території, а що говорити про ту частину, де господарюють терористи. Але наші хлопці на це не зважають - вони допомагають  місцевим  жителям, чим  тільки  можуть,  лагодять житло та комунікації, діляться продуктами. 

Саша гортає далі світлини у  своєму  телефоні.  Показує глибокі  вирви  від  снарядів, вщент зруйновані споруди, осколки, які дивом його не зачепили, знайомить з побратимами, з якими пліч-о-пліч стояли проти ворога. З ними він весь час у тісному зв’язку. І з тими, які залишаються на передовій, і з тими, які повернулися додому. Дехто з них вже вдруге отримав повістку з військкомату і знову пішов захищати країну на буремний схід. Ось  уже  три  місяці,  як близнюк  вдома.  Повернувшись, відразу влаштувався на  роботу  на  підприємство в  Бровари,  де  працював  і  до мобілізації. Щодня їздить туди електричкою. Та кожну вільну хвилину намагається  бути  зі своєю сім’єю – мамою-пенсіонеркою, дружиною та чотирирічними доньками-близнючками Машею  і  Дашею.  Чоловік цілий  рік  не  бачив,  як  вони росли. Діти в такому віці дуже цікаві,  швидко змінюються, щодня «видають» щось нове. Тож, турботливий татко й намагається не пропустити жодної миті їхнього дитинства, надолужити той час, коли війна розлучила його з рідними. За  час,  поки  Сашка  не було вдома, його родину підтримували односельці,  допомагали по господарству. Роботи в селі багато, а мама саме була після операції, дружина з двома  малолітніми  дітьми  на руках,  за якими  так  і  дивись. То  й  виручали  земляки.  На їхньому  городі  чоловік  сорок побувало. Толокою і садили, й пололи, й урожай збирали.
 

Із  вдячністю  відгукується боєць і про колектив свого підприємства, що допоміг не менше, ніж на городі, і про сільського голову Володимира Орла. 
 

Завдяки  очільнику  громади Сашкові менше довелося оббивати пороги установ, щоб отримати те, що йому належить за законом. Взяти хоча б питання про виділення земельних ділянок  для  воїнів  АТО.  Цим    опікується сільський голова. Навіть незважаючи  на проблеми і побутові труднощі, без яких, на жаль, не вдається обійтися, життя прекрасне,  коли  є  мир.  Та  у свідомості Олександра  весь  час  присутня  війна, де багато як героїзму,  солдатського  братерства, взаємовиручки,  так  і несправедливості,  невиправданих жертв.  Все  те  хлопці  відчули на собі, та не зневірилися, не втратили почуття патріотизму, бо  знали,  –  за  що  воювали, кого захищали.  

Валентина Мірошник "Ніжинський вісник" № 30

Коментування даної публікації припинено