Я не хизуюсь, що я не боявся. Як і будь-яка людина, я маю право на страх. Але, коли у мене в руках фотокамера, то страх відходить, тому що, чим більше я боюсь, тим менше я зроблю фотографій. А я не для того прийшов туди, щоб боятись...
"Я знав, що цього дня будуть якийсь «двіж», ми вже до цього готувалися. Все говорило про це. З самого ранку я пішов до Верховної Ради, що розумів, що там все буде. Там було кілька барикад на вулиці Шовковичній і Садовій. КАМАЗами були забарикадовані підходи до ВР. Звісно, тем, де барикади, там і скупчення з обох боків: з однієї сторони КАМАЗів був «Беркут», по іншу – повстанці",- розповів Ігор Волосянкін, фотограф з Ніжина.
Чоловік (напевне, вже за 60 йому було) зі шматком піддона в руках кидається на беркутівців. Ненависть і відчай був тоді у людей, відчувалися такі емоції. Потім почали закидати «Беркут» «коктейлями Молотова», камінням, бруківкою.
На фото видно, як, начебто, кілька «коктейлів» потрапив у стрій беркутівців і там загорівся. Напевне, і їм там було непереливки… Уздовж вулиці Шовковичної бачив, як беркутівці стали в «черепашку».
Це – фотографи. Ми усі разом залізли в кузов КАМАЗу і фотографували звідти. Й небезпека була в тому, що ми були, виходить, посередині – між протестувальниками та беркутівцями. Під перехресним вогнем – нам прилітало і від одних, і від інших. А я спустився вниз, щоб зробити кадр. Ми отак і сиділи, притиснувшись одне до одного і спинами до стіни...
Історію, про яку піде мова далі, Ігор Волосянкін мало кому розповідав.
Ми побігли у двори, сховалися у під’їзді. Багато протестувальників ховалися так, і беркутівці про це знали. І робили зачистки – ходили по під’їздах, добивали тих, хто там ховався. І ми розуміли, що нас прийдуть також добивати.
Закрилися у під’їзді. Чули крики із сусіднього під’їзду, там якраз зачищали. Поранених підняли на верхні поверхи. А я думаю, чого я буду ховатись? Сів на східцях перед входом, все одно ж помирати, думаю. То помру як людина. Як чоловік!
Сенсу битися не було – у мене була одна рука зламана, на іншій – порвані в’язи. Це сталося, коли з мене намагалися зірвати каску, я виставив руки вперед, і отримав по руках. Одна рука тоді вже розпухла, аж рукавиця репалась. Ну, все одно, думаю, ховатись не буду.
Зателефонував своєму другові – чернігівському журналістові Олегу Головатенку. Попрощався із ним і надиктував йому інформацію, яку знав – про останні події. Так і сказав – начитую останній свій текст, опублікуєш. І все, кажу, бувай.
І тут одна дівчина, яка була з нами, додзвонилась до своїх колег зі швидкої (вона там працювала). До цього не могла довго додзвонитись. Розповіла про ситуацію, каже «тут торба».
Чую, відкриваються двері. Думав відразу – «Беркут», але заходять лікарі. Але зразу за ними – «Беркут». Медики забігають швидко, і тільки встигають прошепотіти «Ви всі – мертві!» Ми зрозуміли це і всі впали «замертво».
І коли увірвався «Беркут», лікарі стали кричати на них: «Повбивали людей! Ідіть звідси!» І вантажать нас на ноші. А беркутівці хочуть перевірити, чи дійсно мертві ми, чи ні. А лікарі не дають і несуть нас до машини «швидкої». Просто облаяли їх і завантажили нас до машини. І повезли. І так ми лишилися живими. Я відмовився їхати до лікарні, вирішив знімати далі. Дорогою вийшов, Мар’яна зі мною. Я кажу їй: «Ніяких страждальних гримас. Вони добивають тих, хто слабші. А сильних не чіпають. Тому корчимо з себе щасливих».
І от ми йдемо, усмішки – на все обличчя, всі в крові. Ми вийшли через територію, підконтрольну «Беркуту», тому пройшли спокійно.
Далі було багато історій, але їх розказувати дуже довго…
Для мене Майдан – це відображення сучасної середньовічної війни: зі щитами, з мечами… Не мечі, а палки були. Ворог, якого ти можеш пошкодити на відстані витягнутої руки.
Більше матеріалу читайте на Суспільне
