Як тільки розпочалась війна Ярослав поїхав з Києва до рідного Ніжина, щоб побачитись із сином. Через поламаний транспорт хлопець не зміг потрапити додому. Він потрапив до одного з окремих батальйонів оперативного командування "Північ".
Ярослав мав досвід строкової служби та воював добровольцем в одному з добровольчих формувань на авдіївській промці. Тодішні навички дуже допомогли зараз.
"Тоді поїхав туди, щоб перевірити себе. Мав знати, що зможу взяти зброю до рук і з товаришами піти воювати, а не просто сховаюся, чекатиму чогось… Такий момент відповідальності та перевірки себе настав, коли російські війська нахабно вторглися в усю Україну", - розповідає військовий.
Товариші називають Ярослава "Кобзар". Разом із своїми побратимами хлопець брав участь у боях з оборони Чернігова у Количівці. Він, як і інші, завдячує командирові роти за те, що той зберіг особовий склад та вивів усіх живими. Військовий згадує, що коли їм передали, що йде ворожа техніка і вже була поруч з ними, командир швидко і правильно скомандував військовими. Техніка окупантів була розбита.
Також Ярослав виконував бойове завдання у складі групи у селі Золотинка поблизу Чернігова. Там на розтяжці загинув його побратим, тим самим врятувавши життя "Кобзарю". Боєць говорить, що у ході бойових дій страху не було, хоча знає, що це з психологічної точки зори неправильно.
"Мені це подобається. Я навіть вирішив після демобілізації підписати контракт. Уже знаю, куди", - говорить Ярослав.
Військовий запевняє, що всі хлопці налаштовані по-бойовому і готові звільняти і Маріуполь, і Донецьк...
"Це тварюки! За те, що вони наробили, пробачати не можна, домовлятися не можна. Тільки знищувати! До останньої краплі крові", - так реагує на згадку про російського окупанта воїн.
ОК "Північ"
