Боєць Сергій все своє життя провів у Чернігові. Про повномасштабне вороже вторгнення він дізнався у дорозі. Вони з родиною в ті дні відпочивали на Закарпатті, як раз поверталися додому.
Дід та батько Сергія - колишні військові, останній служив льотчиком. Саме тому чоловік без сумнівів та вагань вирішив добровільно долучитися до оборонців Сіверщини, аби разом з побратимами захищати рідний край.
Я розумів, що швидко бойові дії не закінчаться, ба більше – вони тільки набирали обертів, тож зранку вже стояв на порозі місцевого територіального центру комплектування і того ж дня потрапив до одного з підрозділів Чернігівщини. Нас розсилали на різні позиції – спочатку в самому місті, потім на околицях.
Він разом із побратимами ніс службу в районі одного з мостів Сіверщини - тримали оборону там доти, доки міст не підірвали вороги… На щастя, тоді ніхто з побратимів Сергія не постраждав.
Фізично складно не було, трохи погодні умови дискомфорту додавали, але то таке… Кожен день обстановка на позиціях змінювалась, все це нагадувало постійні гойдалки, але одне залишалося незмінним – тримати оборону доводилось під нестихаючими обстрілами.
Обстрілювали наших оборонців з мінометів та артилерії, невпинно "кошмарили" авіанальотами і танками, але врешті решт не досягнувши бажаних успіхів ворог відступав. Всі швидко адаптувалися та підлаштовувалися під обстановку.
Після нашої перемоги хочу першим ділом поспілкуватися з людьми, у домі яких ми певний час жили. Зайти та подивитися як вони там, також пройтися по тим місцям, на яких тримали оборону, показати їх рідним. А ще хочу зустрітися з побратимами, з якими пліч-о-пліч стільки днів був, поспілкуватися та провести час разом вже у мирній Україні.
Ми продовжуємо вірити у наших Захисників та підтримувати їх у боротьбі заради світлого майбутнього всіх нас у вільній та Незалежній Україні!
