Завантаження ...
banner
banner

"Зараз мама вийде і забере мене!". Як евакуювали дітей із Чернігова

456.bmp

Місто з перших днів повномасштабного вторгнення піддавалося постійним обстрілам. Хтось встиг виїхати в перші дні війни, хтось лишився. Наталія Пісоцька, вихователька Чернігівського дитячого будинку, вивезла з-під обстрілу 30 дітей.

45-річна Наталія з Бобровиці, що за п'ять кілометрів від Чернігова. Цій жінці зобов'язані своїм майбутнім три десятки дітей, тимчасово вилучених із сімей за рішенням суду.

Їм не дуже пощастило з батьками. Але дорослим правосуддя дало другий шанс отримати право називатися батьками: якщо вони зможуть створити необхідні для дитини умови, дівчаток та хлопчиків повернуть додому. Дитяча любов до батьків безмежна. Кожен із діток мріє повернутися до своєї родини… І кожен любить своїх, хай і неідеальних, тата й маму. 

У лютому в Центрі соціально-психологічної реабілітації виправлення мам та тат чекали 30 дітей: 11 дошкільнят та 19 учнів молодшої та старшої школи. Усі – зовсім не "лапоньки", биті життям, а тому огризатися навчилися чи не раніше, ніж ходити…

 

Це складні діти, які влаштовують протести, не мовчать, якщо їм щось не подобається, дуже емоційні. Тому групами із 7-8 дітей займався один вихователь, - розповідає Наталія.

 

Але війна залишила її наодинці із 30 чужими дітьми. Поки були у Чернігові – колеги допомагали вирішувати проблеми, яких з кожним днем ставало дедалі більше. А потім все довелося вирішувати самій.

Незважаючи на апокаліпсис, що розгортався навколо, Наталя продовжувала виходити на роботу, щоб змінити втомлених колег. Слідом за спокоєм та розміреним життям у місті пропало тепло, зникла вода, згасло світло.

На неї з німим запитанням в очах дивилися 30 пар очей. Частина дітей – зовсім маленькі, у підгузках. Евакуації все не було. Діти, які до того могли капризувати без причини, під звуки ракет раптом притихли. Не всі, звичайно, але частина з них мовчки переносила страшні звуки і гнітючі картинки, які паралізували перелякану свідомість.

 

Ці діти та їхні реакції на війну відрізняються від реакцій "домашніх" дітей. Мої рідні діти кричали від страху, та й я, що там говорити, хоч і доросла, а не могла себе тримати в руках, коли з літаків скидали бомби – так страшно було. А ці діти все переносили мовчки, мужньо та стійко. Вони не плачуть у такий час. Може, знають, що їх ніхто не пожаліє...

 

За тиждень у центр реабілітації прилетів снаряд. Підвал, де ховалися вихованці з вихователькою, на щастя, не завалило. Наталя з дітьми перебіжками перебралися до сусідньої церкви, де їм дали притулок.

18 березня дозволили евакуацію із Чернігова. Від початку війни діти Наталії, 14-річна Вероніка та 10-річний Іван, жили у її сестри неподалік від центру реабілітації, а потім – уже з мамою на роботі.

 

Сестра із сім'єю виїхала за два дні до нас. А потім автобусами вивезли і мене з дітьми, продовжує Наталія.

 

Вона єдина з усього колективу навіть не розглядала варіант залишитись у Чернігові з близькими, кинувши дітей напризволяще. Поки не виїхали з Чернігівської області, Наталії доводилося заспокоювати схвильовану малечу.

 

Вони кричали, притуляючись до вікон, коли ми проїжджали через села: "Там мій дім! Зараз мама вийде та забере мене". Звичайно, ніхто не виходив, та й у мене не було права "роздавати" дітей на шляху їхнім батькам, - згадує вихователька.

 

З Наталією виїхали і її діти, чоловік, його брат та батько. Вже наступного дня їх зустрічали у мирному Прикарпатті. Усіх поселили у санаторії на Івано-Франківщині. Тут вони познайомилися ще з вісьмома такими ж вихованцями з Харкова. Вони добиралися сюди одні – їхні наставники вважали за краще залишитися вдома.

 

За всіх відповідала старша 16-річна Лєра. Не розумію, як можна так вчинити з дітьми, тим більше у такий час?

 

До літа родина Наталії повернулася до Чернігова. Вже більше тижня і вона з ними – таки відпустили, знайшли заміну. Перший тиждень Наталія навіть не виходила на вулицю – практично не вставала з ліжка. Дуже фізично виснажена. 

 

На заході привітні люди, але все одно не хочеться бути тягарем, комусь заважати. У санаторії ми жили безплатно, харчування також було безплатне. Це лікувальна установа, куди відправляють діток із проблемами ШКТ та з малозабезпечених сімей. Поки мої підопічні залишаються там – гадаю, це на час війни. Нині їх везти до Чернігова просто страшно.

 

Звідкись Наталя знаходить у собі сили зберігати спокій – принаймні зовні. За весь час розмови її голос жодного разу не здригнувся, не зірвався на емоції радості від повернення до сім'ї чи тривоги та страху від пережитого… 

Стихнуть бомби – діти обов'язково повернуться. Деяких батьки забрали ще в Івано-Франківську цього літа – закінчилася дев'ятимісячна встановлена судом розлука. Троє дітей із 30 врятованих Наталією до родин уже не повернуться – як тільки запрацювали суди, почали розглядати справи їхніх батьків. Ті не зробили спроб навести лад у своєму житті. Дітям знайдуть прийомні сім'ї.

Наталія Пісоцька й сама – прийомна мама. Тому про таких батьків та дітей знає не лише по роботі – виростила дитину, сина чоловіка від першого шлюбу. Рідній матері він був не потрібний. Зараз йому вже 26.