“Збіг ДНК — 99,9%”, — сказав холодний голос у слухавці Оксані Шевченко з Чернігівщини. Це сталося у квітні 2023 року. Повірити жінка не могла в ці страшні слова, адже більше року вона чекала на свого чоловіка Олександра з російського полону. Мала всі підстави вірити, що він живий — свідок ніби підтвердив його перебування на території Росії, тож обмін та повернення додому залишалися питанням часу.
Але після цього дзвінка час зупинився. Попереду була важка процедура впізнання. Підійти до великого рефрижератора з тілами українських захисників Оксана не змогла, пішов 20-річний син Антон. Виявилося, що Олександра Шевченка росіяни передали Україні ще в червні 2022 року під час обміну тілами, а ідентифікували його лише десять місяців потому.
“Фізично були лише кістки, — говорить Антон. — Поруч — куртка. Її я впізнав. Це була моя куртка, яку тоді вдягнув батько”.
Епізод перший: опір в умовах окупації
На воротах подвір’я Шевченків у селі Григорівка, що на Чернігівщині, майорить український стяг. Біля воріт — жінка у чорній хустці. На її обличчі — в’їдливий відбиток смутку.
Оксана Шевченко біля власного подвір’я, де майорить державний прапор. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ
Пані Оксана починає з вибачень: “Тільки зайшла у двір, поралася по господарству”. Просить хвилинку на те, щоб переодягнутися. Потім запрошує до хати і знову перепрошує: “Таке горе, що не до прибирань…” Однак у будинку все до ладу, дбайливо складені дрібнички навіюють відчуття теплої родинної атмосфери.
Готуючись до розповіді, Оксана Шевченко кілька разів повторює: “Сподіваюсь, це все не дарма, це комусь допоможе і моя розповідь врятує людей”.
Оксана вірить, що історія її чоловіка допоможе іншим. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ
За мить, ніби перемикаючись на іншу хвилю, з ніжністю в голосі починає говорити про свого чоловіка: “Я не скажу, що він мав запальний характер, але, мабуть, спрацював його патріотизм”. У руках вона тримає телефон. Там — теплі згадки про нього: світлини, на яких він життєрадісний і щасливий.
Про свого чоловіка Оксана відгукується з великою любов’ю та береже в телефоні його світлини. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ
42-річний Олександр колись працював електриком, звільнився, почав таксувати. “Спішив жити”, — пояснює його дружина. Вона пригадує січень 2022 року — рівно за місяць до повномасштабного вторгнення. Тоді подружжя Шевченків святкувало ювілейну 20 річницю подружнього життя. Напередодні Олександр зробив подарунок Оксані, сказав: “На п’ять днів їдемо в Карпати”.
“Я почала вагатися, мовляв, на кого лишити господарство, це ж так далеко… А він каже: “Я все вирішив і все організую”. І так у всьому — він був лідером, умів вести за собою”, — з гордістю говорить Оксана.
А потім, ніби занурюючись в інший, похмурий світ, розповідає про перші дні повномасштабного вторгнення Росії. Тоді російські війська рухалися великою колоною, окуповуючи населені пункти Чернігівщини. Через Григорівку також пройшла техніка. Однак у селі росіяни не затрималися. Натомість сусідні Гайворон, Рубінка, Голінка опинилися в окупації.
Мирні українські села почали обростати потворними російськими блокпостами, що їх швидко встановлювали російські солдати. “Це була молодь, 19—20 років. Людей спочатку ніби не чіпали, але на постах постійно чергували. Ну, і рух колон ми спостерігали. Постійний”, — каже пані Оксана.
Її чоловік раз у раз виїжджав із дому, називав це “покататися”. Їхав до свого товариша Миколи Бабіна. Разом об’їздили навколишні населені пункти.
Оксана здогадувалася, чому: “Розуміла, що вони десь їздять, видивляються рух колон, комусь передають інформацію”.
Російська окупація день за днем поглинала все більше населених пунктів, ворожі війська впритул наблизились до Чернігова. За два тижні по вторгненню на обласний центр полетіли авіабомби. Мости, якими можна було виїхати, були зруйновані. Місто опинилося в оточенні.
“Разом із хлопцями, з якими він таксував, мій чоловік почав допомагати вивозити жінок та дітей із Чернігова”, — говорить Оксана. Туди їхня гуманітарна колона везла продукти та паливо, назад — тих, хто хотів евакуюватися.
Через високу інтенсивність боїв доїхати до місця призначення вдавалося не щоразу. “Коли розбомбили чернігівський міст, чоловік мені телефоном розповідав, як люди стояли по той бік мосту і чекали на переправу. Каже: “Але ми їх все одно вивеземо”, — пригадує Оксана Шевченко.
Оксана з гордістю розповідає, як її чоловік допомагав людям. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ
Для евакуйованих її родина разом із односельцями шукали хати, діставали найнеобхідніші речі. А 26 березня 2022 року Олександр зробив перерву у своїх поїздках до Чернігова. Того дня зранку він залишився вдома. Та близько полудня задзвонив телефон. Після розмови сказав дружині: “Ми поїдемо покатаємось”. Оксана, відчуваючи тривогу, просила чоловіка лишитися, але той відповів, що йому треба.
“Тоді колони рухалися постійно. Навіть не 5—10 одиниць, доходило до 70-ти”, — говорить жінка, пояснюючи, чому хвилювалася. На очах Оксани навертаються сльози — той день у неї асоціюється з невідомістю, з початком чогось, що неможливо пояснити.
Зв’язок із Олександром зник майже відразу. Але під окупацією це не було новиною. Поганих думок, каже жінка, спочатку не було — чекала, що під вечір чоловік повернеться. Однак тривога наростала, Олександр не вертався.
Їхати на пошуки серед ночі було самогубством. Бої тривали, в селі подейкували про снайпера, який працював на околицях. Рідні Миколи Бабіна теж готові були до пошуків, бо того вечора Микола також не вернувся додому.
Щойно розвиднілося, друзі Олександра вирушили шукати чоловіків. Вони, каже Оксана, здогадувалися, де ті могли зупинитися — на околиці Григорівки, де з одного боку — поля, а з другого — лісиста місцевість.
“Та щойно хлопці зайшли в посадку, пройшли 200—300 метрів, їх накрили шквальним вогнем. Вони тікали через якісь канави, ледь врятувалися”, — розповідає Оксана.
Того дня пошуки закінчилися. Години очікування для Оксани переросли у дні.
31 березня ворожі війська почали відступати. Колони йшли, не спиняючись. В одній із них, що рухалася через Григорівку, місцеві нарахували до 80 одиниць техніки. Решта йшла через окуповані села.
Щойно останні одиниці техніки зникли з горизонту, друзі Олександра та його односельці знову вирушили на пошуки. Опівдні вони натрапили на автомобіль Миколи Бабіна в одній із посадок. Неподалік було його тіло. Олександра не знайшли.
На місці загибелі Миколи встановили пам’ятний знак. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ
Того дня Оксані зателефонували з поліції. “Ваш чоловік поранений, але живий. Він у полоні”, — пролунало в слухавці.
Епізод другий: полон
У сусідньому селі Гайворон є кілька промислових об’єктів. На одному з них у березні 2022 року працював охоронцем Віктор Прокопенко.
Він згадує, як зранку 22 березня 2022 року на територію агрофірми увірвалися російські військові. На їхній техніці були літери “V” і “O”. У всіх, хто був, вони забрали мобільні телефони та перевірили документи. Потім погрожували: “Маєте 20 хвилин, аби щезнути”. Та щойно чоловіки почали збиратися, росіяни передумали: “Посидите тут пару днів”.
Троє охоронців стали заручниками російських військових. Вони бачили, як на території, де розташовані кілька величезних ангарів, росіяни поставили свою техніку. На воротах — чергових. Хатинка, де зазвичай по черзі ночували охоронці, стоїть у глибині території. Саме там росіяни тримали своїх заручників. Виходити з хатини можна було лише з дозволу наглядачів, навіть до туалету.
“У березні там було холодно. Як могли, так і топили”, — розповідає Віктор Прокопенко.
Минуло кілька днів, як до хатини для охоронців зайшли росіяни та наказали зсунути ліжка, аби звільнити місце. Згодом занесли на ношах пораненого чоловіка. Охоронців змусили принести піддони, аби було на що поставити ноші. Їх розмістили у дальній порожній кімнаті, тоді як охоронці втрьох поселилися в одній — більшій. Імені пораненого вони не знали.
Одна з кімнат хатинки, де жили охоронці. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ
“Він був при пам’яті. Стогнав. Але у перші дні нічого не говорив”, — пригадує Віктор Прокопенко. Стан пораненого був важкий. Коли з нього зняли верхній одяг, Віктор побачив пов’язку, накладену в районі правої ключиці. Через пов’язку проступала кров.
Час від часу до пораненого приходили двоє медиків — фельдшер, якого називали “доктор”, та медбрат. “До останнього звертались “Курбаши”. Мабуть, його позивний, — припускає Віктор. — А “доктор” був високого зросту, вище за 190 см, чорнявий”. Пов’язки пораненому міняли раз на дві-три доби. Давали якісь пігулки. Іншої допомоги не було.
“Не били, але, змінюючи пов’язку, могли сильно натиснути на рану. Йому було боляче. Психологічно тиснули також”, — розповідає Прокопенко.
Весь час хатину охороняли троє росіян, боялися, аби той, кого вони принесли на ношах, не втік. Хоча він і пересуватися самостійно не міг.
Кілька разів чоловіка допитували. Приходили і люди в цивільному. Віктор припускає, що то були ефесбешники. Про що говорили, не знає. “Щойно хтось приходив із ним спілкуватися, всі відразу мали вийти на вулицю”, — пояснює охоронець.
Опікувалися пораненим здебільшого охоронці — намагалися його годувати, хоча той відмовлявся від їжі. А одного дня попросив вивести його на вулицю подихати повітрям. “Ми його взяли під руки і вивели, — говорить Віктор. — Він трохи постояв. Тоді уже було видно, що його стан стає трохи кращим”.
Розпитати про щось чоловіка охоронці не могли через постійний нагляд росіян. Дізналися лише ім’я — Олександр.
Одного ранку, Віктор припускає, що 29 чи 30 березня, до приміщення зайшли троє російських військових, вдягли Олександрові на очі пов’язку та почали виводити. Віктор згадує, що між собою росіяни говорили, що поранених, зокрема російських військових, везуть до РФ, у Курськ.
Першого квітня 2022 року росіяни пішли з території підприємства і всієї Чернігівської області. Відступали в бік Конотопу, Бурині — так, як і заходили. Охоронці, яких залишили, повернулися додому.
Місце, де росіяни тримали пораненого. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ
Епізод третій: пошук
Четвертого квітня Оксана Шевченко поїхала до Гайворона. Від поліції знала, що там є охоронці, які бачили пораненого чоловіка. Знайшовши одного з них, показала йому фото чоловіка. Той упізнав Олександра. Згадав, що це його принесли росіяни на ношах. Інші два охоронці підтвердили.
Для Оксани було очевидно: її чоловік опинився на території РФ.
Нині на підприємстві слідів окупації майже не залишилось. Як і рік тому, територію агрофірми пильнують охоронці. Журналістів МІПЛ пускають із дозволу власника — той, почувши про історію зниклого Олександра, згоду дає без вагань.
Заходимо до хатинки, де росіяни утримували заручників. Тут дві маленькі кімнати. У першій вміщаються два ліжка, стіл, обігрівач, груба і кілька дерев’яних стільців, на яких сиділи наглядачі. Інша кімната менша. Вона майже порожня. Там стоїть розкладне ліжко. Саме тут тримали пораненого чоловіка і саме звідси забрали.
Зауважимо, що під час відступу з північних областей України частину цивільних російські військові забрали з собою, а декого відпустили. З Чернігівщини, за інформацією МІПЛ, тоді зникли щонайменше 11 осіб. Місце перебування восьми досі не відоме, трьох утримують у СІЗО та колоніях на території РФ, їх перебування там підтвердив Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ).
Тим часом мешканці Гайворона, оговтуючись від окупації, почали розбирати гармидер після російських солдатів та натрапили на цікаву знахідку — на одному з побутових приладів був написаний номер телефону російського військового. Для чого — можна лише припускати. Як каже Оксана Шевченко, тоді росіяни масово мародерили. Можливо, таким чином росіянин “забронював” бажаний трофей, але не встиг його забрати.
Оксана зателефонувала. Їй відповіли. Солдата звати Назім Даригі. Він розповів, що приїхав в Україну з Новосибірська, був поранений. Даригі сказав, що не бачив Шевченка, але обіцяв Оксані пошукати інформацію про її чоловіка, а потім порадив телефонувати в російські госпіталі.
Той самий російський солдат Назім Даригі, з яким сконтактувала Оксана. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ
Жінка крок за кроком почала відновлювати події. Виявилося, що Олександр ще в перший день вторгнення вступив до місцевого добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ). “Ось його контракт”, — показує жінка один із документів, акуратно зібраних у папці.
Оксана Шевченко демонструє підтвердження того, що її чоловік був у складі добровольчого формування. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ
У день зникнення, 26 березня, він мав офіційне завдання від керівництва формування. Це закріплено ще в одному документі — бойовому розпорядженні за підписом тимчасового виконувача обовʼязки командира добровольчого загону Бахмацької МТГ, копія якого теж є в Оксани. Там зазначено, що група з п’яти людей, серед яких був і Олександр, мала “вести розвідку за переміщенням та діями живої сили та техніки противника, налагоджувати зв’язки з місцевим населенням”.
З’ясувалося, що того дня Олександр приїхав до Миколи Бабіна власним автомобілем. Там пересів у машину Бабіна, залишивши свою у нього на подвір’ї, вони поїхали у бік Гайворона, де у посадках розташовувалася ворожа техніка.
Разом із групою Шевченка та Бабіна була ще одна група з трьох людей. Вони були в іншій машині. Син Олександра Антон дізнався від побратимів батька, що першою під обстріл потрапила машина з трьома оборонцями. “Виїхала техніка. Батько з Миколою почали відволікати вогонь на себе”, — розповідає Антон. Та ефективно протидіяти військовій техніці вони не могли. Микола загинув. Як і ще один оборонець із іншої групи. А Олександр був поранений та схоплений росіянами.
Епізод четвертий: боротьба
“Завдяки інтернет-ресурсам знайшлося багато таких самих людей, як і я, які шукали своїх рідних”, — зі сльозами на очах говорить Оксана. Об’єднавшись із ними, вона почала боротися бодай за якусь інформацію про свого чоловіка. Це були десятки зустрічей і запитів. Зверталася до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, до Національного інформаційного бюро. Зустрічалася з омбудсменом та представниками Міжнародного комітету Червоного Хреста.
“Писала листи в російські колонії та навіть, — стишуючи голос і ніби соромлячись каже Оксана, — їхньому президенту та міноборони”.
У Росії, ніби насміхаючись, посилалися на Женевську конвенцію, говорили, що допомоги в пошуку чоловіка жінці потрібно просити в МКЧХ. Координаційний штаб повідомив Оксані, що Олександра нібито тримають у Курську, однак МКЧХ цей факт не підтверджував.
Пошуки родини тривали до березня 2023 року. Брат Олександра здав зразки ДНК. Наближалася річниця зникнення Олександра Шевченка. Тоді Оксані зателефонували з обʼєднаного центру при СБУ уточнити дані про її чоловіка. “А ви знаєте, що ваш чоловік підтверджений одним із звільнених полонених ще 29 червня (2022 року, — МІПЛ.) при обміні полоненими? — запитали в Оксани. Вона цього не знала. “Є інформація про те, що ваш чоловік перебуває на території Росії в полоні”, — додав голос у телефоні.
Прізвища звільненого військовослужбовця Оксані не повідомили, але їй достатньо було почути, що утримання Олександра хтось підтверджує.
“Щиро кажучи, я тоді видихнула. Подумала: значить, він живий, це — найголовніше. Рано чи пізно, але його обміняють і він повернеться додому”, — пригадує свої почуття Оксана Шевченко.
Оксана хапалася за будь-яку надію на те, що її чоловік живий. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ
Та все змінив черговий телефонний дзвінок у квітні 2023 року. Виявилося, що експерти знайшли збіг ДНК Олександра зі зразками його брата.
“Для мене це був ніби грім серед ясного неба. Я не розуміла, як це можливо. До останнього вірила, що це якась помилка”, — каже в розпачі Оксана.
Для підтвердження потрібна була ще одна експертиза. Тоді зразок ДНК здав син. Отриманий результат майже не лишив сумнівів: 99,9%. “Та мені навіть ота десята відсотка дає якусь краплинку сподівання”, — крізь сльози додає Оксана Шевченко.
Епізод п’ятий: запитання без відповідей
У руках Оксани — дивний для неї документ. Це свідоцтво про смерть. Повірити в те, що там написано, вона не може. І мова не лише про факт смерті Олександра, а й про місце смерті, яке вказано: “Донецька область, Маріуполь”.
Свідоцтво про смерть Олександра Шевченка, в якому вказано, що він загинув у Маріуполі. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ
У морзі, звідки родина Шевченко забирала тіло Олександра, сказали, що це тіло росіяни передали під час обміну в Запорізькій області 4 червня 2022 року разом із тілами захисників Азовсталі. А відтак за документами Олександра також вважають одним із оборонців Маріуполя.
Встановити причину та точну дату смерті неможливо через поганий стан тіла. “Я бачила його на фото, там немає нічого, крім кісток, — плачучи каже Оксана. — Де це потрібно було зберігати тіло, щоб із ним таке сталося?”
Експерт припустив, що смерть настала в квітні минулого року. Слідів від кульового поранення на тілі знайти не вдалося.
Тож як так сталося, що Олександр Шевченко опинився в Донецькій області, живим чи мертвим? У його сина Антона є припущення: “Можливо, тіла звозили в одне місце, аби всі разом обміняти”.
Тоді як бути з підтвердженням від українського військового, якого звільнили 29 червня і який розповів, що бачив Олександра в полоні? МІПЛ вдалося розшукати цього чоловіка. Ним виявився військовослужбовець 36 бригади морської піхоти, який переконує, що Шевченка з ним поруч не було. Він не зміг впізнати чоловіка і за фотографією. “Можливо, виникла якась помилка”, — пояснив звільнений військовослужбовець. Морпіха утримували на території окупованої Луганщини — у виправній колонії № 36 у Суходольську.
Ми показали фото Шевченка ще кільком колишнім полоненим, які звільнені з Курська, але вони також не впізнали Олександра.
Відтак нині можна стверджувати лише, що Олександр Шевченко був живим, коли потрапив у російський полон. Його стан після поранення незначно, але покращувався. Принаймні так стверджує охоронець, який перебував поруч із ним.
Залишається нез’ясованим питання — де саме помер Шевченко: під час транспортування до РФ або на російській території.
Журналісти МІПЛ дослідили історії інших військовополонених, яких після взяття в полон відправляли в Курськ, зокрема історії поранених.
Як розповідає колишній полонений Сергій Кислуха, його привезли у військовий госпіталь у Курську 14 травня 2022 року, де він лікувався до 13 червня. “Цей госпіталь стоїть у центрі міста — старе триповерхове приміщення. Поруч там сквер і церква”, — розповідає Кислуха.
Іншого пораненого українського військовослужбовця Ярослава після недовгого лікування у військовому шпиталі в Курську привезли в місцеве СІЗО. Чоловік мав вогнепальне поранення. Спочатку його тримали у наметовому містечку в Бєлгороді, а звідти перевезли в курський госпіталь. “Там лікарі почекали, поки зажило вогнепальне поранення, і сказали, що потрібно робити операцію, ставити пластину. Мені зробили операцію наприкінці травня. В середині червня мене відправили в Курське СІЗО”, — розповідає МІПЛ Ярослав. Там його жорстоко побили до втрати свідомості, після чого чоловік опинився в реанімації.
Ані Ярослав, ані Сергій про перебування у військовому шпиталі Курська цивільних громадян України не знають. Як і не чули про випадки смерті в СІЗО чи госпіталі.
Але Курське СІЗО та курський військовий шпиталь — не єдині місця утримання у Курській області, зокрема поранених. Від російської служби Бі-бі-сі відомо, що навесні минулого року Федеральне медико-біологічне агентство відправляло лікарів у Курську область, аби ті працювали з пораненими. Вони їздили в Курчатов, Рильськ та Глушково — неподалік від кордону між Курською та Сумською областями. Відомо також про випадки переміщення полонених далеко за межі Курської області. Згадані Ярослав і Сергій за деякий час опинилися в Криму.
Епізод шостий: похорон
Уся ця плутанина з місцем смерті і підтвердженням про полон Олександра до останнього давала надію Оксані. Вона навіть не була певна, що тіло треба ховати. Прагнула почекати, а раптом знайдуться нові факти. Та син Антон наполіг поховати тіло, яке й без того довгий час чекало на впізнання.
Разом із Оксаною їдемо на кладовище. Дорогою вона розповідає, що поховали її чоловіка з почестями, як героя, як захисника України.
Могила Олександра Шевченка на кладовищі у Григорівці. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ
“Можливо, колись хтось скаже: ”Ми їх туди не посилали”. Але для мене він однозначно залишається героєм. Для нашого сина він є героєм. Те, що сталося з моїм чоловіком — величезна несправедливість”, — говорить Оксана Шевченко.
Біля свіжої могили, щільно вкритої вінками та квітами, стоїть велике фото Олександра. Біля нього — цигарки і цукерки. Оксана виймає з кишені ще кілька цукерок, кладе поруч.
Біля могили свого чоловіка Оксана не може стримати сліз. Фото Віктор Ковальчук/МІПЛ
“Полон — це не доказ того, що людина дійсно повернеться. Я би хотіла, аби моя розповідь допомогла повернути хлопців додому живими. Там кояться страшні речі. І якщо мовчати, то мені здається, за них ніхто не буде відповідати. Я не можу знати, що з ними роблять у СІЗО. Але припускаю, що їх дуже сильно катують”, — у відчаї каже Оксана Шевченко.
Оксана досі сподівається, що загибель чоловіка — помилка. Фото Віктор
Ковальчук/МІПЛ
Р. S. Факт загибелі Олександра Шевченка шокував не лише його родину, а й десятки
людей, які чекають на своїх рідних з полону.
Восьмого травня 2023 року на зустрічі з Координаційним штабом з питань військовополонених представники ГО “Цивільні в полоні” озвучили ситуацію з Олександром Шевченком та попросили зреагувати на неї Олександра Кононенка, представника омбудсмена.
“Через рік після потрапляння в полон родина Шевченка отримала звістку про його загибель. Це означає, що кожен із нас може отримати таку звістку?!” — запитали представники “Цивільних в полоні”.
Кононенко відповів, що “коли триває війна, таку звістку може отримати кожен”. Він також зазначив, що не знає про цей випадок. А відсутність обміну цивільними пояснив тим, що на це “немає політичної волі представників РФ”.
“Цивільні особи не задіюються для обмінних процесів. Наших громадян росіяни роблять “злочинцями”, їм висувають різні обвинувачення. Але ми маємо розуміти, для чого це робиться — щоб змусити Україну до політичних перемовин. Таких перемовин не буде. Утім ведуться перемовини, щоб це питання зрушити з місця”, — зазначив Олександр Кононенко.
Тим часом у родини Олександра Шевченка лишається багато запитань, на які вони досі шукають відповіді. Де утримували чоловіка? Чому його тіло опинилося серед тіл захисників Азовсталі? І хто безпосередньо причетний до загибелі Олександра?
МІПЛ продовжує шукати свідків, які могли бачити чоловіка в полоні або можуть відповісти бодай на якесь із цих питань.
Матеріал підготовлено за участі документаторки МІПЛ Катерини Огієвської.
